Кажуть, їхав жид
пiзно вiзком-одноконкою. Кiт той на Євгенових черешнях сидiв. Як тiльки
жид з яблунею зрiвнявся, кiт сплигнув на нього i зажер.
Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але, коли проходив серед
ночi, коло дванадцятої, попри прокляту яблуню, нехотя ставало моторошно.
На спинi їжиться шкiра, на чолi виступає пiт. Хлопець летить як стрiла, i
боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всi чорти хапають - все одно...
Аби не бачив їх очима. Бiжучи потихеньку, "Да воскреснет Бог i расточатся
вразi його" - вичитує.
Саме в той час, коли ще снiг не згинув, померла баба Iвана Кушки. Сина
вже дома не було. Прожила стара сто i три роки i мала, кажуть, ще усi
зуби. Дочка її - Iванова мати, мала також десь коло сiмдесяти...
Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька. Прийшли за ним,
мов за старим - сама господиня Зiнька. Володько пiшов i читав. Дiстав за
то книша.
Також Володько читав i вiдписував Зiньцi листи. Кожний раз закiнчував:
"кланяється тобi глибоким, до самої землi, поклоном твоя вєрна жена
Зiновiя, а за неї неграмотную власноручно росписался - Владiмiр Довбенко".
Пiсля стали його й iншi кликати листа читати. Володько йшов угору. Вiн
вже тепер не той заляканий, забитий хлопчисько. Вiн майже парубок. Ще
тiльки вирости дещо, та вусикiв дочекатися. А тодi...
Коли весна вдарила i, мов вогку дергу, зняла снiгову накривуу землi,
одного дня учителька влаштувала прогульку до лiса за пролiсками.
Вже не всi ходили до школи, але тi, що ще зiсталися, пiшли до лiсу дуже
радо. Через попiвський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом лiс, у
лiсi невеликi яри, де лiтом ростуть малини та суницi. Далi Угорська долина
й озеро.
У лiсi майже сухо. Прибите снiгом листя вкрило землю тонкою сiрою
плiвкою. Через неї проверчують впертими носиками дiрки пролiски, що весело
та задавакувато бiлiють на сонцi. Брость на гiллях дерев нагадує окапки
воскових свiчок i пахне соком. Берези гойдають косами - пiднiмають та
опускають довгi фаї, нiби дiвки при купаннi.
Школярi скоро розсичалися i змiшалися зi стовбурами дерев, кущами
лiщини та пташачим спiвом.
Володько подався просто на взлi'сся над Угорщину. Коли приложити до
чола долоню, видно звiдсiль цiле плесо озера, що жахкотить зливою
променiв.
Пiд ногами було досить квiток, але рвати їх не хотiлося. Зiйшов на край
лiсу, оглянувся - сам. Так, вiн сам. Побачив поблизу дубового пеньочка,
який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присiсти... I
Володько присiв. Чому, дiйсно, йому не присiсти. А присiвши, голову по
звичцi пiдпер i задумався. Згадав Василя. Вiн вже в полонi. Це всi знають.
Дiстали вiд нього подвiйну, зi зворотною адресою листiвку. Писав: "жiв,
здоров, чево i вам вiд Господа Бога желают. Просив "посилки". Володько не
раз - багато, дуже багато разiв згадував свого доброго Василя.
У великiй задумi Володько не помiтив, що хтось коло нього ззаду стоїть.
Почув смiх i оглянувся - Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першої групи.
Досить висока, струнка. Рiвний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком
носик. Синi розумнi очi, русявi довгi коси. В руках у неї великий пучок
пролiскiв.
- А ти ж що тут робиш? Володьку! Де твої пролiски? Що скажуть "госпожа"
учителька?..
Володько схопився i вiд несподiванки не знав, що вiдповiсти. Винувато
дивився на свої порожнi руки i нiби дивувався, що вони таки дiйсно
порожнi.
- А де ж ти нарвала стiльки? - нарештi вирвалось у нього щось подiбне
на запит.
- Там! - тикнула рукою на пригiрок Ганка.- Там їх стiльки, що
Господи... Я занесу учительцi...
- Учительцi? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Нi. Я-то знайшов.
Були якiсь пiд ногами, але я, Ганко, хотiв гарних, великих, отаких, як оця
твоя, зiбрати. Йшов i ось найшов... Там озеро...
Ганка глянула в долину i кивнула головою. Маленьке пасьмисько волосся
має вiд вiтру над її очима.
- Умгу! - сказала вона.- А хоч, то я дам тобi цю квiточку? Може,
назбираєш ще таких... Ти ж знаєш цю долину?
- Ще б нi. Ми двi лiтi тут з угорщанами билися. А знаєш, тi чорти
"здорово деруться".
При цьому показав шрамик на чолi.
- Бачиш? Це вiд камiння. Як мазнув, зволоч... Але й я його цiльнув...
Аж пiдскочив i сiв. Ха-ха-ха! Як снiп звалився, їй-богу!... Ми пасли,
знаєш, отам... Там за лiсом. Там нашi поля. Я, Нiмий i Хведько з Iльком.
На нас напало... Ну... зо дванадцятеро... О, так. Дванадцятеро напевно
було. На Нiмого троє, на мене троє. А Хведько що? А я як почав... Ах, коли
б ти тiльки бачила... Ех, як почав їм мастити... Але до них на помiч
пiдбiгли ще i один як цiльнув камiнчиком... Так просто й поставив менi
отут печатку.
- А болiло?...- запитала Ганка, широко дивлячись на нього...
- Ееет! - махнув вiн рукою.- Ми ще не так билися. Ми восени порiшили
вiддячити їм... Як пiймали удвох з Нiмим одного постолячника... Я мав
отаку довгу "пiку" з вiльхи. Збив на цорупалок... Кров'ю вмив його...
- Ото! - похитнула головою Ганка.
Цю останню iсторiю Володько видумав. Навiть не видумав. Щось подiбне
оповiдав йому Трохимiв Антiн. Але нащо i чому вiн бреше? Вiн зловив себе
на брехнi i виразно почервонiв. Одначе в той самий мент сам повiрив у свою
брехню.
Ганка витягнула зi свого пучка ту найбiльшу, на яку Володько вказав,
квiтку.
- Ну, то хочеш цю, чи, може, цю?... Володько подивився байдуже.
- Все одно, яку... Але тiльки одну? Що я з нею буду робити?
- Назбираєш ще! - майже викрикнула Ганка.- От який ти ледачий...- i
засмiялася. Володько зауважив також її зуби. Рiвнi i бiлi. Узута вона у
великi з широкими халявами чоботи.
- Тобi, Ганко, треба, щоб купили черевики...- зненацька сказав вiн.
Вона кинула погляд на свої чоботи...
- Хто менi купить? Тата забрали i, може, вб'ють, а дiд не хочуть.
Кажуть, грошей нема. Але чекай... Побачиш, якi я матиму черевики влiтi...
Далi Володько оповiдає, як вiн з Нiмим минулої весни на отих он дубах
шулiчi кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шулiки хижi птахи.
Як злетить на людину, очi може виклювати. А що ж... Але вiн не дурний з
голими руками лiзти. Вiн узяв собi в Нiмого ремiнного нагая, за пояс
застромив нiж тесак i тодi пiдлазь, коли хоч.
Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони ж ходили по лiсу шукати
доброї берези на сiк. У дерманських лiсах нема берiз, а на чуже - не те
щоб боялися... Не хотiли мати клопоту... Ну його... Так вiн i каже:
"Нiмий! А прорубай-но зарубину в кленi. З клена також добрий сiк". Нiмий
рубає, розмахав сокирою i саме, як на тоте, пiдлазить Хведот. Нiмий
.розмахнув узад сокиру i як пальосие Хведота. Просто в зуби...
- Ах! - скрикує Ганка.- I не зарубав?...
- Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув... Геть-чисто
губи розм'якшив...
Далi Володько згадує кiлька геройських випадкiв з вiйни з угорщанами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294