Так є
правильно. Мiй ет малий без слуху, онiмiв, а хтось за нього пiдсказав i
вийшло Етоє. Я його законний отєц i прийшов за нього получить гєнгi. Бо що
ет з нiмим. Його куди пхнеш - пiде, а находив вiн двадцять днiв по
пiврубля (мало, чуєте, ваше благородiє, по п'ятдесят копiйок такому
хлопцевi. Дуже мало) 10 рублi... Ет маю получити.
Хома ще до свого "ет-тоє" не любить докiнчувати слiв у родових
вiдмiнках. Смiрнов подивився на такого говiркого чоловiка, зняв окуляри,
витер, знов наложив. Пiсля грошi вилiчив i мовчки дав Хомi.
Той хотiв одразу й полiчити.,
- Вон, вон, старiк! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощiтаєш дома на пєчкє.
Пхають Хому, але вiн опирається i рахує.- Ееее,- крикнув вiн коло
дверей.- Так це, ет звєнiтє, обман! Малий мiй лазив до отих окопiв... Ваше
благородiє! Тут всьо вiсiм рублi... Такi ет щота менi... такi щота...
- Куда прьош?! - визвiрився на нього солдат. Але Бондарець на таке не
зважає.
- Ваш' благородiє,- кричить вiн,- тут ось ошибка случилась. Мiй малий
нiмой. Його...
- Кто там шумiт? - пружньо встав i ревнув Смiрнов, а очi його ще бiльше
вип'ялись, нiби їх хто видув зсередини.- Пазвать єво!
Бондарця штовхнули в плечi, i вiн опинився перед самим благородiєм.
- Так вот его ти врьош? - визвiрився Смiрнов, ах нижня челюстина
подалася йому наперед. Юрба людей принишкла.- Ти вот шуметь вздумал?
Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатiш? Салдат!
- Слуш'ь, ваш' всок' броць!
- Я,- не злякався, а смiло i навiть задавакувато почав Хома...- Я ет,
ваше благородiє, тiльки за правду. У мене ет-тоє талько i єсть ще один
отой нiмой. Старший мiй сни упав пiд Варшавою, а середнiй кузнiцой у
кавалерiї служiть. Я маю право за свого нiмого сина слово пiднять...
- Малчааать! - скипiв одразу Смiрвов. Вiн нiби з пороху злiплений, а
тут якийсь паршивець Бондарець пiдсунув сiрника. I очi, i брови, i борiдка
- все танцює по обличчi. Кулак раз, два брязнув об стiл i кiлька банкнотiв
пiднялось i в темний низ вертко спустилося.
- Ти што, салдат?! Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукiнаво сина, в
православную вєру обратiм!
Хому вхопили, нiби вiн гарячий вуглик, i виперли...
- Це кров моя! - гукав вiн.- Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет i слово
не скажи!..- але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах i той
заїкнувся на пiвсловi. Кажуть, кров так i полляла йому через шпакуватi
вуса i бороду геть-чисто перебарвила.
А Смiрнов бiльше не мiг виплачувати. Пiсля такого хвилювання хто б мiг
виплачувати.
Люди масово рухнули додому.
- I треба було йому за якогось рубля знiмати бучу! - сердився хтось...
- Нєєє! Я несогласен,- перечить другий.- Тут перву ролю грає
справедливiсть. Хiба ж не сукин син отой самий капiтан...
- Та це ж звiсно. А хiба вони не всi такi? Їздив я оце до штабу на
стiйку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а вiн, таку його мать, визвiрився
до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома
зовсiм i не маю. А якби й просто на в'язцi сiв... Що, йому вiдлетiла б?..
То-то... То зветься вiйна. Один на фронтi в мерзлому багнi лежить, а
другий, бач, на в'язцi соломи не сяде... Бо, бач... Ееет! Тьху!..
Порядки...
- Що, чуєте, про отого капiтана говорять, то тiльки "мразь i стид".
Живе ото в школi. До нього нiби всi отi вищi члени з'їжджаються.
Позавiшують, каже, вiкна червоним. На столi пляшок повно, "Боже цара"
ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'їли, роздягли її...
Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нiчого собi, а от до чого
докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили...
Володько вертається додому i слухає, що гуторять. Бачив i сам вiн, що
за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочiв, з рiзними написами
валяється. Горпина хвалилася, що вино туди "ящиками" привозять.
"Чорт його бери, того рубля",- вертиться у хлопця думка. Добре, що
принаймнi й тi дiстав. А рубля вiн дома має, доложить i все батьковi на
перешиття шинелi вiддасть.
Там, де село кiнчається i починаються хутори, зустрiчає Володько
"маршовi роти". Сьогоднi пригнали їх видимо-невидимо. Нiби повiнь залили
вони село, кричать, матюкають. Все молодi кацапчуки, що говорять з
прихрапом у нiс, ковтаючи слова. Одягненi добре. Новi до самих п'ят
шинелi, вовнянi сiрi шапки, добрi з довгими халявами чоботи.
Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж i женуть. Володько йде повз лави
воякiв i, здається, не буде їм кiнця. Йдуть i йдуть, топчуть дорогу. Все
по чотири, навантаженi. Бряжчать металевi речi.
Дома застав повно. Увiйшов до хати i, здається, попав у густий чагарник
з живих дерев. На лавцi, на печi, на миснику - скрiзь, де тiльки є якесь
мiсце, гори наплечних мiшкiв, пояси з патронташами, мокрi шинелi, газовi
маски, лопатки,сокири.
Пiд плитою вже топиться, а на плитi два здоровеннi баняки води. Пiд
комином безлiч котьолкiв i в кожному щось З харчiв видно.
- Ага! Вот, вот! Мальчiк паявiлса... Рєбат', рєбат'! Вот нам мальчiк за
булкамi сбєгаєт...загуторили солдати.
- Хош', малиш, за булкамi iтi? Да?
- Да! - кивнув головою Володько.
- Рєбат'.' - загукав один солдатик,- Давай дєнгi. Мальчiк за булкамi
йдьот.
- Пачьом булкi?
- Да чьорт знаєт. Па десятi, что ль...
- Мне две.
- Мнє трi!
- Нам с Грiшкой п'ять.
- Да нє галдiте всє, как лєшiє! Па парядку! Мiтька! Падай маю сумку.
Вот та, каторая с пятном... Да нє брасай на голаву! Вот, сукiн син, мать
твая вєдьма, нiкак рускiй чал'єк нє деєржiт парядка!
- Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти заднiцу
туди прьош!..
-Ей, щенкi! Нє арiтє! Вот мальчiк ждьот! - встав i крикнув старший
солдат.
Вирвавшись на вiльний простiр з купою марок у руцi, Володько знов жене
в село. Дивне вiдчування. Здається, село змiнилося, зникло. Неймовiрно
велика кiлькiсть людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрiзь
ворушиться. Дим над стрiхами зводиться, подвiр'я гудуть, вовтузяться,
дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає снiг i
рiденька грязюка збiгає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди.
Своя мова зникла. Її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглi, мов
барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого мiсяця.
Подекуди миготять зорi.
Коло бувшої шкальнi черга за булками виповзає кiнцем аж на дорогу. До
неї прилипають все новi i новi кiльця. Але Володько не дурень. Вiн знає
ходи до крамницi i по короткому часi з мiшком булок на плечах вертається
додому.
Тут чай на столi. Парує, димить. З вояцьких облич стiкає пiт. Булки
розхапали, i почалася жерня. Володько заробив пiврубля, але це його не так
особливо тiшило. Нема де сiсти, а вiн i так цiлий день мерзнув надворi.
За чаєм розмови i сварка. Найшовся старший вояк, який розносив
начальство. В той час хтось застукав у вiкно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294