- Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали
б. А в сестри його троє дiтей... - Тут Сергiй замовк. А по часi
продовжував: - Я записався за свiдка, що минулої ночi ходив разом з
Никоном на вечорницi. Мушу свiдчити... Ах, брате! Село наше темне,
темне... Як нiч, як дерево... Тут працi треба. Тут треба страшної працi.
Тут, брате, треба когось, що б не боявся всього того: бруду, розпусти,
брехнi, пияцтва. Я читав недавно, як один лiкар лiкував народ вiд
холєри... Сам один серед безлiчi трупiв, де на кожному мiсцi смерть, де
кожне дихання смерть... А все-таки той не боявся. I тут треба такого. I от
я тобi, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. I коли ти пiдеш - все
залишиться, як було. Тисячi лiт було так i знову так станеться. А не
злякаєшся, пiзнаєш нас i видержиш - ми врятованi. Нам треба тiльки
початку. Нас тiльки рухнути треба... А далi вже пiде... Коли б тiльки не
припинили...
- Оцього я й боюсь,- сказав Володько.- Я не пiду тепер. Видержу. Я
знаю, що треба робити. Але влада... Ми думаємо так, а там iнакше...
- Але треба бодай почати,- понуро звучав Сергiїв голос.
- О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дротi... Ми маємо
сили. Нашi парубки золото. Подивись на них. Це сила, вiдвага, розум. Але
що з того...
- Як не пiднiмемось тепер, не зробим цього скоро. Колись всi кидали
село. Як тiльки з'явився хто розумнiший, одразу пiшов у свiт. А Росiя була
велика. Курко десь у Петроградi служив у банку. Мифоль Сорока у
Владивостоцi на залiзницi. Федiр був лiсничим. Брат Йона у большевикiв
командує бригадою. Хто тут хотiв сидiти? Хiба, коли б не цi вiдносини, ти
тут залишився б? Нiколи. Та й я, напевно, знайшов би собi трохи краще
мiсце на землi... Тепер всi до села вертаються. Федiр он вже ставить хату.
На його мiсце дали когось... iз заходу. Викидають нас. Нiкуди не
приймають... Ну, куди йти? В бандити, хiба нi?
Сергiй на хвильку замовк. Володько мовчав також.
- Це, брате, Волинь,- байдуже проговорив Володько. Серед пiтьми й тишi
цi слова прозвучали особливо. Чути, як Сергiй сплюнув. По короткiй
мовчанцi Володько добавив: - Я мiркую так: чого конечно в бандити. Є що
робити. Є, друже! Є праця. Тут, мiж нами... Ти сам знаєш... Можливо, цi
роки i зроблять нас, дурних баранiв, трохи лiпшою звiриною.
- А Йон? - нагло змiнив Сергiй мову.- Ну, що ти думаєш? Вiн тобi
сьогоднi пiддався. Такого ще з ним не бувало. Таж вiн мiг би звалити тебе
одним помахом кулака.
Володько сам собi посмiхнувся.
- Кулак не завжди найбiльша сила.
- Смiшно,говорив Сергiй.- Попручався, побурчав i пiдгорнув хвоста. I
плаща гумового купив. Зовсiм, як твiй. Навiть краватка подiбна. Має Iван
щастя. Iнакше Йон збив би його на квашу. Вiн же також стрiляє за
Наталкою...
- Хто? - швидко запитав Володько.
- А Йон!.. Я знаю, хоч вiн того не казав. Я раз принiс Наталцi
книжки...
- Вона читає?.. - перебив його Володько.
- Та-ак! I багато. Вона мудра дiвка. А скiльки знає пiсень! Цiкавих,
старих. Десь там у Тителькiвцях навчилась... А Йона не любить...
- А Iвана?
- Хто знає. Вiн гарний i багатий. А у Наталки одна краса. Правда, має
ще двi сестри й п'ять братiв. I це на трьох десятинах. Iлько заробляє
поденщиною.
Володько мовчав. Потiм розмовляли про Никона, про Сергiєвого батька.
Нарештi Сергiй сказав:
- А знаєш? Ти б все те описав. Я ще нiколи не читав про нас так, як
воно є. Перецукровано, медово. Люди - янголи або шалапути... А ти додай
кровi. Нашої, селянської, густої...
- Побачимо,вiдповiв на це Володько.- Тепер пiду. Попрощався i вiдiйшов.
Було пiзно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша...
Матвiй зiбрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько пiшов у
село покликати до машини Катерину. Коли вернувся, застав на подвiр'ї
екзекутора Вислоцького. Вiн говорив з батьком крикливою мовою
по-московському i весь час матюкався. Володько прийшов на двiр, сказав
добридень i пiшов собi до своєї роботи. На Вислоцького не звернув нiякої
уваги.
- Це ваш син? - запитав той Матвiя.
- Мiй,вiдповiв Матвiй.- Хотiв вчити, але так сталося... - не договорив
свого.
- Бомки тепер стрiляє,- говорив Вислоцький.- Чув я про нього... Ним
цiкавиться полiцiя. Ви-но, Матвiю, не дуже давайте йому волю...
Володько був у клунi й цю розмову чув. Знав i чув також досить про
Вислоцького. Колишнiй царський держиморда, нiби полковник, чи щось...
П'яниця, скандалiст. Пiд час революцiї робив якесь повстання, а тепер у
податковому урядi. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селi,
але нiколи не звертав на нього уваги. Його очi, п'яна, розпухла пика
викликали огиду. Випитував у селян про Володька, пиячив i подавав куди
слiд. Це Володько знає також.
Коли вiдiйшов Вислоцький, Матвiй сказав Володьковi:
- Будь з тим чоловiком обережний. То отруйна гадина. Зо мною вiн
добрий, бо
Володько не казав нiчого, порався коло машини, чiпляв до кирата шлеї.
Прийшла Катерина й почали молотити. Володько вiдкрив вiд соломотрясiв
солому й вiдносив її на стiжок. Пригадував нiчну розмову з Сергiєм i думав
над нею.
А вечором сидiв дома. По вечерi присiв на краєчку столу й почав писати.
Квола лампочка блимає на столi, освiчує папiр, каламар, схилене чоло
Володька. Всi сидiли в хатi, гуторили, але Володько не звертав на нiщо
уваги. Рука його ввесь час виводила стрiчки на паперi. Перегорталися
сторiнки, аркушi. Вiн все писав i писав. Вуха i щоки його вже горiли, рука
починала тремтiти, лiтери виходили нерiвнi й невиразнi.
Полягали всi спати, але Володько сидiв далi. Далi блимала нафтова
лампочка, далi перегорталися рядки. За вiкном дув i бився у тахлi вiтер. У
хлiвi через сiни побрязкували ланцюгами конi й корови. На лiжку рiвно
дихали мати й Василина.
А Володько все писав. Хотiв списати все, що бачать його очi, що чують
вуха. Хотiв зробити великий протокол, щоб приставити його на суд iсторiї.
Є Бог на небi. Є судi Вiчний суд, що не минає нiкого й нiкому не дарує. Є
щось, що тримає у мiцних руках цiлий свiт. Володько знав, що не можна
мовчати. Вiн знав також, що є Правда й Справедливiсть, i їх треба
домагатися. Силою, розумом, працею. I через те Володько кидав вила чи
граблi i немитими, мозолястими пальцями тримав це просте, заiржавлене
держальце пера, вмочав його в чорнило й писав.
Йому здавалось, що коли вiн цього не зробить, не зробить цього нiхто.
Бог вибрав його одного. Так, це чує вiн цiлим своїм єством. Це знав колись
дiд Юхим, коли читав йому про трьох вершникiв, коли пророчив йому силу i
владу, коли просив: сядь i все то спиши. Диявол буде кидати вас у темницю
- не бiйся. Видержиш i переможеш. А як згинеш, то згинеш тiльки тiлом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294