Твої слова, дiла й думки зiстануться i будуть далi чинити твою волю.
На лiжку поворушилася мати. Розплющила очi, побачила у хатi свiтло,
побачила схиленого над столом сина.
- Боже, Боже, дитино! Що ти собi думаєш. Вже третi пiвнi спiвають. Чи
ти з того хлiб будеш їсти, чи що? Всю керасiну випалиш,- стогнала як
звичайно стара.
- Спiть, спiть, мамо. Я зараз...
Вiдiрвався вiд столу, встав. Пiсля ще довго стояв i дивився перед себе.
Чоло його нахмурене. Часом на очi насуваються густi брови. Але уста
посмiхаються, здається, що вiн чогось радiє. Здається, що там у тiй
далечинi, куди сягає його зiр, бачить щось таке, що радує його душу й
змiцнює велику його вiру в себе.
Пiсля пiшов до клунi й заснув.
На другий день знову молотили. А ввечерi Володько зiбрався i пiшов у
село. У Сергiя застав цiлу юрбу парубкiв. Посерединi стояв Сергiй з
Кiндратом, обидва розмахували руками й виводили грiмку пiсню... За ними
тягнули всi хлопцi. Вiдчинились дверi й увiрвався Володько.
Хлопцi загули. Подав усiм руку.
- А вчора де був? - питає Йон.- Приходимо, сидимо, а вiн, чорт... Що?
Читай що. Про козакiв!..
- Часу не мав! - кинув Володько. Помiтив, що Никон також з'явився.
Пiдiйшов до нього й байдуже запитав: - Ну, як?
- Маєш там яку книжку? - запитав Володько Сергiя.
- Кащенко.
- Давай.
Володько почав читати. У хатi зробилось тихо. Проходять години. Коли
скiнчилось, Антiн пiдходить до Володька.
- Чи не дав би ту книжку менi? - питає.
- На цигарки? - жартом каже Володько.
- Йди к коров'ячому хвосту! Дома своїм прочитаю. Це, брате, все-таки
здорово.
- Нi, Антоне! Кинь! Книгу беру я! - рiшуче заявив Йон.- Володьку! Я! -
i вiн вдарив себе кулаком в груди.
- Антiн перший сказав, вiн i бере. Ти вiзьмеш пiсля,- сказав Володько.
- Ну чекай... Я тобi цього не дарую,- образився Йон. Але пiсля всього
пiдходить до Володька.- Слух! Не хоч з нами?
- До Євдошки? - посмiхається Володько.
- А хоч би... Там же Ганнуся, гуся-сюся! Нi? Дiвка, але проти Наталки
нуль! Нi?
- Вiдступи, нечистий! Не спокушай! - басом, жартiвливо насупившись,
проговорив Володько.Йдем!
Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те звернули на
городи. Легко, нiби молодi тигри, перестрибнули кiлька плотiв. Йшли
швидко, тiльки закарвашi мокрої землi вiдривались вiд закаблукiв i летiли
взад. Мовчали.
- А знаєте що, хлопцi? - почав Володько.- Здається менi, що Сергiєва
хата не зовсiм для нас вигiдна. Нас вже забагато...
- Бiльшу треба. Ясно, i ми про це говорили,- кинув Йон.
- Я думаю - варто б попробувати у шкальнi. А як ви?
- Там же Габель.
Далi йшли, далi летiли вiд закаблукiв закарвашi.
- Габель? - промовив по часi Володько.- А хiба що? Чи ми з ним не
справимось? Потиснемо й видушим.
Прийшли на Євдошине подвiр'я. Загавкав собака. Вiдчинилися однi й другi
дверi, й хлопцi ввалились до хати.
Так iдуть днi. Ось вже перестали дощi. Дерева обкидали листя. Ночi
хрусталiють приморозками. Ще далi й починає замерзати земля. Худобу
виганяють на завруненi пшеницею чи житом поля. Одного ранку небо почало
хмаритись, але хмари не летiли розшарпанi, як це було до цього часу. Десь
взялися з пiвночi, рiвномiрно заложили небо олов'яно-сiрою дергою. Майже
тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокiйно. Починає трошки теплiшати.
Ось десь вирвалась одна снiжина. Летiла вниз поволi, довго летiла у
повiтрi й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кiлька хвилин i їх
вже цiлий рiй. Вiдриваються вiд сiрого, зовсiм низького неба й падають
химерно. На землi з'явився легкий пушок. Все навкруги принишкло, нiби
заслухалось. Село замовкло, тiльки десь-не-десь на току пацають цiпи.
Часом десь заспiває пiвень або загавкає собака. Поза цим зовсiм тихо,
тiльки снiжинки легко, химерно спадають, крутяться, переплiтаються i
припадають до землi. Добре вслухавшись, чути їх ледве чутний шелест.
Приємний, спокiйний i рiвномiрний шепiт бiлих кристаликiв, що десь там
вгорi створились i спадають людям пiд ноги.
До вечора вже скрiзь бiло. Зi школи бiжать школярi, репетують,
топчуться по м'якому снiгу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав саньми
по воду. Конi весело й нечутно бiжать, попирхують, а полоззя саней ще не
зовсiм легко ховзають по дорозi. Очi ще не звикли дивитись на такий бiлий
i чистий свiт. I коли вечiр прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до
цього часу. Земля, стрiхи, дерева - все те дбайливо окутане м'якою, бiлою
периною. Нiч м'яка, спокiйна, тiльки з димарiв на хатах зводиться i
пiднiмається дим i десь там ген пiд сiрим небом зникає.
Прийшла гарна, весела зима. Вже кiлька рокiв не було такої. Тiльки
перед Миколою почались першi метелицi.
Матвiй закупив на хату цеглу, й Володько перевозив її саньми. Вже
кiлька рокiв стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати
будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такiй хатi приходиться
жити, але нема ради. Вiйна й революцiя знищили господарство. Треба було
добудовувати й iншi будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було
зробити нового воза. Скрiзь треба, а грошi на дорозi не валяються. Треба
десь заробити, а де тi заробiтки? Не продаси який там пуд тiєї пашнi, не
будеш мати. А тут i пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина.
Хлiб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рiк, що
зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба. Василинка
росте... Бiгала вона цiле лiто, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимi, в
холодi не мала теплої одежини. Також i Хведот свого домагається. Вiн вже
ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був
якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та
покрили того кожуха. Тепер майже всi у таких ходять. А Володько? Цей також
не хоче дiдом ходити. Йде мiж люди, бачать його скрiзь. Хоч-не-хоч, а
якусь поряднiшу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащi
тепер не видержиш.
На щастя, трапилась добра нагода. Пан Глiб пошив собi доброго кожуха,
але вiн на нього трохи замалий. Чи не мiг би купити Володько? Той запитав
батька. "А скiльки?" - запитав старий. Вiсiм долярiв. Не яких-небудь
злотих. Е-е!
Матвiй покрутив головою. На такi грошi ми не купцi. Але коли побачив
кожуха, згодився. Рiч добра. Викинеш грошi, але на десяток рокiв
вистачить. Не якась жидiвська тандита. Довго старий мiркував, довго
обдумував, як i де тi грошi взяти. А до того долярiв? Але все скiнчилось
гаразд, i от Володь-ко справжнiй пан.
- Що, що,казав Матвiй вже по всьому.- А одяг i харчi мусить людина
мати. Нащо тодi живе?

Одного дня Володько дiстав листа. Велика подiя. Писали йому з партiї,
щоб прибув на повiтовi збори.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294