Володько уперше бачить його в
окулярах. Вiн мусить краще витерти ноги. На вулицi таке болото... - Тепер
поважання! Де пропадали? Дяка Боговi - знайшлися. Ну, ну... А виглядаєте
добре... Я чув... Я все чув... Скiльки? Сiм мiсяцiв? Вiсiм? Ого! Трохи
багато. Але тепер... Е, буде добре... Все буде добре. Альо! Панi
Виспянська! Два борщi!.. Поїсте зо мною? Так? От це гаразд!
Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня - все нуднi й
знанi речi. Приходить борщ - один, другий... Тарiлки на бiлому
настiльнику; блискучi, витертi, мiдянi ложки, ножi, видельця... Карафка з
чистою, прозорою водою, тонкi кришталевi шклянки.
- Будь ласка. Прошу...
- Вам треба Заходу... - продовжує перерване Володьком Лазюк, розстеляє
на колiнах серветку, бере ложку... - Казав вам... Вам треба туди. Тут...
Так! I тут земля... Своя, дiдiвська, але там Берлiн, там Париж, там Рим.
Що ви хочете? У нашому доброму Крем'янцi є все, тiльки нема головного:
Європи! А нам треба її. Треба! Бiльше її, як сонця... Я там був i знаю.
Мусимо казати: ми й Європа. Iнакше нiчого не вийде. (Вiн вдарив на
"нiчого"). Ви пробуєте писати? А бачили ви велике мiсто, трамвай,
копальню, готичну церкву? Тюрми та полiцая не вистарчить... Нi, нi, мiй
голубе.
Це був його тон. Слова, що вiд нього виходять, усмiшка, вiдблиск
шкелець на очах, рухи - живе все, цiкаве, бадьоре. У нього повно думок.
Вони вибризкують у реченнях, i Володько їх приймає. Вiн все бере з собою
так само, як десять грошiв, i вiдходить. Одного йому не признався - нащо
потребує тi грошi... Це слава... Будуче... Нi, нi! Про таке краще
мовчати...
Надвечiр Володько ступає додому. Веселий, щасливий. Погана дорога не
шкодить, втома - дурниця, заляпанi чоботи не мають найменшого значення.
Вiн несе в собi радiсть... Тепер тiльки чекати. Терпiння... Вже десь
далеко за горою причаїлась i чекає його слава. Вона, мов любка, соромлива,
але треба взяти її.
Догоряє гарний, передвесняний день. Над заходом кiлька криваво-червоних
хмарин, що погрожують нiчним приморозком. Сонце пересовується з крижини на
крижину, ховається, то знов виринає, а потiм, потiм поволi, обережно
спадає десь туди за землю. На тому мiсцi ще довго горить сяйво, ще довго,
майже непорушне лежать червонi крижини хмар... Вони поволi тухнуть,
блiднуть, пiдносяться вище... Одночасно барва неба гусне й з нього в
рiзних мiсцях виступають дрiбнi, мерехтячi огники. На землi в той час
западає присмерк.
За такого присмерку прибув Володько до села. Все ще був веселий i
бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотiв зайти до Наталки. Навiть
деякий час постояв на роздорiжжi перед селом, але все-таки не вiдважився.
Ще рано... Бачили б зайвi очi... Пiшов своєю дорогою. Зайшов до Сергiя.
Нема. Кудись подався. Пiшов далi. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи
глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тарасковоi хати
гармидер. На вулицi в болотi троє, без шапок, людей. Обнiмаються,
пхаються, кричать. Видно, п'янi. Володько пiдходить.
- Добрий вечiр!
- А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! - це сам Тараско. Товстий, куций, без
шапки, з розбитим волоссям... Розставивши руки, преться на Володька.-
Гiсть... Оце так гiсть!
- Що тут є? - запитав Володько.
- А, знаєш... Це я... Справляю хрестини... Породив. Сина, сина
зродив... Як той Iаков... Тiльки той зродив дванадцять колiн, а я щось
п'ятнадцять, чи скiльки... А цi ось б'ються. Кум Никон за Ленiна, а кум
Санько проти... I розбери. А я кажу: плюньте на Ленiна. У мене сьогоднi
празник. Я сам кумунiст, а все-таки кажу: за царя жизнь лiпша була.
Нi? Володьку, нi? Скажи сам. I "водка" була як слiд i свобода... Нi?
Хто знає з "червоною головкою", нiколи не забуде Нiколки. Я сам його
патрет повiсив... Їй-бо! У мене в хатi... Зайди побачиш... Висить...
Скажуть, ти кумунiст, а я - дивись. I на Миколку... Який я кумунiст, коли
в мене цар висить... Нi, Володьку? Скажи сам... А це мiй кум Никон... А це
Санько... Помири їх! Плюньте на Ленiна... А ти, Володьку, ходи... Нi,
нi... Ходи! Ти ж знаєш мене... Не знаєш? Забув? Забув, як колись у
Никона... Е, я ще тодi був "халастой", вдовець, а сьогоднi п'ятнадцятий
раз батько. Ти ж мене знаєш. Нi? Я ж Степан Тараско, нi? - майже за кожним
словом вiн повторяв своє "нi". До Володька пiдiйшов також Никон:
- Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тiтку, тепер знову став
батьком. А я хотiв його Килинку взяти.
- Куме! - кричав Тараско так, нiби це вже йому остаточно вирiшене.-
Вiзьмеш. Кажу: вiзьмеш. Даю тобi її. Моя дочка i я - одно. Даю! Будемо
кругом свої. Тiльки ти того... Ну, кумунiст... Ну, безбожник... Але...
Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся
й нiзащо... Не хоче до попа. А я кажу: не бiйсь попа! Не з'їсть. Я
кумунiст також, але хрестити треба. Нi? Володьку, нi? Нехрещена дитина -
не дитина. Ну, от... А я ж двадцять нецьок продав, горiлки купив... Як же
його не хрестити... Але зайдем! На дорозi не хрестини. Никоне! Саньку!..
Тягнiть його!..
Володька взяли пiд руки. Вiн пручався. Тараско пiдпихав... Тараскова
хатка на пригiрку. У сiнях, у хатi люди.
- Не пручайся, Володьку,- крекче Никон.- Йди! А, чорт! Побачиш, хто зо
мною за куму... Ганка!.. Нi! Стiй! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там!
- кричав вiн ще з порога.- Володьковi горiлки! Не вип'єш - вб'єм!
- Ти ж комунiст! Якого чорта!
- Не ображай, Володьку! Мовчи! - А потiм, коли вже Володько випив i
сидiв на покуттi, Никон казав:- 3 тим комунiзмом мовчи. Який я в чорта
комунiст.
- А що ти є?
- Никон.Вiн це сказав i спохватився.- А раз "її" нема... Нi там, нi
тут... Так що ж? Де та твоя Україна?
- А Ленiн є? - гостро сказав Володько.
- Ленiн?
- Дай Боже! - перебив веселий Тараско.- Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти
ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар!
Володько подививсь на стiну. Образiв на нiй не було, а цар висiв. У
старих, з образу, рямцях. Володько пiзнав портрет. Це зi школи, тiльки
обрiзаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, i зуби його блищали вiд
смiху.
- Потягнуть вас за нього,- сказав Володько.
- За царя? Нiколи! Таж це був цар усiм. Нi? А Варшава не була пiд ним?
Забув? Того!
До Володька присiла Ганка. Вона була напiдпитку... Тараско заспiвав:
"Гей, куме, куме, добра горiлка, вип'ємо, куме, ще й з понедiлка!" Ганка
йому пiдтягнула. За нею Никон, за Никоном iншi. Всi тягнули грубими,
сирими й п'яними голосами. Володько вiдчув, що п'янiє. Йому пiдсунули
пiсну, на олiї смажену капусту, i вiн їв заржавiлою, осiбно для нього
принесеною ложкою. Потiм не видержав i сам заспiвав. Ганка присунулась до
нього зовсiм близько. Очi її блищали. Вона обняла його за плечi й
спiвала... Всi цi люди веселi й щасливi, їх тут повно. На лавицях, на
лiжках, у запiчку. Чоловiки й жiнки, кiлька дiтей, Тарасковi дочки й та
сама Килинка, що її хоче взяти Никон, i Горпина, що колись за вiйни гуляла
з капiтаном, а тепер у короткiй спiдницi, у "тухлях" та довгих панчохах
прибула на хрестини з мiста, де служить.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294