- Йди,
йди, йди! Геть вiд мене! А то, як вiзьму костура...
Iнших слiв вона не знайшла у своєму словнику, але очi її дивляться на
сина так, як тiльки вмiють це робити очi матерi.
Володько посмiхнувся i вийшов надвiр.
Навинувся Матвiй. Вiн iшов повiльним, широким кроком з поля i нiс в
руцi кiлька пiдiбраних на стернi зчорнiлих колоскiв. Його постать все ще
дебела i кремезна, хоч останнi роки досить лишили на нiй слiдiв. Очi його
поглибшали, волосся майже посивiло, рухи стали ще повiльнiшi, обличчя має
вираз кам'яної твердостi. Воно нагадує морську скелю, що бачила на своєму
вiку багато буревiїв, i нiякi новi хвилi, нiякi вiтри не здивують бiльше
її.
- Вночi вернувся? - запитав вiн байдужим голосом сина.
- Вночi.
- Йшов пiшки?
- До Озерян пiшки. З Озерян до Крем'янця машиною, а тут знову пiшки.
- Сiм миль волом, а милю сiдлом... З Мiзоча не йде машина? Зiрвали...
Коли-то направлять? Зiрвати легко, але направити... А що ж там... у
Дерманi? Як семiнарiя?
- Закрили.
- Таки закрили,- сказав понуро Матвiй.- Два роки дурили...
- Якраз бачив, як вивозили... Все вивезли... Книги, лавки, препарати.
Там того було. Пiдвiд сто...
- А куди повезли? - знову запитав старий.
- Кажуть, до кременецького лiцею...
- Та... Воно то й... Ет! Що тут казати! - не знаходив потрiбного
слова,- Сто лiт була школа... Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди
пiдеш? Вирiс, вигнався... А як же вчителi?
- Хто його знає...
Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, i через те неохоче
показується на очi батька i брата.
Матвiй не хотiв довго розмовляти. Намiрився йти до хати, але прийшов
його зять, Катеринин чоловiк, Микола. Принiс вiд старости Володьковi
часописи. Це високий, тонкий, побитий вiспою чоловiк.
Володько взяв часописи й одразу почав читати.
- Ну, що там? по "казетах"? - питає Микола. Вiн любить полiтикувати,
хоч до "казет" ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив.
- Скоро буде вiйна? - питає знову Микола, бо Володько мовчав.- То
знаєте,- продовжує свою мову, не дiставши вiдповiдi.- Так воно не може
довго бути... То було государство, цар, порядок... А це... - i вiн, як
звичайно, сплюнув.
Микола повторює це завжди при кожнiй нагодi. Володько знає його звичку,
тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе Микола не вмовкає.
Нарештi Володько не витримує i сердито вибухає:
- Нiякої вiйни не буде! Чуєш? Нiякої! Програли ви вiйну й досить! Сиди
й мовчи!
Микола не ображається. Вiн тiльки пiдносить голос i провадить своє:
- Не буде? Ти думаєш? А знаєш, що сказав Габель? Все в руках Англiї.
Так. А та захоче вiйну - вiйна. Захоче революцiю - революцiя! А хто зробив
свiтову вiйну? Вона... Англiя. Ооо, ти ще не знаєш, Англiя - велика
справа!..
Володько зневажливо посмiхнувся. По хвильцi не видержав:
- Твiй Габель дурень, а ти, як папуга, повторяєш, що той скаже. Знаємо
й без нього, що таке Англiя. Але нiякої вiйни не буде. Нема вiйни! Вiйну
вже скiнчили.
- А чи надовго,- вже спокiйнiше, зрезигновано i трохи ображено говорить
Микола,- Ось тiльки зiйдуться знову мiнiстри...
Володько перебив:
- Не говори, Миколо, дурниць. На Бога, не говори дурниць... Якi
мiнiстри? Де? Коли? Мiнiстри сходяться завжди... Вiйна скiнчена й досить.
Нас з тобою збили на нюх табаки, нiмця збили, турка збили... Свiт
пересунули на другу колiю. Однi гинуть, другi пробують панувати... Ет, що
про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми тiльки говоримо, а
прийде до працi...
В розмову вмiшався Матвiй:
- Досить,сказав вiн.- Ми робили що могли. А тепер попробуйте ви! Але
робiть! Ми жили на широкiй землi. Ви на вузькiй. Хто знає, хто скорше до
правди дiйде...
Настя покликала всiх до снiданку, їли й говорили. Про новi кордони. Про
порядки. Про змiну, що настала тепер. Згадали Василя, що пiшов i не
вернувся...
Потiм Матвiй зiбрався й пiшов до Жолобок. З ним пiшов також Хведот.
Микола зiбрався додому, пообiцявши прийти на тижнi з Катериною до
картопель. Володько поки що зiстається дома. Вийшов на город. Сонце
яскраво освiчує кожну дрiбницю на землi. Синяве, густе повiтря затягнуло
обрiї... I там, пiд жолобецьким лiсом, i на Угорщинi, i пiд сiльськими
пастiвнями. Тонке мереживо повiтря повiльно хвилюється... На полях з мiсця
на мiсце перелiтають веселi зграї шпакiв. Рухливi, гамiрнi, вони швидко
бiгають по рiллi, видзьобують зернята, черв'якiв, час вiд часу, нiби
наляканi, з шумом зриваються i, облетiвши коло, осiдають на другому мiсцi.
Мiж ними люблять бувати галки. Незграбнi, тяжкi, вони ледве встигають за
своїми легкими приятелями, одначе мiцно тримаються їх товариства.
Володько вийшов у садок. Молодi, обсипанi овочами яблуньки. Деякi з них
пошкодженi революцiєю, але бiльшiсть видужали, пiдросли й ось вродили.
Ренети, тирольки, цегелки, райки. Бiлi, жовтi, зеленi, червонi. Батькова
праця, думав Володько. Нагинався й пiднiмав якесь яблуко та вiдкидав його
на купу спадкiв. Осiнь. Чудова, соковита, барвиста осiнь, її видно скрiзь.
На кожному кроцi помiтнi її слiди... I на городi, i в садку, i на полях.
Вона була на кожному мiсцi, зробила все, що треба було, й пiшла далi...
Любить її Володько, тiльки ця осiнь, так само, як i минула, наводить
скорше сум, нiж радiсть. Вiн звик бути в цей час у школi, а тепер ходить
ось тут i не знає, до чого взятися. Має один план, думає над ним i хоче
перевести його в життя. Треба ж щось робити. Тепер все ясно, школа
закрита, треба шукати щось iнше...
З цього приводу порiшив вiдвiдати Левинських. Сьогоднi, здається, буде
дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про гiмназiю. Пiсля
навiдає Сергiя... Перед тим нiж вiдiйти, повiв до води конi. Вернувшись,
одягнув нове вбрання - бiлу з виложеним комiром сорочку, чорнi штани й
такi ж черевики, причесавсь i вiдiйшов.
Вiн жив i вирiс на хуторi, тому не дуже любив село. Воно тягнуло його,
цiкавило, але до цього часу вiн боявся торкатись його. Залюбки виминав
його й обходив. Воно дратувало його, особливо це село, своїм спокоєм,
байдужiстю, солом'яною красою, глиняним добробутом. Дикуватi дерева,
лопух, безладдя... Сiрi, обмитi дощами стiни, валькуватi призьби, маленькi
вiконця. Повiльнi, а що, а як, люди... Позiхання, чухання, сплювок набiк i
при тому чорт... Як можна жити так з дня на день - роки, столiття,
родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п'ять, сорок, спирт,
ханджа, самогон - хай царська, хай панська, аби тiльки гiрка та п'янюча.
Це є село. Як пiдступити до нього, взяти в руку й звести? Вставай,
село! Вiдчини очi й дивись! Скiльки їх, сiл таких навкруги... Таких, як
це, провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих... Можливо, це й є
причина, що так ось сталося, як є тепер...
Володько виминає село.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294