I от пишу Вам про неї. Дивiться i... (закреслив). Я
не знаю, що дивiться. Все одно, що. Я боюся тiльки одного: Ви напевно
покажете цього листа комусь... А це ж не мусить бути. Як можна смiятися чи
кпити собi з моїх слiв, стрiчок чи ком, коли в кожнiй з них тече жива кров
i кожна боїться дотику розкладової бацили. Пожалiйте їх. Вiд цього i Вам
колись буде приємно".
На цьому скiнчив лист. Подумавши, закреслив останнiй рядок. Вiн не
бажає її жалю. Тепер треба якось лист вiдiслати. Згадав, що сусiдська
дiвчина Ганна ходить до Наталки вчитися шити. Добре. Це i буде той
iсторичний листоноша. Вiддав i чекає цiлий день. Але мало чекає... Його
мучить сумлiння й острах. Пишучи листа, вiн був у якомусь трансi. Цiла
сила його почуття, мов повiнь, рвалася, щоб її висловити. Слова i речення
низалися одно до другого всупереч власнiй волi, але скiнчив, вiддав,
пройшовся, прохолов. Предмети i думки вияснилися. Проза життя виявилася в
розкiшних тонах, як тодi i весь ефект його захоплення видався йому
безмежно наївним i смiшним. Безперечно, вона посмiється над ним, порве
дорогi листочки i викине. I як можна бути дiйсно таким некритичним...
Але вже пiзно. Зробленого не повернеш. I "Кохана Наталю", i знак
оклику, i гарячi слова - все вже пiшло в свiт. Широкий дивний свiт.
Сонце в таких випадках не квапиться. Воно має час. Земля обертається
тим самим способом. I не треба знати, що думає Володько.
Вечiр. Сонце зникло. Захiд ще горить, схiд гасне. Тут то там
появляються зорi. Володько чекає Ганни на стежцi в садку. Чекає довго i
вперто. Ой хтось рухається в темнотi. Вона. Нi. То Iван. Був у млинi й
запiзнився. Перед святами завiзно. Зрiвнявся i "добрий вечiр" сказав.
- А ти ж чого тут?.. - питає.
Йди, йди, чоловiче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, якi
тебе не торкаються. О, нi. Iван стане, постоїть, скрутить папiроса,
попросить огню, не дiстане i знов сховає його. А за той час оповiсть, що
там люди толкують.
- Он, кажуть, що тiкають вже цi... Женуть їх з-пiд самого Києва. Ох,
кебто вже скорше тi большевики!..
- Большевики? Де вони?
- Йдуть! З-пiд Києва йдуА. Цi тiкають - страх. Все кидають. Кажуть, он
за тиждень i змiна влади.. Знов "нашi"... Вiд захоплення Iван зручно
чвиркає кутком рота.
- З кiньми треба "осторожно". Кажуть, цi вже по дорозi забирають. Скажи
там свойому дядьковi.
Володько слухає i не слухає. Большевики? Цi тiкають? Б'ються? Цiла
Україна в огнi? Все в огнi. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть
большевики i знов пройдуть по селах, мiстах новi порядки, новi закони,
новi слова. Знов.
Ага. Ганна.
- Ну як? Що?.. Дала їй?
Ганна виймає щось i подає Володьковi... Лист! Вiдповiдь. Нi. Це не
вiдповiдь. Це Володькiв зiм'ятий листок у тiм самiм рожевiм конвертi.
- Прочитала,- каже Ганна,- i вернула.
- I бiльш нiчого?
- I бiльш нiчого. Тепер у неї безлiч працi. Он, кажуть, большевики
йдуть...
Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов... Ах... А
як же Наталка? Що вона?..
Знак запиту i точка. Нема вiдповiдi. Йди, Володьку. Йди геть. Шовкова
тепла нiч i зорi поволi плинуть. А там десь у просторах iдуть большевики.
Володько знищений. Вiн може записати собi цю хвилю, як першу лекцiю.
Одвертим i щирим не завжди безпечно бути. Зрозумiння твоїх почувань не
шукай у когось, а силою фактiв приневолюй признати їх. Жiнки. Не помiчав
їх iснування у справжньому їх виглядi. Перший зудар з ними вплинув на
хлопця мов струм холодної води на гаряче залiзо. Любити їх без ненавистi
не можна. I тут, як i скрiзь, найнебезпечнiшим мiсцем - легковажнiсть.
Висипався ячмiнь. Замовкли соловiї. Зачервонiли i налилися соком
черешнi. Скiнчилася школа.
Володько не мiг перемогти в собi свого почуття. Ходив, мов ранений.
Юначi його очi засвiтились небезпечними вогниками ненавистi. Хотiлося б на
комусь помститися. На пальцях вiдчуває замiсть нiгтiв звiрячi пазурi, що
час вiд часу показуються на свiт, то знов ховаються, мов у молодого тигра.
Збирався йти додому, але майже несподiвано налетiв буревiй
большевицького наступу. Чутки i розмови про це не вмовкали, але нiхто не
думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподiвалися i радiли.
- О!! Чекайте! Як прийдуть тi!.. Вони цим покажуть!..
- Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Лєнiн i Троцький все по-старому
повернули. За комунiю нi слова.
- За грабунок карається смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там
взяв курку. Мужик поскаржився i большевика розстрiляли мов собаку.
- Не твоє, не бери. Хочеш мати - купи!.. Такi розмови чути на кожному
мiсцi. Нiякi слова, нiякi противнi докази не мають успiху. Так допекли
"цi", що нiкому не може прийти на думку, щоби були ще гiршi. Одного ранку
зненацька по кутку чутка;
- Тiкають!.. Ховайте конi!
Всi, хто має конi, пре ними в лiс та хащавини. Володько схватив
дядьковi лошаки i пiгнав "у Хвищик". Густий грабовий молодняк. Побiч рiв,
зарослий калиною, терном i дикими черешнями. До самого рову i далi через
лiс глибоким проваллям врiзалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.
У гущавинi рух i життя. Скрiзь поприв'язуванi конi, а коло них гуртами
молодь i старшi люди. Конi нагодованi. Як тiльки що - за повiд, махнув на
коня i гайда далi. На взлiссi i на полi варта. У лiсi також вартовики.
Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня вища вiд всiх
дерев i звiдсiль видно польову дорогу, що йде вiд Верхова. Видно також
чеську колонiю Борщiвку, поля, луг. Десь на сходi раз-пораз чутно гарматну
мову. Мiж листям кругом Володька спiлi ягоди. Не можна втриматися, щоб не
рвати їх. Вiн їсть їх i спльовує кiстки на землю. З-за горбка на схiд по
дорозi з'являється якийсь гурт людей. За кiлька хвилин Володько бачить, що
то вояки. Число їх невелике, а з ними один вершник.
Вояки не йдуть, а майже бiжать. Варта з-пiд лiсу подає сигнал. Володько
також свиснув умовленим посвистом, щоб там, унизу, були готовi. Кiлька
людей має зброю i коли б ворогiв не багато, їх можна зовсiм легко
пiдстрiлити.
Майже одночасно з протилежного кiнця дороги з'являється якась пiдвода.
Вона доїжджає до тiєї дорожини, що збiгає вниз "до Хвищика". Вершник, що
iде з утiкаючими вояками, помiчає пiдводу, наганяє коня i чвалає їй
назустрiч. Пiдводчик раптом зривається, обертає батiг пужалном, гараздить
по втомлених конях, звертає на дорожину i пре вниз у провалля...
- Стуй! Стуй, пся крев! - крикнув вершник i пустився через овес
навперейми за пiдводою.
- Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!..
Дебела, суха коняка вершника ледь клигає вiвсом. Вершник погрожує, що
буде стрiляти, але не знiмає з плечей рушницi. Пiхотинцi, що бiжать
дорогою, теж погрози не виконують.
В той час iз лiсу чути кiлька стрiлiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294