О. Клавдiй говорив про "наших непобiдимих героїв", якi здобули
найбiльшу твердиню ворога.
Володько слухає з натхненням промову священика. Вiй уявляє собi ту
твердиню такою, як та у Дубнi, яку здобув колись зi своїми козаками
хоробрий Тарас Бульба.
У скорiм часi з'явилися у школi великi барвистi картини з написом "Бой
рускiх под Перемишлем". Володько ще бiльше переконався в хоробростi
рускiх. На картинi купа москалiв, якi буревiєм, майже один другому по
головах, мчать у "штикову атаку". Лиця їх суворi, сильнi. На плечах гора
вояцького знаряддя. Напроти них в купi, де намальована потрощена гармата i
забитий ворожий кiнь, в неладi втiкають австрiяки. Рускi колють ворогiв
"штиками", з боку наскочили козаки, якi сiчуть їх шаблями, мов капусту.
Одночасно з цими картинами з'явилися книжечки про хороброго донського
козака Кузьму Крючкова. Сам вiсiмнадцять нiмцiв забив. Коли напали на
нього проклятi нехристи,
Кузьма Крючков сiк їх шаблею. Але шаблю вибив йому ворожий кiннотник.
Хоробро вiдбиваючись вiд ударiв, козак колов ворогiв списом. Не стало
списа, козак стрiляв. Шiстнадцять ран дiстав могутнiй герой, але ворогiв
знищив.
У "госпiталi", де лежав Кузьма Крючков, велика метушня. Всi хочуть
побачити неймовiрного козака. Сама цариця довiдалась про чини хороброго i
забажала його вiдвiдати та обдарувати подарунками. Козак дiстав з рук
царицi святу iкону i портрет царя з власноручним пiдписом. Коли цариця
запитала, якi вiн має ще бажання, козак вiдповiв: "Скорей на фронт, чтоби
умєрєть за вєру, царя i атєчество".
Читали цi книжечки у школi, читали по хатах. Жiнки слухали i жахалися,
чоловiки клiпали очима i довго розмахували руками, вихвалюючи такого
надзвичайного козака. Навiть Матвiй зворушився, але чомусь у нього
вирвалось: "еее, може, такого козака зовсiм i не було"...
Володько аж гнiвався за це на батька. Як то не було? Раз про нього так
докладно написано. I станиця, де родився, i iм'я його батька та матерi. Як
би то так дурили...
- Дурять,не згоджувався батько.- Багато дурять. Он у японську вiйну
тiльки й писали, що "нашi" б'ють, нашi беруть в полон, нашi наступають, а
що вийшло... А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити... От
воно...
Такi розумування батька Володьковi не зовсiм до вподоби, хоч вiн проти
них не може нiчого сказати. Може, й так... Хто його знає... Вiйна - рiч не
проста, раз там стiльки людей убивають.
Ще перед Рiздвом прийшла звiстка, "що Кузьмiв зять Василь поляг у
первих боях". Також дуже прикрi вiдомостi про Єлисеєвого Василя. Матвiй
навмисне їздив до Дерманя i те, що почув, було дуже сумне. Хто його знає,
чи жиє. Пiшов у бої пiд Варшаву i не вiдомо, де подiвся. Про Хомового
Мирона було "звєсно", що "впав". Пiд Варшавою у атацi вiд нiмецького
"штика" погиб. Товариш один, що ранений на поправку прийшов, на власнi очi
це бачив. А про Василя невiдомо нiчого. Чи погиб, чи в полон попав. Це
було нiби в лiсi, так десь над ранок. Кажуть, нiмцi несподiвано напали.
Сiм лав скосили кулеметами, але вони йшли без кiнця. Василь нiби
знаходився у "зводi", який пiшов у протинаступ. Це було на взлiссi, i
нiмцi оточили їх. Василь нiби сховався у дуплявiй липi, але невiдомо, що
далi, бо вiд того "зводу" осталося тiльки двоє людей.
Володько нiколи не плакав, але, слухаючи оповiдання про Василя, не мiг
стримати слiз. Йому було надзвичайно шкода
Василя. Вiн виразно уявляв собi його в бою, де "свищуть кулi, рвуться
снаряди". Навколо купи мертвих, а мiж ними, певно, i Василь. Той, який
колись найбiльше пестив Володька, той, який колись, коли Волоцьковi вдарив
кiнь у око, казав: "Ну, все було б добре, тiльки кепсько, що так знiвечило
нашого Володика. Ти мiй маленький цвяшечок"...
Володько добре пам'ятає цi слова. О, вiн їх нiколи не забуде... Нi, нi!
I Мирон упав. Шкода i цього. Колись мало не бився з батьком за гнiй,
але то було колись. А тепер... Боже... А таки здоровило був... Рудуватий,
мiцний карк зi срiбними волосинками. Великий хвалько... Але все-таки, як
писав колись Василь: "на одной кроватi спадi, вмєстє за родiной дальокой
тужiлi". Дивно, що за "родiной тужiлi", нiби Саратов їм не "родiна", нiби
то не за неї цiлу, велику, безмежну вмирати йшли.
Сам Хома почув вiстку, мовчки пiдняв правий кулак i витер очi. А лiвою
шапку зняв. Пiсля за великого морозу конi запрiг i п'ятдесят верстов до
Дерманя поїхав, щоб з "очевидцем", як було дiлр, поговорити. Очевидець
Кулешник, однорiчник Мирона, i оповiв усе, що знав про нiмця, про "штика",
про кров, що ротом i носом хлинула з нього. Бондарець вернувся назад i
голова його посивiла подвiйно.
А про Василя нiяких чуток. Навiть Кулешник нiчого не знав. Знав, що
первий "звод" пiшов у контратаку, а що далi? Хто може сказати. То ж,
чуєте, вiйна.
Одарка всi ночi проплакала. То ж був її перший, добрий, працьовитий,
розумний. Люди його любили i вiн людей. Може, в полон попав? О, Боже! Та
ще й до нiмцiв. Чому якраз до нiмцiв, ах, чому?! Кажуть, то самий крутий
народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привiтливого з
синiми ясними очима хлопця, який навiть нiкого поганим словом не назвав,
худобини не образив.
Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав їй навiть ввижатися. Боялася
у темнотi сама лишитись. Ввижався їй обвiшаний торбами, як жебрак,
обдертий, голодний, з впалими очима. Мамо! Так i чула це слово. Ти родила
мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!...
А Єлисей недiльними ранками старого дiдового, у шкiряних полiтурках,
"Канонiка" до рук брав i тремтячим протяжним голосом акафист Iсусу
Сладчайшему вичитував. Читає книгу, а сльози по рудiй бородi спадають.
Давав i на молебен, але хто знає, чи живий. Навiть не знаєш, чи записувати
в "Грамотку", чи нi. Сестра Палажка вiд плачу червонi очi мала, чорнi
одяги носила. Пiсля очi розболiлися i мусiла звернутися до лiкаря.
- Останнiй раз, люди мої, бачила в Здовбуновi,- оповiдає крiзь сльози
Одарка.- Перед Рiздвом пише вiн, наш голубчик: "любi i дорогiї мої папаша
i мамаша. Наше ученiє уже скiнчилося i ми, такого-то й такого числа,
будемо через Здовбуново на германський фронт їхати. Приїдьте, то
зобачимося".
Як же не поїхати. Напекла я, що могла - мазуркiв на маслi, курочку (тут
Одарка сякає у запаску носа i витирає очi). Боже, Боже! Взяла, чуєте,
ковбаси, шинки, запрiг старий конi i нас троє - "вiн", я та Палажка,
виїхали. До Здовбунова 16 верстов, а тут Заверюха така знялася, що свiта
не видно. Дорогу замiтає, свище, реве... Конята ледве-ледве тюпкають.
Приїхали ми туди... А на станцiї москалiв... Господи! Анi стати нема
мiсця. А поїзди все їдуть, все їдуть. А "їх" там сердешних повнiсiнько
понабивано.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294