- А Демида не бачили? - питала вона.
- Бачив. Завтра прийдемо з Демидом!
Настя пiшла й скоро сховалась у тiнi сусiдського саду. Володько
зiстався сам. Сiв на призьбi, розставив колiна, дивився вниз i
посвистував. За короткий час чує тупiт босих нiг, стрибки через перелаз,
тiнi, тихий смiх. Вiн швидко встав. Назустрiч бiгли обидвi дiвчини.
Наталка пiдбiгла, кинулась Володьковi на шию й при Настi почала цiлувати.
- На! На! Це тобi за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться.
- Схаменiться! Не робiть нанiч оскоми! Здурiла, Наталко!
Володько нагнувся, пiдняв її на руки й кiлька разiв обкрутив кругом
себе. Наталка радiсно притиснулась i смiялась. Серце її билось щастям,
молодiстю й коханням.
З неба дивиться мiсяць... Над полем, за городами цвiтуть яблунi.

А за пару днiв Володько був знову у тюрмi. Не сам. З ним були: Сергiй,
Кiндрат, Антiн, Тараско... Це сталось так несподiвано, що нiхто не мiг
дати собi з того повного рахунку. Всiх заарештували... Зробили ревiзiї у
Матвiя, у Сергiя, в читальнi... Дуже гостру ревiзiю зроблено в пана Рони.
Прийшли до нього серед ночi... Шестеро озброєних до зубiв людей.
Розбудили. Переляканий Марко засвiтив лампу, заспаний Рона поглянув у
вiкно, у дверi... I у вiкнi, i в дверях люди, багнети, кашкети з бiлими
цифрами.
- Прошен вставаць. Iменем права... Ордер на ревiзiю... Рону набiк...
Нiхто не смiє виходити.
- Панове! Цо то єст? - Пан Рона здивований до смертi. Вiн весь час
повторює: - Я єстем пiсаж... Жадни полiтик. Тутай плякати мих п'єс...
Єстем артиста.
Тi все-таки шукали. По столi, в столi, пiд столом. На лiжку, в лiжку,
пiд лiжком, у шафах, пiд шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу
черевикiв, зняли з полицi книжки, колупали трухляву пiдлогу, заглядали за
вiкна. Рона стояв у однiй нiчнiй сорочцi... Його волохатi ноги тремтять
вiд хвилювання. Бiля нього два багнети.
Потiм пiшли в iншi кiмнати, до дiвок у кухню, в їдальню... Тут оглядали
старий, закурений камiн, довгий стiл, самовар... Їх гамiр i стукiт
розбудив стару паню. У старомодному чепцi, у виступцях на босу ногу, в
довгiй, обшитiй мереживом нiчнiй сорочцi, зо свiчником у руках, вона
вiдчинила з своєї спальнi дверi, побачила озброєних людей, крикнула й
зомлiла... Двоє полiцаїв кинулися її пiднiмати, пiдняли, положили на
лiжко, а самi обшукали комоди, столи, старе трюмо... їм, здається, було
шкода, що тут так мало речей i нема чого розкидати, обдивлятися, забирати
з собою. Жiночi старомоднi спiдницi, комбiне й чепцi не могли їх
вдовольнити, i, вернувшись до кiмнати пана Рони з порожнiми руками, вони
уважно заявили;
- Нам донесено, що маєте склад зброї.
Тут настала черга зомлiти самому Ронi, але вiн мужчина. Вiн вже встиг
прикрити свою наготу й набратися духу. Вiн рiшуче протестує проти такого
поводження з ним органiв безпеки й судовою дорогою буде шукати
справедливостi...
Органи безпеки сказали, що вiн може це робити, вибачились, взяли з
собою купу невiдомих їм паперiв (недописанi Роновi п'єси) i вiдiйшли.
Раненько пан Рона побiг у села, але вже нiкого не застав. Не мав кому
навiть поскаржитись. Потiм найняв пiдводу й швидко поїхав до староства.
На "лубенськiй рогачцi" в рiзних келiях сидiли тилявецькi хлопцi.
Деякий час не знали за що. Їх виводили, питали: де були тодi й тодi? Що
робили? Хто їх бачив? Чi не знають Йона Пацюка, Кiндрата Сливюка?..
Володька брали окремо... Вiн мусить признатись... Так, так... Мусить,
признатись. Але в чому? О, вiн сам знає... Де вiн був тiєї ночi? Дома?
Напевно, нi... За угорським заступом вбито жандарма... Вiн цього не знає?
Нi? Нiяк не знає? А хто знає? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не
був з ним у спiлцi? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань.
Все тяжчi, болючi, а вiдповiдi на них нема. Де вiдповiдь? Володько може
собi передумувати, має час. А вони все-таки, тi вiдповiдi, десь лежать.
Пiд землею, на землi, у душах, у природi. Бог також їх знає всi до
одної... О! Як приємно було б вiдповiсти, сказати собi щиру, добру, голу
правду в вiчi... Не боячись її наслiдкiв... Не оминаючи найменшого
питання... Не завиваючи його в нiяку вату... Бо чому ж так є? Чому вони
себе вбивають? Закони, заповiдi, добрi люди кажуть: не вбий! Не вбий
людини, й кiнець! Не можна з цим сперечатися. Так є. Правда. Не вбий, не
сотвори прелюби, не кради, не бажай злого своєму ближньому, не вiднiмай
вiд нього його добра, його землi, його мови... Не ображай його матерi. Не
муч його дiтей... Господи! - скiльки заповiдей i скiльки треба скрижалiв,
щоб їх списати! Але заповiдi пишуть, щоб їх топтати, щоб над ними кпитися,
щоб навмисне робити навпаки й сердитись пiсля, що ростуть злочини, що
треба тюрму, жандарма... Радiсть i щастя тим, що вмiють тримати за горло
собi подiбного, а все iнше тим, що горло своє спасають i кажуть, що воно
їх болить... О, свiте! свiте!
Але за тиждень всi тилявчани знов були дома. Всi питання лишились
висiти в повiтрi й нi один мудрець не дав вiдповiдi. Мовчав Володько,
мовчав Кiндрат, мовчав Антiн, мовчав Сергiй... Тараско, i той на цей раз
мовчав, хоч як любив говорити. Вiн би так хотiв говорити. Випити чарку,
говорити, захлинатися словами, судити свiт, людей, царiв i королiв. Але на
цей раз вiн мовчав, дивився, клiпав очима, розводив руками, шморгав носом.
За той час Тилявка трошки змiнилась. Змiнився староста. У село прийшла
сотня пограничникiв. Приїздив кiлька разiв "вуйт". Вiн кричав, тряс
кулаками, погрожував. У селi не стало Трохимового Кiндрата та ще кiлькох.
На вулицях у всiх кiнцях щовечора стояла варта.
Тараско вернувся на своє подвiр'я веселий, щасливий. Перше, що зробив -
пiслав до Габеля свою Калинку. Тепер вiн заговорить. Так. Царя з його
стiни зняли - не побоялися. Нiчого. Своїх товаришiв горне в широкi, щирi
обiйми. Ходiть! Пийте! Їжте! Знайте, що з вами чоловiк, муж, герой. Биймо
лихом об землю, плюймо на нього.
- Сьогоднi тiльки згадав свою молодiсть... - кричав вiн, взявшись у
боки.- Жiнко! В танець!
Третю жiнку загнав - все танцював, все присядом iшов через життя.
П'ятнадцять зродив дiтей. Правда! Ось вони всi - живi, здоровi, тут, там у
мiстi, в капелюхах... А-а!.. I вiн тупав пристрасно куцими ногами, тряс
кудлатою головою, жмурив маленькi, блискучi очi, плескав у долонi... Поля
йому! Мiсця! Танцює герой, мученик... Поля йому!..
Цiлу нiч у Тарасковiй хатi повно гульнi та спiву. Сходились сусiди,
дивились, смiялись, випивали за нього, за жiнку, за дiтей i за гостей.
Знайшлося на всiх i за всiх. На вулицi ходила варта, а вiн гуляв.
Незаборонять же йому молитися й гуляти...
На другий день на сiльському майданi, нiби нiчого не було, бiгають
спiтнiлi "прометеївцi", б'ють мокрого м'яча, що весь час падає їм у рiчку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294