Сказали, йди додому i кiнець.
Добре їм казати. Стiльки рокiв жив цiєю думкою, а тепер iди й кiнець.
У класах iде навчання. Якi щасливi там сидять хлопцi. Володько не може
їм не заздрити. Але ж вiн нiяк не може вертатися додому. Що скажуть тато,
знайомi? Скажуть:
- Ну, от. Пiшов. Поставили його там на "акзамин", а вiн тобi нi бе, нi
ме. I прогнали.
Володько стоїть коло вiкна. Не пiде звiдсiль. Обдумує, що має сказати
тому вчителевi, щоби вiн його зрозумiв. Бо ж вiн не розумiє його. Не може
ж так бути, щоб не було там якогось одного мiсця. Вiн буде стояти. Вiн не
великий пан i з приємнiстю перестоїть тих кiлька годин навчання. Не може ж
вiн. нiяк не може вертатися додому.
Година довго тягнеться. Володько стоїть i сподiвається. Надiя не
покидає його. Вiн хоче. Вiн неймовiрно хоче. Вiн знайде якесь слово i тi
зрозумiють його.
Нарештi дзвiнок. Година кiнчається. З класiв виходять учителi, а за
ними роєм сиплють школярi. Володько переймає батюшку.
- Ти єщо здєсь? - питає той здивовано.- Ступай дамой! Нєт мєста i
больше нєчево гаворiть!
I батюшка пiшов. Вiн навiть не хоче з ним говорити. Всi вчителi також
не звернули на Володька анi найменшої уваги.
Володько вiдходить. Та сама дорога, але вiн не помiчає вже нi ставка,
нi осокорiв. Йому боляче. Не розумiє, чому люди такi недобрi. Вiн так мало
собi бажає, а вони i того йому не дають.
Дома не сказав нiчого дядьковi. Порiшив пiти ще завтра, а може, якраз
приймуть. Але i завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й iншi навiть
не хотiли Володька чути. Прийшов додому i хоч-не-хоч, а розказав дядьковi.
- А ти ж їм сказав, що пiшки аж з Тилявки йшов? - питає дядько.
- Певно, що сказав.
- А "свiдєтєльство" своє показав?
- А що ж. Певно.
- А чому ж ти не попросив добре?
- А хiба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, "мест" i все.
Дядько Єлисей далi не питає. Вiн мiркує. Володько мiркує також. Обом їм
невесело. Пiсля дядько каже:
- Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою пiдем... Де самого архимандрита.
Серце Володькове пiдскочило. Надiя, мов блискавка, знов мигнула на його
захмареному небi. Добрi дядько. Нi, що не кажiть, а Володько таки в
щасливий мент народився. Всi за ним. Хай тамтi ще почекають. Ми побачимо,
хто-переможе. А дядька вiн завсiди любив. У них короткозорi очi, але вони
багато знають. Кожної вiльної хвилини у них завжди книжка в руках. У
вiйську "унтирцером" були, татар вчили i з ними татарської мови навчилися.
Вони люблять спiвати:
I кепести чекарган,
i барчак тукарган,
i кузук утарган,
матер буис семинга.
Оповiдають про старе, про князiв та генералiв. Щось неприємного,
скорбота якась, чи що... Дядько напiвноважно, напiвжартом питають:
- А чи знав ти князя Ашкiнази?
Володько всмiхається, i йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли
i є, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати можливостi
до виходу з тяжкого становища.
На другий день дядько натягає свої "новi", ще з передвоєнного корту
штани, взуває вояцькi чоботи, не менш вiд штанiв iсторичного кашкета, бере
улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком iдуть до монастиря.
Приходять. На монастирському подвiр'ї спокiй. Увiйшли до будинку, де
живуть ченцi, i запитали, кудою зайти до архимандрита. Їм показали.
Довгий, темний коридор. З обох бокiв багато дверей. Широкi, старi сходи
провадять на другий поверх. Там показали їм однi дверi. Єлисей вiдчиняє їх
i бачить, що за ними ще однi дверi. Увiйшли.
Опинилися в мешканнi архимандритового келейника. Це блiдий, зi синiми
на скронях жилками, хлопчина. Вiн ввiчливо привiтав гостей, просить сiдати
й зачекати. "Його преподобiє" зараз прийдуть. Чекання. Невеличка келiйка.
Стiни закопченi. Чорний образ Христа в терновому вiнку i якогось єпископа,
подiбного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.
Володько зiтхнув. Дядько подивився на нього i моргнув рудуватою бровою.
Не журися, мовляв.
По короткому часi дверi раптом вiдчиняються i входить архимандрит. У
чорному, високий, стрункий, подiбний до Христа, вiн одразу подобається
Володьковi. Яснi хоробливо блискучi синi очi. Борiдка каштанова клинцем.
Такої ж барви довгi коси, роздiленi посерединi виразним продiлом. Володько
з дядьком пiдходять пiд благословення.
- Ну, гостi мої? Кажiть, що вас направило до мене,- заговорив
архимандрит.
- Ваше високопреподобiє! - зачав дядько.- Оце прийшли ми до вас
просити, чи не могли б ви з ласки своєї допомогти нам примiстити оцього
хлопця до школи при семiнарiї. Це є син мого брата. Живе у крем'янецькому
"уєздi", п'ятдесят верстов звiдси. Прийшов вiн таку путь пiшки, а школа не
приймає його. Має добре "свiдєтєльство".
Архимандрит глянув на Володька, пiдiйшов до нього, поклав свою руку
йому на голову.
- Ну,- каже вiн.- Бачу, що вiн дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з
управителем. А ти завтра приходь туди.
Володько ожив. Цi кiлька слiв вернули йому вiру в справедливiсть. А
також вiн певний, що є радiсть велика, тим бiльша i яскравiша, чим темнiше
її тло i чим тяжчий шлях до неї.
Вийшовши вiд архимандрита, Володько до цiлого свiту смiється. Радiсно
йому. Так багато стало простору i так весело свiтить велике сонце. Ах, як
приємно ступається по такому просторому свiтi. Йдуть - дядько i вiн... Як
мало треба було, щоби зробити їх щасливими, щасливими в повному розумiннi
слова.
На черговий день Володько вже у школi. Учитель, той самий у галiфе,
показав йому його мiсце. Школярi, що сидять на тiй лавицi, не хочуть, щоб
Володько коло них сидiв, їм i так тiсно. Володько притаковився зовсiм на
краєчку лавицi. Йому все одно. Йому не треба багато мiсця. От краєчок один
i досить. Зате вiн слухає виклад. Говориться про слов'ян, про їх племена.
Перед кожним учнем невеличка книжечка в червоних полiтурках. Шкода, що
Володько не чув усього спочатку. Цi вже другий тиждень учаться. Але не
бiда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.
А тим часом оповiдається, як слов'яни йшли до варягiв, як просили їх:
"Земля наша велика й обильна, но порядка в нєй нєт. Приходiтє, княжiтє i
владейте намi". Володько уважно це слухає. В його уявi постають новi
образи. Починає знайомитися з минувшиною свого краю.
Проходять днi. Володько вчиться. Пiзнає, що найкоротше вiддалення мiж
двома точками це проста лiнiя. Довiдується про пасати, мусони, бризи.
Рюрики. Усе нове, все цiкаве. Усе пориває за собою. Цiла Володькова увага
там, у книгах. Забув за поле, за свої конi. Лиш час вiд часу пригадує собi
дiм i журиться, що то робить хворий батько.
Товаришi все ще не приймають його до свого гурту. Нiчого. Вони ж ще не
знають Володька. Як вони можуть так скоро пiзнати його. Почекайте лиш,
дайте оглянутись, знайти себе.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294