- Ну, як тобi, гниляку? - запитала мати.
- Добре,проговорив Володько.
- Ну, от... Я казала, щоб вiдправити маслосвятiє, а "вiн" усе нi та
нi... - Це вона мала на увазi батька.
Великдень цього року пiзнiм видався, до свят зовсiм з сiвбою закiнчили.
Та й що там тiєї роботи - три-чотири днi i скiнчено. Але щось знов напало
на того Матвiя. Прийде ввечерi, сяде за стiл, затисне своїми долонями, що
подiбнi на брили землi, своє обшльогане вiтрами червоне лице i щось думає.
I хто зна, що вiн думає. А думає вiн про свої злиднi. Ось iде свято, а в
хатi голодно. У хлiвi одна хвостина i пара малих конят. I як тут жити i з
чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник, борися зi злиднями,
ломай свої костi, а що з того маєш? I приходить на думку Матвiєвi - чи не
кинути все то та йти у свiт шукати для себе iншого мiсця. Землi треба!
Простору! Росiя ж велика - степи, далечi, землi широкi. I чого тут
тиснутись, як у горшку...
А до того, прочув якось Матвiй, що десь там в кацапiї землi багато i
вона дуже дешева. За одну нашу, мовляв, дванадцять кацапських купити
можна. I це спокусило Матвiя, думав, думав i одного разу промовив до
Настi:
- А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали - га?
- Що, тобi сниться чи що? - каже Настя.
- Не сниться. Он у кацапiї, кажуть, земля дешева. Готуй-но менi торбу з
хлiбом - поїду оглянути.
- Чи ти, бува, з глузду з'їхав? - сiпнулась Настя.- Чи ж би ми покинули
наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у свiт за очi? I церкву,
i рiдню, i могили. О, нi! Це вже нiзащо. Тут родилась, тут i вмирати хочу!
Уже й так виволiк нас бозна-куди на безлюддя.
- Дурна ти, бабо... Рiдня та могили тебе не нагодують. Хочеш отут з
голоду вiчно пухнути? А що буде, коли костi мої вiдмовляться працювати?
- Ай, нагодують! Усе-таки свої є - свої, а не чужа-чужиниця. Ми
постарiємось - дiти виростуть, а то тiльки цей рiк такий видався, бо он
усе на землю видав, а прийде другий... Ну, як собi хоч, а я присягну тобi,
що нiкуди в такий свiт не пiду. Хтозна-що там за люди, може, у них i
церкви нема, i мова їх якась така дивна. Не пiду!
Що там з бабою про такi речi розважати, думає Матвiй, i на цьому
розмова їх скiнчилася. План свiй обдумує далi. Ходив у село, радився з
поважними мужиками, шукав спiльникiв в дорогу. Земля та десь аж у
Смоленськiй губернiї, десь отуди на пiвнiч.
I вже на перший день Великодня, коли скрiзь люди святочнi ходять, коли
без перерви дзвони видзвонюють та цвiтуть черешнi i все довкруги радiє,
Матвiй враз заявив, щоб Настя готувала йому харчi на дорогу. I нiяких
бурчань! Пiслязавтра iду i все!
Цiле свято не свято. Настя i сюди, i туди, i сльози, i ахи, i всiм
оповiдає, як то "вiн" хоче "їх" кудись у свiт за очi волокти, але на
Матвiя це не дiє. Грошей нема, але i це не перешкода. Звiдти-звiдти, щось
там за камiнь вторгував, перед святом корова отелилась, привела бичка,
щось позичив, i третього дня Матвiй, як слiд, по-святочному, одягнувся,
назув чоботи, закинув на плечi торбу, палицю в руки, попрощався i
почимчикував самий до станцiї Мизоч пiшечком сiм верстов. Добре ще, що ту
чугунку пiдвели до тiєї Мизоцької цукроварнi, все-таки, як не кажiть,
вигода, до Озеран п'ятнадцять верстов не треба пiшки трiпати...
I залишилась Настя сама. I городу пильнуй, i худобу порай, i за дiтьми
приглянь, i кури насади, i цiле господарство на оцi май. Василь - той усе
в школi та школi i толку з нього небагато, а найгiрше Настi той город,
грядки, цибуля, часник, бурячки i капуста сiянка, i всяка та всячина.
Корову - виведе на луг, прив'яже до кiлка, i хай там крутиться, а телиця
бiля неї також там ганяє. Iнколи Хведот посидить кiлька хвилин, а потiм
каже, що вiн "колову пас". Хведотовi тепер самому скучно, не виходить у
нього так, як то у Володька, не має вiн думки такої, а як зробить щось, то
горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг, улiзе в багно i
обличчя його не впiзнаєш.
А Володько все лежав. Найтяжчi днi минули, ноги помiтно гояться, але
ходити ще не мiг. А тут весна, усе цвiте, все розвивається, усе манить,
усе соковите, барвисте, свiже, а Хведот ще прибiжить, i принесе кiлька
квiток жовтих з болота i оповiдає: "Володьку! Насi виснi тааак цвiтуть!" -
i при тому аж очi приплющить, щоб ще краще показати, як тi вишнi цвiтуть.
Володьковi страх надвiр хочеться, йому тепер гiрше лежати, нiж ранiш,
коли все болiло. А iнколи мати винесе його з постiллю надвiр, i тодi вiн
лежачи спостерiгає, як ластiвки лiтають, як бджiлки десь там гудуть, як
рокоче на стрiсi лелека, як шпориш з землi витикається i застеляє
подвiр'я... Лежав безпорадно, заздростив здоровим людям, що ходять, що
бiгають... Над ним глибоке, чисте, синє, ласкаве небо, iнколи по ньому
бiлi ковтуни хмарин пливуть повiльно iз заходу на схiд, iнодi знов летять
двоє лелек, або знов десь високо пiд синiм склепiнням тягнуться довгим
ключем дикi гуси, що звучно i лагiдно курличуть... А потiм вечором цiлою
долиною розлягаються жаб'ячi скреготи. Все, здається, там кричить, навiть
дерева, навiть сама земля.
I коли так Матвiя не було дома, почали навiдувати Настю рiднi з
Дерманя. То, диви, несподiвано появляється дiд Улiян, приносить за пазухою
якогось пирога з фасолею, то знов заїде дядько Єлисей, то тiтка Зiнька.
Бували i Василь дядькiв зi Запорожжя, i тiтчина Катерина. Василь i
Катерина найбiльша радiсть для Володька. Василь дуже любив Володька,
пестив його як тiльки мiг, а як почув, що вiн хворiє, то завжди щось йому
принесе. Раз булку, раз якихсь цукоркiв, раз ще чогось, що робило
Володьковi приємнiсть. А тiтчина
Катерина, то вже й не говори. Та як появлялася, все тут ставало
iнакшим. I спiви, i танцi, i жарти, а що вже того Володька напестила -
страх один. Сяде ото бiля нього i починає щось оповiдати про Залужжя, про
своїх знайомих. Розмовляє з ним, нiби вiн великий, нiби вiн їй рiвня...
- О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бiгати, прийдеш до
нас. А як виростеш... Хмм! Отакий великий, як твiй батько, отакий дужий
будеш... А гарний, гарний! А дiвчата бiгатимуть за тобою! Ах, Володьку,
мiй ти братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?
- Нi,зовсiм тихо, соромливо вимовляє Володько.
-- О, нi! О, нi! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! - i цiлувала Володька
у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володьковi соромно i разом так радiсно,
так приємно, що анiтрохи не вiдчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що
хотiлось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як
вiдважувався, обiймав Катерину за шию, цiлував її, а очi при тому
загорялися i були такi синi, як i небо.
На Проводи Настя не пiшла мертвих вiдвiдати, не було на кого "отого
гниляка" покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294