Так все те любить, так страшно любить. Для
нього то все, що є найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змiнити? Вчора
кажу; та посидь трохи дома. Чого бiгаєш? Чого? Ось, каже, поля мої, як
пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому їх передати, каже. Нащо цiле
життя дерся, як той останнiй каторжник? Так страшно, сину, нарiкав, що
Господи.
- Що ж я можу зробити? Що я поможу? - сказав Володько.
- Що? Хiба не знаєш, що? Ти вже дорослий. Батько твiй у твої роки
женився. Земля є, господарство... Все маємо. А пiдросте Хведот, вiддамо
його в приймаки. А господаря треба. Вiн старий, а не так старий, як
недужий. Нi одної здорової кiсточки не має. Подивися, як вiн рано
зводиться... Я ось також ледве руками ворушу. I я помiчницю потребую...
Василина? Що вона. Мале ще, дитина. Правда, рветься воно до всього,
кидається на працю, але воно ж мале... Аж страх бере, коли воно набере отi
повнi вiдриська води й несе... А ти все ходиш, все ходиш... Ось десь там
вийдеш, а менi вже й туркають у вуха: а вiн там. А вiн те робить. А вiн за
тою бiгає... Кажуть, он ти цiлу нiч на весiллi гуляв та пив. Чи правда те?
Та менi краще нiж у серце, нiж слухати про тебе таке.
Володько мовчки їв i слухав. Настя вичитувала своє горе, дивилась на
сина благальним поглядом, а коли вже не мала бiльше слiв, стулила щiльно
тонкi, сухi уста й чекала, що скаже вiн. Володько довго не знайшов слiв
для вiдповiдi, I аж коли скiнчив снiданок i мав вiдiйти з хати, спокiйно й
байдуже промовив:
- Нi, мамо! Господарем я не буду.
- А чим будеш? - пiднесла голос Настя.- Жебраком? Пiдеш у свiт? Своє
кинеш, а пiдеш тулятись по чужому? Що? А для кого то батько цiле життя
тягнув, як вiл? Для кого?
- Не знаю, для кого. Для мене нi. Я того не потребую. Пiду у свiт,
знайду для себе роботу.
Цi слова вдарили Настю, мов грiм. Не знала, що сказати, й безнадiйно
стояла, опершись на комин. Володьковi стало її шкода. Пiдступив до неї.
- Мамо, Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають своє, я своє. Я не
хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мої дiди. Не хочу. Хочу
жити краще. Не хочу сiяти й орати. Хочу щось iнше робити. Не хочу
заграбатись тут на трьох десятинах i починати каторгу спочатку...
- А що будеш, дитино, робити? Куди пiдеш?
- Щось буду. Знайду мiсце. Свiт великий. Пiду до мiста.
- Але всi панами не можуть бути. Хтось мусить i свинi пасти.
- Для свиней є свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.
Пiсля того Володько вийшов надвiр. Не знав, за що взятись. Все, на що
падав його погляд, здавалось йому чужим. Обiйшов цiле подвiр'я. Ось
дровiтня. Купа грабових полiн. Одно з них, сучкувате й раз коло разу
порубане, лежить на землi. На ньому рубають дрова, й через те воно
порубане й через те майже наполовину вгрузле в землю. Ось i сокира стоїть
сперта на полiно. Володько пiзнав ту сокиру. О, вона знайома йому. Це
стара, давня батькова сокира. Ось як її старе, вичовгане долонею топорище.
Воно аж жовте, здається, вигризене. Це вичовгали його батьковi руки,
батьковi мозолi. Скiльки разiв тримали вони його, скiльки разiв махнули
цiєю тяжечою, старою сокирою...
Пiсля Володько поклав сокиру на її мiсце, але вже, куди не подивився,
скрiзь щось побачив, чого ранiше майже не зауважував, а що тепер само
лiзло у вiчi. Скрiзь щось з батькового знаряддя. Все таке ж, як сокира,
старе, тяжке й вичовгане. Он пiд стрiхою свининця кiлька старих кiс. Деякi
вже давно стирчать там, нiхто їх не вживає бiльше, але вони все-таки
зберiгаються. Хто зна, вiдколи вже вони iснують на цьому свiтi. У деяких
навiть повiдпадали кульки. У тих, що кульки ще держаться, вони також
повичовгуванi, як те топорище. Старi батькiвськi речi.
Он пiд брамою стоїть перевернутий плуг. Старi, почорнiлi, залiзнi
чепiги, старий дерев'яний градiль, старi колiщата. Ручки чепiг так само
повичовгуванi та ледве держаться на своїх мiсцях. I плуг старий, ще з тих
часiв, коли Володько бiгав по полях i лугах Лебедщини. Перемiнили тiльки
кiлька разiв плиту, лемiш, а плуг все служив без змiни. I тут, i там...
Куди не глянеш... Ось дильована клуня. Кожний диль[21] вирiзаний чи
обтесаний батьковими руками. Частокiл, живоплiт, садок. Чепурнi, яблуньки
стоять рядочком i скидають решту зiржавiлого листя. Хто їх принiс сюди?
Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив'язував їх до кiлкiв, щоб не вихитав
вiтер? Хто обчищав, обкопував, пiдливав? Вiн. Батько. Батько все нiс на
своїх плечах, все тягнув своїми руками, все обiйшов своїми ногами. Цiлi
роки, десятки рокiв, пiвстолiття. Тягнув, рвав, тремтiв над кожним зерном.
А чи для себе?
Нi. Це не для себе робив. Сам вiн не має нiчого й не потребує нiчого.
Он його кут у клунi. Оберемок соломи, тверда, напхана сiном подущина й
старий кожух. Тут, коли приходить нiч, складає на вiдпочинок свої костi.
Не любить м'якого, вигiдного. Сам твердий, цiле життя мав тверде, через те
й голову на твердому любив схиляти. Так i дiтям казав...
Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять старi батьковi
одяги. Ватовий пiджак з рукавами, що приняли форму батькових рук. Такi
самi штани... Ось i стара, порепана, зсохла батькова попруга. Володько
добре тямить її. Багато рокiв минуло, попруга зсохлась, порепалась, але
Володько пам'ятає її ще з часiв, коли була нова, тверда й гнучка.
Пам'ятає, як свою сувору, тверду вчительку. Взяв у руки, потримав...
Бiдна, стара попруга! Нiхто вже не користується твоєю силою. Стара
батькова попруга...
Пiсля Володько змiнив на постелi солому. Викидав збиту мерву, а принiс
i настелив свiжої. Витряс рядно, кожуха. Напхав до подушки м'якого,
свiжого сiна. Все поклав на своєму мiсцi... Пiсля дивився, що б мiг ще
зробити батьковi. Але нiчого зробити не мiг. Так, нiби батько навмисне не
хотiв вiд нього нiчого. Все, здається, казало йому: бери! Бери ось цiпа,
молоти. Машина он стоїть. Бери її, це твоє. Садок, поля. Бери! Твоє це...
Твоє, Володьку! Все аж руки до нього простягає, просить. Нi, нi! Володько
не чує того голосу, а хоч чує, закриває вуха. Не хочу, не можу. У всьому
чує дух батька, дух дiдiв. На всьому лежить їх знак. Довгi, довгi
поколiння, що вiдходять у безвiсть минулого... Безславнi, страшнi роди й
поколiння. Рабство, рабство й рабство... Коса, серп i рало. Нагнута вiчно
спина й схилена голова. Праця, пiт i смерть у муках. Нiма безмовнiсть,
страх перед всiм. Безправнiсть, погорда, сваволя. О, ви мої далекi
поколiння! О, ви батьки й дiди мої! Ви всi тут коло мене. Бачу вас i чую
вашi скарги, болi. Чую ваш бiль i вашi скорботи. Беру їх на себе й пiду з
ними на суд, але тут вже не зостанусь... Прощайте! Не кличте мене даремно!
Прощайте навiк! Нi, нi! Не кричiть! Не послухаю!
Володько вийшов у поле й пiшов межею до Угорщини.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294