..
Андрущук Полiкарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за вiжки,
цвьогає батогом по конях i пiд'їжджає...
Руки його тремтять, сидить напружено. Конi його i не злi, i не добрi.
Пiдходять вiйськовi, мiряють зрiст, дивляться на зуби, випробовують силу
нiг.
- Нє гадiтся! Паєзджай! Слєдующiй!
"Слєдующiй" Антощук Петро. Попереднiй тим часом дiстає посвiдку, що
вiдбув мобiлiзацiю з помiткою категорiї його коней.
Матвiй часто протискався наперед, щоб побачити, якi конi приймають.
Виявилось, що такi, як його, не пiдходять для вiйська. Поки що це перша
мобiлiзацiя i вибирають самi найкращi.
- Довбєнко Матвей!...
- Єсть! Вйо! Вйо! Скорше!
Треба спiшити, бо ще дуже багато людей. Хто пiд'їжджає повiльнiше, того
пiдгонить нагаєм козак. Володько сидить на возi за батьком.
Конi тiльки помiряли. Не пiдходять. Малi. Далi не дивилися. Вiз не
годиться.
- Отвалiвай!...
Дещо гiрша доля спiткала Стратона. Його зупинили надовше. Мiряли,
обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надiя на те, що "шпак" не
має ще досить лiт. Але "старший "шпак" пiдiйшов й повнотi пiд мiру.
- Годєн! Кавалерiя! Отвалiвай!
У Стратона затремтiли уста. Вiн нервово сiпнув за вiжки, i навiть
чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого нiколи не робив. Не мiг нiколи
вдарити коня. Кiнь мусiв бути такий, що вiд одного - вйо! - йшов.
- Нє бось, атєц! Дєньгi достанеш... Другую лошадь кулiш! - говорили
йому старшини. Коли вiд'їхав набiк, де зупинялися тi, у яких "записано",
до Стратона пiдiйшло багато людей, пiдiйшов Матвiй i, не витерпiвши,
обережно, щоб не пiдлiзти якому сердитому козаковi пiд ноги, пiдiйшов
Володько.
- А скiльки дадуть? - питали Стратона.
Той часто, нiби соромлячись, клiпає очима й говорить:
- А хто його знає... Ось дали "бамажку"... Йди з нею тепер,
домагайся... А, може, ще в шияку наженуть... Таке-то...
- Но, то вже нi. Рублiв вiсiмдесят дадуть.
- А все-таки шкода.
- То тепер ще нiчого. Ще вибирають... Тепер тiльки первий сорт
забирають... От що то далi буде...
- Добра не буде... Це знаємо...
Володько в той час уважно розглядає "принятого" Стратонового шпака.
Гарний, статечний кiнь... Рiвний, як панна. Дивиться собi весело i
байдуже, високо пiднявши легку з нагостреними вухами голову.
Вiн зовсiм, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У
нього стайня у старiй батрацькiй кухнi. Тепла, простора, чиста. Стратон
ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб
було, боронь Боже, хто не виволiк їх.
А тепер ось тут... А завтра? Хто знає. Заберуть, вiдвезуть у гори
Карпати, де "Солдатскiє костi под снiгом лежать", як у пiснi спiвають.
I дадуть того шпака якомусь вояковi. Той осiдлає його i поїде "в
атаку". Це, мабуть, не проста рiч... А коневi що? Байдуже...
- Гi-гi-гi! - довго i протяжно зненацька загиржав... Кiлька разiв
поворушив гострими тонкими вухами. Нiздрi роздуваються також неспокiйно...
"А, може, вiн також все розумiє"? - думає Володько.- "Може, вiн чує...
Хто його розбере?!"
Додому верталися не всi разом, їхали, хто коли хотiв. Коней i возiв
"приняли" мало. Матвiй не втратив ще нiчого.

III
Осiнь проходить майже спокiйно. Розпочалася школа. Учила сама
учителька, бо учитель пiшов до Крем'янця, щоб висвятитися на диякона.
Кажуть, щоб не йти на вiйну. "Псаломщик" також почав частенько їздити до
Крем'янця i також в короткому часi почав вiдпускати коси та одягати довгий
з широкими рукавами одяг.
Наука Володьковi одна забава. Ходить уже з ним i Хведот, пiшло двоє
дiвчат Тарасових - Устя i Мотря. Пiшла Кузьмова Ганна, Iванiв Хведiр,
Хомiв Олексiйчик... Цiла армiя школярiв з одних дерманцiв.
Володько "старий" школяр - другогрупник. У нього вже не порожня
торбина, як у першогрупникiв. О, нi. У нього торбина набита книгами. Там
"Закон Божий". Там читанка, рiк II. Там "задачнiк" з мудрими задачами на
додавання, вiднiмання, множення i дiлення. Там навiть "Граматiка рускаво
язика" зi "склонєнiями i спряженiями". А щоб бiльше було книжок, так
Володько завсiди брав у книгозбiрнi якусь "iнтересну" книжечку почитати.
Бо що йому наука? Чистий тобi плювак. Сiв, прочитав, i є...
Робили школярi вiйну. По виходi зi школи дiлилися на германцiв i
"наших" - i давай. Поки ще був учитель, то за вiйну суворо каралося.
Учителька також не любила давати попусту, та хiба ж тут справишся з отими
бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.
Спочатку були це "бої пiд Львовом". За германцiв одерадiвцi. Тi
засiдали за хатою старого Соловея, i пiдходь тiльки. "Нашi" ведуть наступ.
Львiв готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й "нашi" не
дармують. Снiговi кулi залiплюють стiни, дверi, вiкна. Ось бренькнула
тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромисляку i, як є, у однiй
бiлизнi з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовикiв.
Тi розсипаються, мов розiрвана шрапнель.
- Ааа, руки б вам покорчило! - трагiчно-урочисто проголошує старий. -
Ааа, сто-сот чортiв ув вашу ма'!..- Стоїть, очима сiрими водить навкруги,
розчухрана його сива грива має на вiтрi.
А тi клятi, тi розпроклятi... Доганяй їх. Але коли б тiльки пiймав
кого... О, Соловей жартiв не знає. Як звезе кого через спину коромислякою,
як обамбурить... Клякнеш одразу до землi.
Але завзятi вояки цього не лякаються. В скорiм часi Соловеєва хата
перетворилася у неймовiрну фортецю Перемишль. Воєннi операцiї набирають
особливого гарту. Збивають снiговi "укрiпленiй", стягають "крепоснi
орудiя". Одерадiвцi готовi життя своє вiддати, а не пiддатися. Соловей
безрадний. Не хватає добiрних побажань, босий ганяє по снiгу з
коромислом... Навiть до старости зi скаргою звертався.
- Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в'язи
позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..
До справи встряває Соловеїв син Овсiй. Цей з батьком "на ножах", але
далi терпiти нема сили. Бої набирали таких розмiрiв, що їх жертвою ставали
всi плоти.
Овсiй скидає попругу, засiдає десь за кутом i коли "нашi" входять в
запал наступу, а германцi вперто захищаються, вибiгає зненацька з засiдки.
Горе тому, хто попався у його цупкi, жилавi руки. Все одно, хто -
германець чи "наш". Не розбирав. Лiпше буде Содому i Гоморрi в день
страшного суду, нiж хороброму оборонцевi "Перемишля" у Овсiєвих руках.
Одначе це не дуже впливало на хiд боїв. Овсiй врештi-решт також
дiставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на
землi, було для нього доброю нагородою за своє нечемне обходження з
хоробрим воїнством.
I нарештi Перемишль "впав". Школи в той день не було. Учнiв поставили в
пари, сказали взятися за руки, втицьнули кожному в руку клаптик
трикольорового паперу i повели "слухати благодарственний молєбен".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294