Постава i вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цiлу юрбу. Кiлька
десяткiв чоловiкiв ринуло до сцени.
- Стой! Не смiй пiднiмати руку на пленного! - гримнув дебелий дядько
Сидiр, хватаючи Камiняку за руку.
- Раз свобода - всiм свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так,
люди?
- Правильно. Хай говорить далi! Далой Камiняку!.. - реве народ.
Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у
силу. Вiн вiдчув вагу слова свого, вiдчув голод отих усiх, що стоять перед
ним, на правдиве щире слово. I коли Камiняку з Комаровим вiдзброїли i
посадили збоку, промовець почав говорити далi...
- Люди добрi! Я, ми всi i цiла Україна не обвинувачуємо вас. Ви є,
може, тi найлiпшi сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете
шукати "твердої влади", Ви хочете порядку i ми розумiємо це... Але вас
обдурюють i бунтують усякi темнi продажнi типи на подобу ось цих, що
судять нас ось тут в мурах цiєї української учительської семiнарiї... Нас,
старшин української армiї! Нас, що несуть життя своє за визволення цiлого
нашого народу з неволi московської, нас, що хочуть привернути цiлiй
Українi спокiй, владу i порядок. А цi мерзотники обдурюють вас. Вони
ограбували нас, забрали нашi одяги, грошi, а чи знаєте, для кого вони то
забрали?..
- Правильно! Гу-гу-гу! Ага... Де, сукини сини, грошi? - заревiла юрба.
Це влучає в саме серце народу.
Дядьки приходять до притомностi, й один, той саме Сидiр, вискочив на
сцену, високо здiйняв п'ястука i крикнув:
- Люди! Прошу слово!..
- Говори! - крикнула юрба.
- Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собi поставити
товарищевi Камiняцi i товарищевi Комаровi следующий вопрос, де,
спрашується, тi дєнгi, якi ви забрали в оцих людей?
- Нема! Забрали! Пропали! - загомонiло скiлька голосiв.
- Стоп, люди! - пiдняв руку Сидiр.- Ще вопрос. Камiняка зiрвався i
почав кричати:
- Я тебя, сукин син, на мiсцi вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..
Але Сидiр стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за
ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далi. Вони чують, що
бiльшiсть у залi на їх боцi. Виразно помiтно гнiв народу проти Камiняки...
Комаров уже не пнеться бiльше наперед. Цiла його хробрiсть погасла, мов
свiчка. Блiднуватий, прищулений, вiн забився пiд самi лаштунки сцени i
звiдтiль визирає... Сидiр розтягнув широкi, барви буряка, губи, внизив зiр
у Камiняку.
- Тии! Як ти не замовкнеш... - зашипiв вiн люто.- Досить iз тебе,
зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де грошi дiв?..
Народе! - звернувся Сидiр до людей.От моя думка... Всiх оцих плєнних
товарiщов вiдпускаймо на всi чотири сторони. Хай iдуть собi, звiдки
прийшли. А щоби вони не наробили нам у селi какiх бешкетiв, то виведемо їх
за село i пустiм... Кто желаїт, може пригласiтся в конвой. Тольки за село
i досить... А оцих,- показав на Камiняку i товариство,маємо посадити на їх
мiсце, бо вони не отвєтiли на наш вопрос... Чи не правильно я кажу?..
- Правильно!.. Само собою... Де дєнгi народниє?.. Хай вiдповiдають...
Виступив Камiняка.
- Товаришi крестьяне! Дєнгi єсть!.. Я прi сєбє не iмєю, но анi сховани
на потреби войска. Плєнних можете вiдпустiть... Як хочете... Але дозвольте
нам з товарiщом Комаровим пiти до штабу i принести всi нашi отчета.
Сидiр на таке не погоджується, але юрба дiлиться надвоє. Однi
дозволяють Камiняцi й Комарову пiти до штабу. Iншi нi. Врештi всi годяться
вiдпустити їх. Полонених вiдпускається також на волю. В допровiд
зголошується знов-таки Скиданець...
Вечорiло. Люди наговорились i почали розходитись.
- Еет... Чорти зна що... Хай про мене один другого живцем зжере..
Халєра їх бери всiх разом.
- Однi так, другi отак... Однi за Ордiя, другi за Овсiя, i розберися в
них. Чесному чоловiковi спокою не дають...
- А все-таки той "Петлюра" здорово того... Молодець!.. Я покметив, що
вiн рехтельний чоловiк. Коб заслати отаких на села бiльше, i знав би
чоловiк, за кого i що держати... А то ж стовпотворенiя. Чи ж не ганьба,
щоб отакий Камiняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зiркатим
бахуром без штанiв, цiлою громадою кермував. Де ж таке видано? I батько
його не був господарем, i дiд, кажуть, зi Знахорцем кiнською полiтикою
через Бущенщину управляв. Хiба люди забули, як якого дiдовi по смертi
Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А
це за намiтки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, i поки люди бабу
вiдволокли - у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нiчого не сталося.
Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибiр не заслали. Бо що,
кажуть, Сибiр. Завезуть туди, пошляється мiж каторжниками, набереться ще
бiльше злодiйського ремесла, вернеться i знов бiда. Кажу. То вже кров
така. Большевики... Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними
такi Камiняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилiзе...
- Ну, а куда ж?.. За ким пiдемо?..
- Куда. Нiкуда! Пока незвєсно, хто управляє - нiкуда! Коли темно
навколо - люди сплять... От i все... Просвєщенiє треба людям дать... А з
Камiняками нам не по дорозi. От забрали у людей грошi, й уже, один з
другим, у кулацi затиснув. Дiдова кров... Твойо - мойо, а мойо - не
твойо!..
- Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матерi.
Так гуторять дядьки i поволi розходяться. Камiняка з Комаровим i рештою
штабу подалися до "корпусу". Полонених з мiсця вирядили в дорогу.
Скиданець миттю з'явився з конем i повiв їх. Дорога мокра. Поволi розтає
снiг. У деяких мiсцях земля випнулась назовнi чорними м'якими латами.
Полоненi почвакали вимiняними чобiтьми в напрямку Мiзоча. За ними на
конi бундючне їде Скиданець.
У приходськiй церквi ударили в рейки та щити на вечiрню...
Володько вернув додому i не встиг доїсти своєї вечерi, як до хати
увiгналась Тетянина Харитина i крикнула:
- Петлюрiвцi!
Всi - Єлисей i цiла родина - зiрвалися мов опаренi.
-Де?
- На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрiльбу... Люди
вибiгають на поле i бачать: вiд Мiзоча наступає на Дермань видимо-невидимо
петлюрiвцiв! Тiкайте, хто куди може!..
- Чорт зна що! - виривається у Василя. Куди пiдеш вночi? В Бущенщину!..
I Василь побiг надвiр. За ним вибiгли всi. Надворi рейвах. На всiх
подвiр'ях люди. До Володька прибiг Петро...
- Ну, що?..питає Володько...
- Петлюрiвцi! Наступають... Вiд Попового!.. Бiжiм до монастиря...
- Нi! - каже Володько.- Вибiжiм "пiд гору" i подивимось.
- Добре!
Володько гукнув, що вiн з Петром женуться на розвiдку... Вибiжать за
Тетянину хату, подивляться, прибiжать i скажуть.
Добре. Раз-два i хлопцi за селом "пiд горою". Темно. Повiває захiдний
вiтер. Пiд ногами мокро. Засапанi, зупинилися. У грудях сильно калатає
серце.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294