Просить усiх прибути завтра
раненько, щоб скорше виїхати, бо воно хоч того майна i не дуже, а все-таки
на тузин возикiв набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки се,
а хотiлося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, здається,
зовсiм сприяє, дякувати Богу.
Вечором на роздорiжжi довге, слiзне, гамiрне прощання, так що Матвiй аж
прикрикнув на Настю:
- Ну вже, ну... Ще менi розiллєшся. Досить того. Не на смерть же їдемо!
I там є люди такi ж, як i ми.
Нiч довга, турботна... Остання на хуторi. Усi в напруженнi. Настя
зморена сидить на лавi, нiщо її не цiкавить. Думає i думає. Завтра тут нас
не буде... Зiстануть самi голi стiни, i буде поле, i лiс, i луг, i рiчка,
а ми все покинемо, полетимо, мов тi лелеки, що ото на стрiсi. Але тi
вiдлетять i вернуться, а ми нiколи.
Першим заснув Матвiй - завтра повнi руки роботи i йому нiколи думати.
За ним заснули дiти. Володько довше не мiг забутися, все i все приходило
щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно, що вони ось так вибираються
звiдсiль i кудись їдуть. Йому трохи шкода матерi, що так дуже побиваються.
Вiн не розумiє, чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А
мати сидить i сидить перед колискою, у колисцi Василинка, нога на поножi,
колиска потиху хитається. Володько привстав, пiдсунувся до матерi i
пошепки питає:
- Мамо?
- Що тобi, дитино? Чому не спиш?
- А чому ви не спите?
- Не можу, дитино, не можу! Куди ми поїдемо? Що нас там чекає?
Володько щось хотiв їй сказати, та не знаходив слiв. Чув серцем свою
матiр, щось у нiй було таке дивне, таке величне i таке святе. I хотiлось
йому до неї молитися.
Нiч. Чорна, весняна, як оксамит, нiч. Спить родина глибоким сном,
сплять дорослi, сплять дiти. Ледве помiтний огник блимає на коминку.
Настя, не роздягаючись, похилилась на краю полу бiля колиски i також
здрiмнула.
А нiч iде, ступає невмолимо, остання на тому мiсцi, де горiло огнище
оцього маленького, далеко на край свiта закинутого, гурточка людей; де
цвiло їх щастя, де болiло їх горе...
Тi чеснi, здоровi, повнi сокiв життя люди, тi борцi за поступ i
володiння, тi вузли, що в'яжуть народ i землю воєдино.
Нiч. Чудесна, свiжа, пахуча нiч! Весна дихає пристрасним диханням,
шумить лугом вода, а горою сосни. Зорi в небi жарiють... Земля набрякає,
мов жила, що наливається свiжою кров'ю... Росте нечутно трава.
"ЗАПАДЕННА ПИЛЯВКА" _
Спочатку долиною, помiж заставською сосниною та лебедським зрубом,
повiльно хвилею котився перший, легкий, весняний туман. Потiм небо над
лебедським пригiрком легко зарожевiлося. Кущ вiльх, що над криницею з
кадубцем, звiдки Матвiєва родина черпала воду, чiтко зарисувався на
рожевому тлi. Запищала якась пташина. Лугом повiйнув вiтрець, похитнув
купками жовтих, болотяних квiтiв i шпичаками прибережних очеретiв.
Хутiр Матвiїв спить. Довгий будинок хати разом з хлiвом для худоби.
Навпроти такої ж довжини, рiвнобiжне вад дорогою клуня на мурованих з
каменю стовпах. Упоперек вiд городу свинюшник, дровiтня i хижка. Дверi
клунi наростiж вiдчиненi. Серед двору стоїть надовго розворений вiз. На
подвiр'ї розтрушено солому.
Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кiнець i що
зайво далi перечити. Вона це знає вже давно, але ще вчора здавалось, що ще
не все страчено. Устала i вийшла надвiр.
Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрiзь сонце, по всiх верхах, по вербах,
по вiльхах, по соснах, по дубах. Свiт - храм, а в нiм засвiчено всi свiчi.
Настя голосно молиться до сходу.
Устав i Матвiй. Пiдiйшов одразу до цебра, вилив на обличчя кварту
степлiлої за нiч води, гукнув на дiтей уставати i пiшов кормити худобу.
На хуторi рух. В'їжджають одна за одною замовленi пiдводи - брати,
швагри, сусiди. Приїхав i Клим Юхимiв, а з ним Катерина. Ця вже не
вертається бiльше до дiда, а ще з Матвiєм до Тилявки. Юхим привiз її
скриню, її вiно, її корову. Не гаючи анi хвилинки, взялись до роботи.
Розворювали[8] вози, кормили конi. Василь кожнiй парi коней сипав по два
гарнцi вiвса до опалок. Виносили "добро" - з хати, з комори, з горища, з
повiтки, з клунi. Кадуби з борошном, бодню з салом, дiжки з капустою,
огiрками, столи, стiльцi, лави. Iншi в'язали свиней i вкладали до возiв,
тi гули, мов фабричнi гудки. Бiгали по городi за курми i запихали їх до
клiток. Виводили з хлiва корiв, теличку...
Володько дивився на цiлу ту руйнацiю, на заплакану матiр, на
заклопотаного, в однiй сорочцi, батька, що з нього лився цюрком пiт, на
дядькiв, що старанно кожний вантажив свого , воза, i йому було весело.
Нiяково було радiти одверто, вони ж кидають старе гнiздо i "волочуться,
мов цигани, у свiт", але хiба це не приємнiсть усе то лишити i їхати
валкою возiв кудись "у свiт", бачити новi мiсця, iншi лiси, iншi рiчки,
iнших людей. Приїдуть на якесь нове мiсце, там напевно знайдеться багато
дiтвори, можливо, знайде собi приятеля. Йому лише прикро, що все то, як
звичайно, тягнеться надто довго i що весь час так дуже побивається мати. I
щоб усе то якось приспiшити, вiн рiшає й собi помагати. Лiзе на горище,
вишукує там рiзнi старi речi, якiсь чоботи, якесь ганчiр'я i все то несе
оберемком до воза.
- Тату! Тату! - звертається до батька. Той саме двигає щось тяжке,
якогось кадуба з борошном i зовсiм не зважає на малого.
- Чого ти хоч? - кричить спересердя.
-А куди з цим?
Батько мигцем оглядається:
- А, кинь там куди-небудь!
Але куди його кинути, скрiзь повно, все завантажено, i Володько
носиться зi своїм крамом i кожного, з дуже поважним виразом, питає: куди
то покласти. З нього посмiхаються, з ним жартують, але вiн не зважає. Не
такий час.
А сонце заповiдає гарний день, тепло, свiжо, приємно. 'Високо в блакитi
кружляють лелеки "на погоду".
Нарештi все готово.
- Все, здається,- сказав Матвiй, пiшов ще раз до хати, до хлiва. Хата
порохня, з брудними стiнами зi знаками, де були образи. Нi стола, нi
лавиць, лише мiсце, де вони так довго стояли. Став на хвилинку, i щось
зворушливе пройняло його. Труснув головою i вийшов. Скрiзь порожньо. У
хлiвi, у клунi. I вичував у серцi смуток. А найгiрше той садок, тi рядочки
щеп. Нiяк не вiрив, що все то отак на поспас лишається. Вернувся до
пiдвiд.
На подвiр'ї все готове, опалки знятi, конi загнузданi, вiзники чекають.
- Ну, так! - вирвалось у нього.- 3 Богом! Помолимось, люди, на дорогу!
- i зняв мокрого вiд поту кашкета.
У той час Настя голосно викрикнула, припала до землi устами, цiлувала
її, рвала пальцями молодий шпориш:
- Земле моя! I як тебе покинути? Боже, поможи менi! Усiма пройшло
зворушення, стояли без шапок до сходу лицями, хрестилися. Матвiй читав
голосно "Отче наш".
По молитвi валка возiв рушила. Наперед Василь i Катерина гнали корови i
телицю, за ними пiшли вози.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
раненько, щоб скорше виїхати, бо воно хоч того майна i не дуже, а все-таки
на тузин возикiв набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки се,
а хотiлося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, здається,
зовсiм сприяє, дякувати Богу.
Вечором на роздорiжжi довге, слiзне, гамiрне прощання, так що Матвiй аж
прикрикнув на Настю:
- Ну вже, ну... Ще менi розiллєшся. Досить того. Не на смерть же їдемо!
I там є люди такi ж, як i ми.
Нiч довга, турботна... Остання на хуторi. Усi в напруженнi. Настя
зморена сидить на лавi, нiщо її не цiкавить. Думає i думає. Завтра тут нас
не буде... Зiстануть самi голi стiни, i буде поле, i лiс, i луг, i рiчка,
а ми все покинемо, полетимо, мов тi лелеки, що ото на стрiсi. Але тi
вiдлетять i вернуться, а ми нiколи.
Першим заснув Матвiй - завтра повнi руки роботи i йому нiколи думати.
За ним заснули дiти. Володько довше не мiг забутися, все i все приходило
щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно, що вони ось так вибираються
звiдсiль i кудись їдуть. Йому трохи шкода матерi, що так дуже побиваються.
Вiн не розумiє, чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А
мати сидить i сидить перед колискою, у колисцi Василинка, нога на поножi,
колиска потиху хитається. Володько привстав, пiдсунувся до матерi i
пошепки питає:
- Мамо?
- Що тобi, дитино? Чому не спиш?
- А чому ви не спите?
- Не можу, дитино, не можу! Куди ми поїдемо? Що нас там чекає?
Володько щось хотiв їй сказати, та не знаходив слiв. Чув серцем свою
матiр, щось у нiй було таке дивне, таке величне i таке святе. I хотiлось
йому до неї молитися.
Нiч. Чорна, весняна, як оксамит, нiч. Спить родина глибоким сном,
сплять дорослi, сплять дiти. Ледве помiтний огник блимає на коминку.
Настя, не роздягаючись, похилилась на краю полу бiля колиски i також
здрiмнула.
А нiч iде, ступає невмолимо, остання на тому мiсцi, де горiло огнище
оцього маленького, далеко на край свiта закинутого, гурточка людей; де
цвiло їх щастя, де болiло їх горе...
Тi чеснi, здоровi, повнi сокiв життя люди, тi борцi за поступ i
володiння, тi вузли, що в'яжуть народ i землю воєдино.
Нiч. Чудесна, свiжа, пахуча нiч! Весна дихає пристрасним диханням,
шумить лугом вода, а горою сосни. Зорi в небi жарiють... Земля набрякає,
мов жила, що наливається свiжою кров'ю... Росте нечутно трава.
"ЗАПАДЕННА ПИЛЯВКА" _
Спочатку долиною, помiж заставською сосниною та лебедським зрубом,
повiльно хвилею котився перший, легкий, весняний туман. Потiм небо над
лебедським пригiрком легко зарожевiлося. Кущ вiльх, що над криницею з
кадубцем, звiдки Матвiєва родина черпала воду, чiтко зарисувався на
рожевому тлi. Запищала якась пташина. Лугом повiйнув вiтрець, похитнув
купками жовтих, болотяних квiтiв i шпичаками прибережних очеретiв.
Хутiр Матвiїв спить. Довгий будинок хати разом з хлiвом для худоби.
Навпроти такої ж довжини, рiвнобiжне вад дорогою клуня на мурованих з
каменю стовпах. Упоперек вiд городу свинюшник, дровiтня i хижка. Дверi
клунi наростiж вiдчиненi. Серед двору стоїть надовго розворений вiз. На
подвiр'ї розтрушено солому.
Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кiнець i що
зайво далi перечити. Вона це знає вже давно, але ще вчора здавалось, що ще
не все страчено. Устала i вийшла надвiр.
Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрiзь сонце, по всiх верхах, по вербах,
по вiльхах, по соснах, по дубах. Свiт - храм, а в нiм засвiчено всi свiчi.
Настя голосно молиться до сходу.
Устав i Матвiй. Пiдiйшов одразу до цебра, вилив на обличчя кварту
степлiлої за нiч води, гукнув на дiтей уставати i пiшов кормити худобу.
На хуторi рух. В'їжджають одна за одною замовленi пiдводи - брати,
швагри, сусiди. Приїхав i Клим Юхимiв, а з ним Катерина. Ця вже не
вертається бiльше до дiда, а ще з Матвiєм до Тилявки. Юхим привiз її
скриню, її вiно, її корову. Не гаючи анi хвилинки, взялись до роботи.
Розворювали[8] вози, кормили конi. Василь кожнiй парi коней сипав по два
гарнцi вiвса до опалок. Виносили "добро" - з хати, з комори, з горища, з
повiтки, з клунi. Кадуби з борошном, бодню з салом, дiжки з капустою,
огiрками, столи, стiльцi, лави. Iншi в'язали свиней i вкладали до возiв,
тi гули, мов фабричнi гудки. Бiгали по городi за курми i запихали їх до
клiток. Виводили з хлiва корiв, теличку...
Володько дивився на цiлу ту руйнацiю, на заплакану матiр, на
заклопотаного, в однiй сорочцi, батька, що з нього лився цюрком пiт, на
дядькiв, що старанно кожний вантажив свого , воза, i йому було весело.
Нiяково було радiти одверто, вони ж кидають старе гнiздо i "волочуться,
мов цигани, у свiт", але хiба це не приємнiсть усе то лишити i їхати
валкою возiв кудись "у свiт", бачити новi мiсця, iншi лiси, iншi рiчки,
iнших людей. Приїдуть на якесь нове мiсце, там напевно знайдеться багато
дiтвори, можливо, знайде собi приятеля. Йому лише прикро, що все то, як
звичайно, тягнеться надто довго i що весь час так дуже побивається мати. I
щоб усе то якось приспiшити, вiн рiшає й собi помагати. Лiзе на горище,
вишукує там рiзнi старi речi, якiсь чоботи, якесь ганчiр'я i все то несе
оберемком до воза.
- Тату! Тату! - звертається до батька. Той саме двигає щось тяжке,
якогось кадуба з борошном i зовсiм не зважає на малого.
- Чого ти хоч? - кричить спересердя.
-А куди з цим?
Батько мигцем оглядається:
- А, кинь там куди-небудь!
Але куди його кинути, скрiзь повно, все завантажено, i Володько
носиться зi своїм крамом i кожного, з дуже поважним виразом, питає: куди
то покласти. З нього посмiхаються, з ним жартують, але вiн не зважає. Не
такий час.
А сонце заповiдає гарний день, тепло, свiжо, приємно. 'Високо в блакитi
кружляють лелеки "на погоду".
Нарештi все готово.
- Все, здається,- сказав Матвiй, пiшов ще раз до хати, до хлiва. Хата
порохня, з брудними стiнами зi знаками, де були образи. Нi стола, нi
лавиць, лише мiсце, де вони так довго стояли. Став на хвилинку, i щось
зворушливе пройняло його. Труснув головою i вийшов. Скрiзь порожньо. У
хлiвi, у клунi. I вичував у серцi смуток. А найгiрше той садок, тi рядочки
щеп. Нiяк не вiрив, що все то отак на поспас лишається. Вернувся до
пiдвiд.
На подвiр'ї все готове, опалки знятi, конi загнузданi, вiзники чекають.
- Ну, так! - вирвалось у нього.- 3 Богом! Помолимось, люди, на дорогу!
- i зняв мокрого вiд поту кашкета.
У той час Настя голосно викрикнула, припала до землi устами, цiлувала
її, рвала пальцями молодий шпориш:
- Земле моя! I як тебе покинути? Боже, поможи менi! Усiма пройшло
зворушення, стояли без шапок до сходу лицями, хрестилися. Матвiй читав
голосно "Отче наш".
По молитвi валка возiв рушила. Наперед Василь i Катерина гнали корови i
телицю, за ними пiшли вози.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294