I вiн спить, клятий - регоче, одягнений
делiкатно, у храку, котьолок на головi. Куди ви, дядьку, йдете - питає,
стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобi, кажу, що до того? Iдеш
собi, чоловiче, куди, то йди, а iнших не займай. I вдаю, знаєте, нiбито я
не розумiю, хто вiн такий. Та я, каже, також iду - пiдемо разом. А куди ж
ти йдеш? - питаю. Отак, каже, до села - заблукав от. А чому ви оту
сокириську дричите, то ж ви i так ледве ноги тягнете. Ааа, думаю! Знаю.
Нечиста сила, як вiдомо, сталi боїться. Нi, кажу, спасибi. Якось уже
донесу. I, значить, iдемо. Без дороги, без слiду, отак куди очi бачать,
боремось iз вiтром... Панич мiй цигарку закурює i менi дає. Нi, кажу.
Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я
вiдповiдаю, чому б, думаю, i не поговорити. Але тут я покметив що панич
мiй увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а менi, знаєте,
скорше влiво треба. I пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб
вiдсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми бiля черешеньки...
- Бiля черешеньки! - викрикують здивовано дядьки.
- Бiля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не буде мiж
нами ладу, краще воно буде, коли ти пiдеш своєю дорогою, а я своєю, а то,
їй-богу, перехрещу! От не грiх, що забожився. А вiн, капосний, став i
регочеться. Геть, кажу, поки не розiзливсь, думаєш, не знаю, хто ти такий?
Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже бiльше не займатиму. Пiдемо - проведу
вас додому. А не зведеш? Їй-богу, нi! А не брешеш? Нi, каже, клятий. Ну,
то ходiм, але як тiльки що - хрещу i все. I пiшли. Iдемо ми йдемо, iдемо
ми йдемо, з мене вже i пiт цюрком, i де б, ви думали, ми опинились? Пiд
горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар'єра дiйшли...
Та куди ж ти мене, нечисть проклята, завiв? Аа... i тiльки хотiв руку
звести, щоб похрестити, а вiн, клятий, як трiсне мене по мармузi, та як,
знаєте, садоне, то я i незчувся, як на днi печери опинився. То ще щастя,
що її геть снiгом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетiв, як у
пух, комiть головою, i в головi, чую, геть усе перевертається. А вiн,
чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долонi - ах моторошно зробилось.
I зник!
Лежу я, значить, увесь iз головою в снiгу, прислухаюся, а на Ровiцькому
хуторi пiвнi спiвають.
А! Хвала Богу! Зняв я шапку i перехрестився, та поволi почав рухатись,
думаю, треба якось iз того снiгу вилiзти, шукаю шапки, що десь злетiла...
(Володько думає: i як вiн її зняв, коли вона злетiла?) Знайшов її, а
сокири так i не знайшов. Полетiла катзна-куди! Пропала.
Отаке-то було! I не з одним Ровiцьким. Дядьки слухають, i кожний має
вже щось своє подiбне, i кожний рветься, щоб висказатись.
- А зо мною, знаєте,- починає другий,- трапилось одного разу таке...
I пiшло, i пiшло. I так день, i нiч, i безконечно. А Ревiцького
так-таки i завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пiзно ввечерi з
"трахтиру", що на "казьоннiй частi", опинився вiн якимсь чином "у вiкнi",
що то на болотi пiд Михалковим лiшником. I так вiн звiдти вже не вилiз.
Засмоктало. Розказують, що Михалкiв наймит Югеньо, напуваючи удосвiта бiля
криничини конi, чув, що у вiкнi щось нiби стогнало, але його то так
настрашило, що вiн тiкав без духу, бо хоч це i був досвiток, однак
нечистий може i ранками по багнищах гуляти.
I про дiда Юхима, Матвiйового тестя, оповiдали, i про бабу Улiту, ту
саму, що i Володька повела, i про вiшальника Ляша, як то вiн у своєму
займиську, коли люди йдуть з вечiрнi, з мотузом на шиї з'являється i
страшить. I як то тiтка Домаха чорного кота у своєму хлiвi пiймала та лапу
йому вiдрубала, а на другий день баба Улiта, всi бачили, з перев'язаною
рукою ходила. I як то дiд Якiв, одного разу, вертаючись iз шинку, замiсть
додому попав на могилки i там його пiд каплицею бачили, як вiн якiсь квiти
збирав, а Вiвдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Якiв
удосвiта вертався з могилок...
Але ж то було взимi, думав Володько, i як же вiн мiг там тi квiти
збирати... Одначе, це нiяк не зменшувало вiрогiдностi оповiдань
завiзникiв...
А iншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у
цьому млинi, почав оповiдати про самий Дермань, про старовину... Казав
вiн, що земля наша древня i люд тут з давен i давен проживає. Ще перед
татарами були тут селища, та городи, та замки, де нашi князi рядили, та
воювались iз ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений
уярмлювали i вивозили в свої землi в неволю вiчну...
А наш оцей край Волинський пiзнiше пiд владу князя Острозького попав,,
що його отой замок в Острозi до цього часу стоїть, i, кажуть, князь той
мудрий був, школи будував, монастирi заводив, книги друкував i, кажуть, то
вiн, ще чотириста лiт перед цим, отой наш Дерманський монастир поставив.
Буцiмто, кажуть, воював вiн з невiрними, набрав бранцiв у полон i казав
ними гору пiд монастир на рiвному мiсцi насипати, що ото i по сей день
стоїть. Ї ставок там пiд монастирем викопали, i колодязь, двадцять п'ять
сяжнiв, глибокий поробили... I так постав тодi Дермань.
А треба знати, що був тодi навкруги лiс непроходимий, та яруги глибокi,
та багнища великi, i розказують, буцiмто князь Острозький сам це мiсце пiд
монастир вибрав, раз нiби на полювання з отроками вибрався, довго їхали
верхи бездорiжжям i в отому мiсцi пiд монастирем, що ото звуть "бiля Яна",
де той пам'ятник мiж чотирма липами стоїть, напав на князя дикий вепр.
Їхав князь нiби дещо спереду вiд отрокiв i вiд утоми задрiмнув. I саме в
той мент вирвався з кущiв дик, кiнь сполохався, i було б кепсько, наколи б
князь не встиг схопитися за гiллю, що звисала над стежкою. I так вiн
урятувався i на згадку про це князь наказав там монастир збудувати i
назвати його Дрiмання. Бо князь нiби мав тодi сказати: "Ох, i гiрке було
те дрiмання". А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань.
Але все то вiдiйшло i все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося,
а все отак з уст в уста передавалося, а то, звiсно, воно не записане гине.
I лiси, i болота - вирубали,висушили, але земля наша древня, сива давнина
лежить на її облику. I нашi селища, i городища, i замки, i монастир... Усе
то каже, що рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн здрiбнiв, заїла
неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить,
тяжко назад до волi вертається. Були у нас i Сангушки, i Вишневецькi -
роди великi i древнi, але i тi полакомились на чужi охляпи - мерзенний
такий вам клан, що честi не знає, а народ наш отако самотужки жив i живе,
та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самi! Кров
наша винна! Душа наша! Не датись повиннiсть наша, гнати вiд себе
пасожерiв! А ми мало дбаємо самi за себе, не вчимось, не цiкавимось
свiтом, не йдемо помежи люди, ми нiкого не знаємо i нас не знають,
приходять лиш тi, що багатства нашi збирають, лiси рубають, банки
закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть,
а ми нидiєм, лiземо в землю, бабраємось в гною.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
делiкатно, у храку, котьолок на головi. Куди ви, дядьку, йдете - питає,
стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобi, кажу, що до того? Iдеш
собi, чоловiче, куди, то йди, а iнших не займай. I вдаю, знаєте, нiбито я
не розумiю, хто вiн такий. Та я, каже, також iду - пiдемо разом. А куди ж
ти йдеш? - питаю. Отак, каже, до села - заблукав от. А чому ви оту
сокириську дричите, то ж ви i так ледве ноги тягнете. Ааа, думаю! Знаю.
Нечиста сила, як вiдомо, сталi боїться. Нi, кажу, спасибi. Якось уже
донесу. I, значить, iдемо. Без дороги, без слiду, отак куди очi бачать,
боремось iз вiтром... Панич мiй цигарку закурює i менi дає. Нi, кажу.
Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я
вiдповiдаю, чому б, думаю, i не поговорити. Але тут я покметив що панич
мiй увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а менi, знаєте,
скорше влiво треба. I пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб
вiдсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми бiля черешеньки...
- Бiля черешеньки! - викрикують здивовано дядьки.
- Бiля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не буде мiж
нами ладу, краще воно буде, коли ти пiдеш своєю дорогою, а я своєю, а то,
їй-богу, перехрещу! От не грiх, що забожився. А вiн, капосний, став i
регочеться. Геть, кажу, поки не розiзливсь, думаєш, не знаю, хто ти такий?
Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже бiльше не займатиму. Пiдемо - проведу
вас додому. А не зведеш? Їй-богу, нi! А не брешеш? Нi, каже, клятий. Ну,
то ходiм, але як тiльки що - хрещу i все. I пiшли. Iдемо ми йдемо, iдемо
ми йдемо, з мене вже i пiт цюрком, i де б, ви думали, ми опинились? Пiд
горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар'єра дiйшли...
Та куди ж ти мене, нечисть проклята, завiв? Аа... i тiльки хотiв руку
звести, щоб похрестити, а вiн, клятий, як трiсне мене по мармузi, та як,
знаєте, садоне, то я i незчувся, як на днi печери опинився. То ще щастя,
що її геть снiгом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетiв, як у
пух, комiть головою, i в головi, чую, геть усе перевертається. А вiн,
чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долонi - ах моторошно зробилось.
I зник!
Лежу я, значить, увесь iз головою в снiгу, прислухаюся, а на Ровiцькому
хуторi пiвнi спiвають.
А! Хвала Богу! Зняв я шапку i перехрестився, та поволi почав рухатись,
думаю, треба якось iз того снiгу вилiзти, шукаю шапки, що десь злетiла...
(Володько думає: i як вiн її зняв, коли вона злетiла?) Знайшов її, а
сокири так i не знайшов. Полетiла катзна-куди! Пропала.
Отаке-то було! I не з одним Ровiцьким. Дядьки слухають, i кожний має
вже щось своє подiбне, i кожний рветься, щоб висказатись.
- А зо мною, знаєте,- починає другий,- трапилось одного разу таке...
I пiшло, i пiшло. I так день, i нiч, i безконечно. А Ревiцького
так-таки i завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пiзно ввечерi з
"трахтиру", що на "казьоннiй частi", опинився вiн якимсь чином "у вiкнi",
що то на болотi пiд Михалковим лiшником. I так вiн звiдти вже не вилiз.
Засмоктало. Розказують, що Михалкiв наймит Югеньо, напуваючи удосвiта бiля
криничини конi, чув, що у вiкнi щось нiби стогнало, але його то так
настрашило, що вiн тiкав без духу, бо хоч це i був досвiток, однак
нечистий може i ранками по багнищах гуляти.
I про дiда Юхима, Матвiйового тестя, оповiдали, i про бабу Улiту, ту
саму, що i Володька повела, i про вiшальника Ляша, як то вiн у своєму
займиську, коли люди йдуть з вечiрнi, з мотузом на шиї з'являється i
страшить. I як то тiтка Домаха чорного кота у своєму хлiвi пiймала та лапу
йому вiдрубала, а на другий день баба Улiта, всi бачили, з перев'язаною
рукою ходила. I як то дiд Якiв, одного разу, вертаючись iз шинку, замiсть
додому попав на могилки i там його пiд каплицею бачили, як вiн якiсь квiти
збирав, а Вiвдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Якiв
удосвiта вертався з могилок...
Але ж то було взимi, думав Володько, i як же вiн мiг там тi квiти
збирати... Одначе, це нiяк не зменшувало вiрогiдностi оповiдань
завiзникiв...
А iншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у
цьому млинi, почав оповiдати про самий Дермань, про старовину... Казав
вiн, що земля наша древня i люд тут з давен i давен проживає. Ще перед
татарами були тут селища, та городи, та замки, де нашi князi рядили, та
воювались iз ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений
уярмлювали i вивозили в свої землi в неволю вiчну...
А наш оцей край Волинський пiзнiше пiд владу князя Острозького попав,,
що його отой замок в Острозi до цього часу стоїть, i, кажуть, князь той
мудрий був, школи будував, монастирi заводив, книги друкував i, кажуть, то
вiн, ще чотириста лiт перед цим, отой наш Дерманський монастир поставив.
Буцiмто, кажуть, воював вiн з невiрними, набрав бранцiв у полон i казав
ними гору пiд монастир на рiвному мiсцi насипати, що ото i по сей день
стоїть. Ї ставок там пiд монастирем викопали, i колодязь, двадцять п'ять
сяжнiв, глибокий поробили... I так постав тодi Дермань.
А треба знати, що був тодi навкруги лiс непроходимий, та яруги глибокi,
та багнища великi, i розказують, буцiмто князь Острозький сам це мiсце пiд
монастир вибрав, раз нiби на полювання з отроками вибрався, довго їхали
верхи бездорiжжям i в отому мiсцi пiд монастирем, що ото звуть "бiля Яна",
де той пам'ятник мiж чотирма липами стоїть, напав на князя дикий вепр.
Їхав князь нiби дещо спереду вiд отрокiв i вiд утоми задрiмнув. I саме в
той мент вирвався з кущiв дик, кiнь сполохався, i було б кепсько, наколи б
князь не встиг схопитися за гiллю, що звисала над стежкою. I так вiн
урятувався i на згадку про це князь наказав там монастир збудувати i
назвати його Дрiмання. Бо князь нiби мав тодi сказати: "Ох, i гiрке було
те дрiмання". А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань.
Але все то вiдiйшло i все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося,
а все отак з уст в уста передавалося, а то, звiсно, воно не записане гине.
I лiси, i болота - вирубали,висушили, але земля наша древня, сива давнина
лежить на її облику. I нашi селища, i городища, i замки, i монастир... Усе
то каже, що рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн здрiбнiв, заїла
неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить,
тяжко назад до волi вертається. Були у нас i Сангушки, i Вишневецькi -
роди великi i древнi, але i тi полакомились на чужi охляпи - мерзенний
такий вам клан, що честi не знає, а народ наш отако самотужки жив i живе,
та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самi! Кров
наша винна! Душа наша! Не датись повиннiсть наша, гнати вiд себе
пасожерiв! А ми мало дбаємо самi за себе, не вчимось, не цiкавимось
свiтом, не йдемо помежи люди, ми нiкого не знаємо i нас не знають,
приходять лиш тi, що багатства нашi збирають, лiси рубають, банки
закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть,
а ми нидiєм, лiземо в землю, бабраємось в гною.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294