Тодi вони, хто знає... Може, вони
тодi також вояки, що потраплять стрiляти i навiть "бити рускiх".
Ах, як цiкаво, як неймовiрно цiкаво.
Знов "набор". Одного сiруватого ранку, коли небо нагадувало наолiєний
папiр, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвiя
Стратон i Кузьма.
- Ну, дядьку Матвiю... Вже i ми йдемо...
Матвiй бачить, що шкоруплi жовтавi Стратоновi уста тремтять. Очi його
вогкi, прищупленi, i вiд них, мов промiння, розсипаються тоненькi пряски.
Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто
супляться i натискаються на ями-очницi.
- Все одно "помiрать",- витиснув скупi, вiдчаєнi слова Кузьма - Раз чи
два, тепер чи завтра... Все одно "помiрать" прийдеться...
Цим Кузьма нiби пiдбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися.
Найстрашнiша смерть, але раз "все одно помiрать", то чого i її клятущої
боятися.
Меткiй пiдняв незграбно лiву руку i положив шорстку долоню на чоло.
- Так тепер зовсiм сам буду...- сказав вiн.
- Ах! Скiльки людей...- кинув Стратон, хоча вiн добре розумiв, що
значить "сам". Розумiв, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто
i неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землi господарiв. Ось тi
руки, заковзанi чепiгою, косою, цiпилном, якi вже форму особливу мають,
якi окованi якоюсь особливою крицею, цi руки мають, може, назавжди,
вiдорватись вiд своїх речей i брати "вiнтовку". Як незграбно лежатиме вона
у тих руках. Як незручно вiзьме такий Стратон "ту западенну люшню", цупко
затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов дiтвак чи п'яниця до землi,
приплющивши лiве з прясками око. Вiн сам здивується що та "проклята люшня"
- раз, другий, третiй i бахне. Його налякає смертельно розквоктаний
"знаряд", який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним
заскавiчать, "дум-дум", зацьвьогають, як по шнурi, скорострiльнi кульки. I
тодi забуде вiн - не зовсiм, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влiзе в
уста матюк.
"Котьолок" вiдучить вiд окремого "свого". Страх перед смертю наїжить
його зовнiшнiсть i його уста, очi, зморшки чола стратять лагiднiсть,
скриту доброту... I тодi не стане Стратона Булiя, а лишиться "москаль".
Матвiй лишається на хуторах "сам". Сам з тих, що йшли колись з ним в
однiй лавi завойовникiв землi. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас
Здоров. Лишається, мов обтятий вiд пасинкiв стовбур, Хома Ет-тоє. Бо
другий син його - "моя кров", ет-тоє, якому хотiв майстерство в руки дати
i вчив "на коваля", також "пiшов. Забрали його в кiнноту.
Черга за молодесенькими "хлюстами", яким ще "молоко на губах не
обсохло", Матвiєвим Василем та Стратоновим Максимом. Це "один рiк". Нестор
Ониськiв пiшов i невiдомо, що з ним. Два мiсяцi перед вiдходом "на якусь
повiтру" оженився, дiвцi свiт зав'язав, живота їй лишив, а сам пiшов.
Бiльше нема кого брати. Навiть бiлобiлетчик безребрий Микола Гнидка, i
той потерпав. Не лишать i його, в обоз запруть i скажуть картоплю
оббирати.
Так, так... Матвiй попрощався зi Стратоном та Кузьмою. Прощався
"раз-другий-третiй", щоб забули взаємно все зло, яке один одному мiг коли
вчинити. Провiв їх полями, оглянули "може, востаннє" свої володiння,
говорили про Бога, про його незмiнну волю. Раз їм суджено так, значить,
так i буде, бо нiхто не в силi змiнити "волi Його".
Їм здавалося, що бачать це все дiйсно останнiй раз. Раз iдуть на
вiйну... Раз там з гармат, з кулеметiв човпуть людей, раз там газами
душать... Боже, хто вернеться звiдтам? Дивно... Йдеш i знаєш: там тебе
вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але "все одно, раз
мати родила, раз i помирать"...
Так мiркували дядьки, прощаючись з Матвiєм, з полями, з родинами...
III
Наближався час школи. Чи буде вона в цьому роцi? Володько по довшому
часi порiшив вiдвiдати учительку. Прийшов. Зiйшов на ганок, застукав.
Тихо. Нiхто не вiдповiдає. Застукав ще. Пiсля ще й ще, але в школi пустка.
Пiшов до сторожа.
- Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.
Це зовсiм Володьковi не до вподоби. Значить, цiлу зиму дома, I Ганки не
буде бачити. I так не бачив її цiле лiто. Раз один у церквi помiтив, але
не дивився на неї. Здавалося, що всi люди звернуть на нього увагу, коли б
дивився. Зрештою, вiн майже забув її. Вона зв'язана в'нього зi школою. От
сидiв собi на лавицi другої групи i не раз, коли не було що робити,
оглядав клас. Цiкаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх.
Здебiльша безвиразнi, блiдi й очi нецiкавi. Тiльки одно зупиняло увагу -
Ганчине. Тi "шельми" очi. Тi очi такi рухливi i такi блискучi. Хочеться на
них дивитися. Чоло цiкаве i нiс розумний. Навiть ластовиннячко не шкодило
йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась бiльше
притяглива.
Але це тiльки в школi. Коли вийшов з неї, коли пiшов у поле, зжився з
працею... Де там згадувати Ганку. I тiльки натяк на школу, тiльки мiсяць
серпень доходив досередини, мимохiтно згадалася Ганка. Ах, як би хотiв
знов зустрiти її, вийти в поле за лiс туди, на те мiсце, де колись сидiв
на пеньочку i дивився на озеро. Приємно було тодi. Вiдчував соковите
життя, вiдчував весну.
Вертаючись зi школи, Володько помiтив в долинi великий рух. З захiдного
боку з гори поволi тягнувся обоз. Нi, то вже не "галiцiяни". То справжнiй
обоз - москалi.
По селi пiднявся гамiр. В скорiм часi кожне подвiр'я мало гостей. Обоз
розташувався "по хатах". У школi зупинився штаб. На вивiсцi крейдою
зазначено: штаб такого-то обозного дивiзiону. Загицали по селi вершники.
На долинi зупинилися кухнi та санiтарнi вози.
Володько дивився на все зацiкавленими очима, а пiсля квапився додому,
щоб побачити, чи й "у нас є". А що, як нема? Володьковi надзвичайно
хотiлося, щоб i до них заїхало кiлька пiдвод. Новi веселi люди. Спiви,
гармонiя, вояцький "суп" значно смачнiший вiд своєї юшки, коли їсти його з
"котьолка" широкою вояцькою ложкою.
На жаль, "до нас" обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної
пiдводи. Тому, коли настав вечiр, Володько, Хведот i цiла армiя їм
подiбних подалися у село на вигiн. Там гамору, мов на ярмарку. Саме
дiставали "москалi ужiн". Зi всiх бокiв села йшли в долину з вiдрами по
"суп i порцiю" волов'ячого м'яса. Коло кухнi велетенськi балiї "порцiй",
нанизаних на маленькi дерев'янi патички. Кожний вояк дiстає у своє вiдро
кiлька черпакiв юшки, ложку масткої гречаної кашi i порцiю яловичини.
Деякi дiставали просто "в котелок" i зараз сiдали на землi й їли.
Здебiльшого не доїдали.
- Ей, малишi! Кто желает єсть суп?..
"Малишi" не голоднi, але хто вiдмовиться вiд таких ласощiв, як
"московський суп". Кожний бажає поласувати. Тодi вояк брав "котелок" i
йшов ще раз до кухнi. Там давали йому ще одну порцiю, яку з насолодою
нищили "малишi".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
тодi також вояки, що потраплять стрiляти i навiть "бити рускiх".
Ах, як цiкаво, як неймовiрно цiкаво.
Знов "набор". Одного сiруватого ранку, коли небо нагадувало наолiєний
папiр, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвiя
Стратон i Кузьма.
- Ну, дядьку Матвiю... Вже i ми йдемо...
Матвiй бачить, що шкоруплi жовтавi Стратоновi уста тремтять. Очi його
вогкi, прищупленi, i вiд них, мов промiння, розсипаються тоненькi пряски.
Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто
супляться i натискаються на ями-очницi.
- Все одно "помiрать",- витиснув скупi, вiдчаєнi слова Кузьма - Раз чи
два, тепер чи завтра... Все одно "помiрать" прийдеться...
Цим Кузьма нiби пiдбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися.
Найстрашнiша смерть, але раз "все одно помiрать", то чого i її клятущої
боятися.
Меткiй пiдняв незграбно лiву руку i положив шорстку долоню на чоло.
- Так тепер зовсiм сам буду...- сказав вiн.
- Ах! Скiльки людей...- кинув Стратон, хоча вiн добре розумiв, що
значить "сам". Розумiв, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто
i неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землi господарiв. Ось тi
руки, заковзанi чепiгою, косою, цiпилном, якi вже форму особливу мають,
якi окованi якоюсь особливою крицею, цi руки мають, може, назавжди,
вiдорватись вiд своїх речей i брати "вiнтовку". Як незграбно лежатиме вона
у тих руках. Як незручно вiзьме такий Стратон "ту западенну люшню", цупко
затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов дiтвак чи п'яниця до землi,
приплющивши лiве з прясками око. Вiн сам здивується що та "проклята люшня"
- раз, другий, третiй i бахне. Його налякає смертельно розквоктаний
"знаряд", який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним
заскавiчать, "дум-дум", зацьвьогають, як по шнурi, скорострiльнi кульки. I
тодi забуде вiн - не зовсiм, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влiзе в
уста матюк.
"Котьолок" вiдучить вiд окремого "свого". Страх перед смертю наїжить
його зовнiшнiсть i його уста, очi, зморшки чола стратять лагiднiсть,
скриту доброту... I тодi не стане Стратона Булiя, а лишиться "москаль".
Матвiй лишається на хуторах "сам". Сам з тих, що йшли колись з ним в
однiй лавi завойовникiв землi. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас
Здоров. Лишається, мов обтятий вiд пасинкiв стовбур, Хома Ет-тоє. Бо
другий син його - "моя кров", ет-тоє, якому хотiв майстерство в руки дати
i вчив "на коваля", також "пiшов. Забрали його в кiнноту.
Черга за молодесенькими "хлюстами", яким ще "молоко на губах не
обсохло", Матвiєвим Василем та Стратоновим Максимом. Це "один рiк". Нестор
Ониськiв пiшов i невiдомо, що з ним. Два мiсяцi перед вiдходом "на якусь
повiтру" оженився, дiвцi свiт зав'язав, живота їй лишив, а сам пiшов.
Бiльше нема кого брати. Навiть бiлобiлетчик безребрий Микола Гнидка, i
той потерпав. Не лишать i його, в обоз запруть i скажуть картоплю
оббирати.
Так, так... Матвiй попрощався зi Стратоном та Кузьмою. Прощався
"раз-другий-третiй", щоб забули взаємно все зло, яке один одному мiг коли
вчинити. Провiв їх полями, оглянули "може, востаннє" свої володiння,
говорили про Бога, про його незмiнну волю. Раз їм суджено так, значить,
так i буде, бо нiхто не в силi змiнити "волi Його".
Їм здавалося, що бачать це все дiйсно останнiй раз. Раз iдуть на
вiйну... Раз там з гармат, з кулеметiв човпуть людей, раз там газами
душать... Боже, хто вернеться звiдтам? Дивно... Йдеш i знаєш: там тебе
вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але "все одно, раз
мати родила, раз i помирать"...
Так мiркували дядьки, прощаючись з Матвiєм, з полями, з родинами...
III
Наближався час школи. Чи буде вона в цьому роцi? Володько по довшому
часi порiшив вiдвiдати учительку. Прийшов. Зiйшов на ганок, застукав.
Тихо. Нiхто не вiдповiдає. Застукав ще. Пiсля ще й ще, але в школi пустка.
Пiшов до сторожа.
- Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.
Це зовсiм Володьковi не до вподоби. Значить, цiлу зиму дома, I Ганки не
буде бачити. I так не бачив її цiле лiто. Раз один у церквi помiтив, але
не дивився на неї. Здавалося, що всi люди звернуть на нього увагу, коли б
дивився. Зрештою, вiн майже забув її. Вона зв'язана в'нього зi школою. От
сидiв собi на лавицi другої групи i не раз, коли не було що робити,
оглядав клас. Цiкаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх.
Здебiльша безвиразнi, блiдi й очi нецiкавi. Тiльки одно зупиняло увагу -
Ганчине. Тi "шельми" очi. Тi очi такi рухливi i такi блискучi. Хочеться на
них дивитися. Чоло цiкаве i нiс розумний. Навiть ластовиннячко не шкодило
йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась бiльше
притяглива.
Але це тiльки в школi. Коли вийшов з неї, коли пiшов у поле, зжився з
працею... Де там згадувати Ганку. I тiльки натяк на школу, тiльки мiсяць
серпень доходив досередини, мимохiтно згадалася Ганка. Ах, як би хотiв
знов зустрiти її, вийти в поле за лiс туди, на те мiсце, де колись сидiв
на пеньочку i дивився на озеро. Приємно було тодi. Вiдчував соковите
життя, вiдчував весну.
Вертаючись зi школи, Володько помiтив в долинi великий рух. З захiдного
боку з гори поволi тягнувся обоз. Нi, то вже не "галiцiяни". То справжнiй
обоз - москалi.
По селi пiднявся гамiр. В скорiм часi кожне подвiр'я мало гостей. Обоз
розташувався "по хатах". У школi зупинився штаб. На вивiсцi крейдою
зазначено: штаб такого-то обозного дивiзiону. Загицали по селi вершники.
На долинi зупинилися кухнi та санiтарнi вози.
Володько дивився на все зацiкавленими очима, а пiсля квапився додому,
щоб побачити, чи й "у нас є". А що, як нема? Володьковi надзвичайно
хотiлося, щоб i до них заїхало кiлька пiдвод. Новi веселi люди. Спiви,
гармонiя, вояцький "суп" значно смачнiший вiд своєї юшки, коли їсти його з
"котьолка" широкою вояцькою ложкою.
На жаль, "до нас" обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної
пiдводи. Тому, коли настав вечiр, Володько, Хведот i цiла армiя їм
подiбних подалися у село на вигiн. Там гамору, мов на ярмарку. Саме
дiставали "москалi ужiн". Зi всiх бокiв села йшли в долину з вiдрами по
"суп i порцiю" волов'ячого м'яса. Коло кухнi велетенськi балiї "порцiй",
нанизаних на маленькi дерев'янi патички. Кожний вояк дiстає у своє вiдро
кiлька черпакiв юшки, ложку масткої гречаної кашi i порцiю яловичини.
Деякi дiставали просто "в котелок" i зараз сiдали на землi й їли.
Здебiльшого не доїдали.
- Ей, малишi! Кто желает єсть суп?..
"Малишi" не голоднi, але хто вiдмовиться вiд таких ласощiв, як
"московський суп". Кожний бажає поласувати. Тодi вояк брав "котелок" i
йшов ще раз до кухнi. Там давали йому ще одну порцiю, яку з насолодою
нищили "малишi".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294