Пiдняв голову. Зоряне небо, осiння роса, догорiле й тiльки
злегка жарiюче вогнище. Земля вогка. По спинi пронизливо перебiгає холод.
Шкiра їжиться. Встав, щоб пiдкинути дров на вогонь.
Холодно, вогонь згасає. Дров не хотiлося пiдкидати. Рiшив пiти собi
геть. I Володько пiшов по таборi шукати лiпшого мiсця.
Довго стоконяється мiж возами. Горять огнi, скрiзь повно сплячих людей.
По годиннiй блуканинi знайшов пригоже мiсце. Великий огонь. З обох бокiв
сплять люди. Посерединi диль з якогось будинка. Розкiшне розлiгся на нiм i
думав заснути.
Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом - спина
страждає. Задом - груди i живiт скаржаться. Не забув i про дому. От уже
друга нiч в оцiй комашнi, а що там? Щоб часом дiйсно не стратились вони i
не поїхали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними
дiвками.
I таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловiк аж рано. Потребував
диля на вогонь. Володько зiрвався, мов заєць, i пiшов геть. До Свого
табору прибув пiзно.
Дiвки неймовiрно розгосподарились. Самi й в огонь дмухають i диму
скоштували. Побачили Володька i всi юрбою:
- Ааа! Володько! I де ти пропадав?..
Володько кинув гострим зором навкруги i зауважив торбинку з гречаними
крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обiцянку москаля. Володько аж
надто добре знає, звiдки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки
його уст, опали i на них їдка, iржава усмiшка. У думцi нищив їх самими
мiцними докорами, якi ще тiльки iснують на свiтi. Володько тепер не
Володько. Надувся i, в кожному разi, вiн мало не який-небудь поважний
дядько або я знаю, хто. На дiвок можна i не звертати уваги.
Шалихвiст Христя, що подiбна на вiтер i разом на захiд сонця перед
бурею, взялась термосити ним, але нiщо не поможе їй. Вiн тепер i не думає
постачати їм дрова. Хай самi собi йдуть шукати, коли такi розумнi. Вiн iде
тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружнi дiвчатиська,
що їм заманеться.
I це не погроза. Зовсiм нi. Володько обертається i вiдходить.
- О-о-о! Дивiться, дивiться... Здурiв хлопчисько,- затерендiла
Катерина.- Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов
iскра бочку пороху.
- Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни...
- Тю-тю-тю! Здурiв! З ума з'їхав...
Але Володько вже не слухає. Вiн швидко вiдходить в напрямку мiстечка й
iде просто на кузню, що стоїть бiля сошi. Нiчого ще не їв. Не взяв зi
собою нi хлiба, нi грошей. Твердо порiшив iти на греблю й не вертатись,
поки не приїде батько.
Ось вiн уже коло кузнi. Довга шопа технiчної майстернi. Дзвенить
залiзо, гупають нараз кiлька молотiв, сичить i плюється жаром горнило. По
кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхiвцi.
Але що це? Нi, це ж неможливо... Зупинився i дивиться. Так! Так. Це ж
батько. I як дивно. Мiж вершниками, на осiдланiй мiшком череватiй каштани!
чвалає батько. Довгi ноги бомбають i мало не торкаються землi. Дебела
постать, на головi знайомий, засмальцьований вiд поту кашкет темно-зеленої
барви.
"Татусю!" - викрикнув хлопець у думцi. "Дорогi тату!"
- Татууу! - гукає вiн уголос.
Матвiж оглядається, але не помiчає одразу Володька. Тут пря кузнi
стiльки того народу.
- Я тут, тату! - вигукує вiн ще раз.
Матвiй зобачив його i пiд'їхав. Кобила впотiла, тяжко сапає. Видно,
шпарко чвалав.
- Де дiвчата з худобою? - було першим запитом батька.
- Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де нашi всi?
- Нiчого, нiчого! Володьку; - викрикує Матвiй.- Все добре! Ми ще всi
дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австрiякiв вiдбито... Тепер
додому з худобою!
Матвiй нiби хлопчик радiє. Ця радiсть передалася й на Володька,
- Додому! - крикнув вiн.- Чого ж тут капiти? Чудесно. Значить, все
гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть i далi дома. Все-таки
привабливе це, чорт бери, слово... Володько радiє, мало не пiдскакує.
Бiжить коло кобили i все розпитує батька, нiби вiн бозна-коли з дому.
Виявляється - цiлу нiч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов
бубон, гула. Але рiчка Iква не пустила австрiяку. Рускi окопуються.
Володько готовий навiть i з дiвками помиритися. Але вони тепер зовсiм
йому непотрiбнi. Ось вiн разом з батьком. Разом i до табору прибули на
превелике здивування дiвок.
- Оооо! - загули всi разом.- Дядько Матвiй! Боже! Очi, дивись, горять.
Де вся та надутiсть, заплаканiсть. Дядько Матвiй з'явився, мов добрий дух
визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують навперебiй,
що й вiдповiдати не встигнеш. А Матвiй не той, що завжди. Нi суворих очей,
нi брiв насуплених. Теплий i привiтний, мов пшеничний пирiг. Коли ще
вiстку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завiскали, мов без ума. Тi,
що товар на пашу погнали, миттю назад прилетiли.
Матвiй закомандував худобу зганяти i в дорогу. А тим часом торбину з
харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогнi
варилася каша...
- Чому дiвчатам не даси м'яса? - запитав Володька батько.- Що ти,
найголоднiшяй, чи що?
- А вiн тут не хотiв їсти!..- зауважила котрась.
- А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна... Де взявся в батька такий
лагiдний голос? Диво дявие. А на дiвок глянув Володько докiрливо. В очах
його вогко. - Ех,вирвалося в нього.- Що тут казати?..
I бiльше не сказав нiчого. Дiвки вдячнi йому. Дивний такий. Iнший,
напевно, он як усе розплескав би.
Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бiчними
дорогами. Володько чув велику втому й батько кiлька разiв давав йому
каштанку.
- Їдь! Менi вже геть зад облiз. Пер, мов вiтер. Ночей, дубило його ма',
не спав.
Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета
i був надзвичай говiркий. На половинi дороги Володько пiд'їхав до нього.
- Їдьте ще ви, тату! Я вже вiдпочив.
- Но, но... Їдь, їдь...
Несли до рiдних хат втому i радiсть. Якi чарiвнi отi своя хата i все
навкруги. Як приємно сiсти на лавi за знайомим столом. На нiм миска
тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмiшкою на устах i сльозою в
оцi. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче нiздрi. Уривнi оповiдання.
I, здається, нема сили, яка б могла розiрвати цей маленький гурт людей з
назвами: тато, мама i дiти.

IV
Почалося нове життя в сусiдствi фронту. Гарматнi перегроми поволi стали
улюбленою музикою... Село жило вiйною. Школа втiкла... Зграї дiтвори
пасуть по лiшниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи,
наступають, варять "у кухнi" i дiстають порцiї.
Осiнь швидко минає. Шляхом снують обози, лiтають козаки зi штабу
корпусу, що зупинився й осiв у Жолобках.
Розпочинається попит на овес та сiно. "Ага,- думає Матвiй.- Уже не
йдуть самi до них, не просять.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294