I, можливо,
Лазюк мав рацiю: не хапайся беззастережно магiчних фраз унесених магiв
словоблуддя про чудодiйне спасiння людства, а намагайся знайти дорогу до
звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як i де його
знайти?
Одначе цього самого гострого на вражiння дня, ген по обiдi, майже пiд
вечiр, коли вже давно скiнчились "передачi", Володька викликають знов до
брами. О, напевно, тi три посiпаки з тими сiрими холодними очима
"дефензиви", що викликають його на постiйно новi i новi допити. Але був
здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санiтарної
амбулаторiї, де, звичайно, тi допити вiдбувалися, а просто до брами, i
коли вiдчинили хвiртку, вiн одразу за нею побачив знов свою матiр.
Вона там, зовсiм сама, стояла з тим своїм кошиком i якось незграбно,
крiзь сльози, посмiхалася... Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку
i хистку, нiби перший раз у життi, i вiдчував, як тремтiли її руки, а коли
цiлував її щоку, вiдчував солонiсть її слiз, i хоча давно перестав дощ,
але її одяг був все ще мокрий, I так хотiв їй щось виняткове сказати, що
вiд цього зворушення забув i тi найпростiшi слова, а жив лишень глибинним
вiддихом вiдчуття єдностi з цiєю силою любовi,
- Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,- казав вiн у вiдповiдь на
її сльози, що лилися з глибоких її очей.
- А тебе не б'ють? - було першим питанням.
- Нi-i-i,вiдповiв вiн з притиском.
- А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в староствi бачив - Боже, що я
пережила. Кожний тиждень у понедiлок i п'ятницю, то я, то Василинка,
йдемо... А дома жнива, роботи стiльки... Батько сердитий. Каже: i чого ти
ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зi староства приїжджали, все шукали
чогось - хто їх знає, чого шукали... Перерили, перекидали... Всi твої
папiрцi забрали.
- Я знаю,казав Володько.
- Знаєш? Тобi казали? Приїхали раз - шукали, шукали, нiчого не знайшли
й поїхали. Потiм знов приїхали. Людоньки Божi, кажу... I чого ви шукаєте?
У нас нiчого нема... Комунiстичеського нiби шукали. Господи! А батько
чуєш, сердитий - страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотiв слухати...
Пiшов знайти собi бiду... Кажуть менi: там, чуєте, б'ють... Там всiх
б'ють... А я не сплю i не їм... Били тебе? - I вона дивилася на сина
такими очима, що той не мiг перед тим поглядом встояти...
- Нi, нi! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду!
- Вийдеш? А мене не хотять все пустити... А сьогоднi пiшла до того
слiдчого. Що я, дитино, находилася... Шукала того слiдчого по цiлому
мiсту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть,
пiзно. А я стала вже i плачу. Потiм все-таки змилувався, написав якогось
папiрця й каже: iдцє з тим папєркєм... Вас пустять. Прийшла i ото
пустили... А Василинка... Що вона, бiдачисько, поплаче... Господи,
Господи!
Вона говорила швидко, хотiла все сказати i боялася, що не хватить їй
анi слiв, анi часу, а тому решту договорювала сльозами, якi вона витирала
своєю шорсткою, брудною долонею. Бiля них, на щастя, не було нiкого, а
дозорець, що трохи далi стояв зi своєю рушницею, мабуть, навмисне
одвернувся...
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано,
намагався допомогти їй прийти до себе i навiть посмiхався...
- Тепер, мамо,- казав вiн,- до такого треба призвичаюватись... Нас не
залишать в спокою... А це ще тiльки початки...
Потiм Володько мусив вiдiйти. Мати стояла i дивилася поки вiн не зник
за брамою, їй було все це дивне i незрозумiле... I те, що вiн сказав
востаннє, а ще бiльше те, що ось вона, його мати, яка його породила i яка
вже бiльше не має на нього права... А мають те право iншi, чужi, грубi, не
розумнi, якi беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зi злодiями
та розбiйниками. I вона не може нiчим запобiгти, нiчого помогти, нiчого
навiть сказати.
Мiсяцi йшли далi... Володько знав вже добре цей свiй iнший свiт за
замками i гратами... Кожна його камера - це окремий роздiл однiєї повiстi,
яку вiн перечитує просто з долонi буття. Тi натовпи рiзних людей, що
проходили перед його зором, залишали в його iстотi безлiч цiнного
матерiалу для пiзнання iстини, байдуже якої вартостi вона була. Такого вiн
не мiг бачити там на своїх рiдних полях, на рiллi, мiж деревами, будовами,
звiрятами i птахами свого старого, одноманiтного села... I одно лишень
турбувало: коли вiн звiдсiль вийде? Слiдство затягалося i, здавалось, воно
не скiнчиться. Йому просто не вiрили, що вiн не шпигун, не
"вивротовєц"[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землi
свого законного людського права i мiсця, їм хотiлося б конче бачити його в
ролi найбiльш зрозумiлiй для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної
уяви... Вони вдиралися до його дому, грабували його власнiсть, копалися в
його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в
переконанню, що цим вони оберiгають границi своєї держави. Нiколи не
догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серцi i душi
звичайного Володька зi звичайного села Тилявки. Тисячi i мiльйони
нещасливих душ i сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скiльки б
поставити на них охоронникiв у тих чи iнших унiформах.
Серпень, вересень, жовтень... Надворi сiро. Дощi ллють. Сонце виглядає
рiдше.
Одного негожого понедiлка Володька покликали за браму, напевно, на
побачення, дарма що вiн просив матiр у такий час не приходити. За брамою,
як звичайно, багато матерiв, жiнок i сестер, якi прийшли навiдати своїх
синiв, чоловiкiв, братiв. Володько сподiвався побачити мiж ними також
своїх рiдних, але нiкого з них не мiг вгледiти, а натомiсть до нього
пiдступила одягнута у мiський одяг чужа, молода жiнка.
- Це ти? - здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокiйна,
вирiвняна, здавалось, похорошiла. Володько нiколи не сподiвався її тут
побачити.
- Пiзнав мене? - питала вона з ноткою кокетства.- Я тут на мiщанах у
тiтки. Почула, що i ти тут... Моя тiтка має знайомого дозорця... Той
дiстав менi дозвiл... Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синiми, злегка посмiшкуватими
очима, якi вiн знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована,
коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлатi... Володько не
знав, що й вiдповiсти, така далебi несподiванка.
- Принесла тобi ось,- i подала йому невеликий пакунок.
- Була ти в Тилявцi? - запитав вiн нарештi i прийняв без подяки
пакунок.
- Була. На Чесного хреста.
- Що ж там?
- Нiчого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
Володьковi хотiлося знати, чи не забули там його, але вагався про це
питати. Вона вiдгадала його думку.
- Тебе також згадують... Сергiй хотiв навiть зайти сюди, але його не
пустили.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294