Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина
людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно тi,
про яких лиш у пiснях спiвають. Раз на столiття, на кiлька столiть цi люди
вилазять зi своїх пустинь, степiв, пролiтають гураганом, поруйнують
святинi, мiста, заплiднять проклятим плодом жiнок, щоб, вичерпавшись
ударним життям, лягти й увiйти в чорнозем. I тодi поволi встають та йдуть
до працi iншi люди. Цi знов зводять святинi, цi знов закладають мiста, цi
знов уговкують i освоюють окаянний плiд диких, творять владу i закон.
Краю мiй! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Нiколи не був ти
упокорений ворогами. Ти був, є i довго ще будеш рабом власної натури,
накинутої тобi в сiру давнину не ворогом, а стихiєю. Будь тверезим i
мужнiм.
Сонце хилиться до заходу. Срiбнi листочки молодих осичок тремтять пiд
подувом ледь помiтного вiтру. Останнi променi сонця обцiловують зо всiх
бокiв зелень, i всяка барва знаходить вiдгук їх пестощiв.
Приходить Матвiй. Вiдхилив кущi, подивився.
- Ти тут? - запитав вiн.
- Не хочеться лiзти чортовi в зуби,- каже Володько.- Перестою тут.
Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Нiяк не хотiла бiгти.
- I я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався вiд того
шарпатюги.
Володько задоволене посмiхається. У Матвiя пiд рукою при поясi сокира.
- Думаю,каже вiн,- зрубати кiлька деревин на дрова. Тут гарно,- додав i
оглянувся навкруги.- Ех,- каже далi.- То колись, бувало... Не знаю, що
сталося.:. Чи то старiсть, чи то свiт змiнився, але тепер все не так. От
квiтки. Бувало, в нас там на Запорiжжi в Дерманi вийдеш на садок... Квiту
того... Безлiч. А все такi барвистi!..
Матвiй не має багато слiв, щоб висловити всi свої почування, але
Володько стократ бiльше розумiє його, як виявляють тi слова.
- Шкода, що мене не вчили,- продовжує Матвiй.- А то - сiв би i все
списав би. Все чисто. Як було, як є i як буде...
- Як буде?..
- Ну. Певно. Хiба тобi дивно? Не казав я, що буде вiйна? I тепер кажу:
нема лиха без добра. За цей час, вiд початку вiйни до наших днiв ми всi
переломилися. Так. Ми, мужики, цiлий наш народ. I хай там дiється, що
хоче, але те, що родилось у нашiй душi, i те, що росте у нiй, не загине i
не вмре. Виросте i дасть великий плiд. Край наш, Україна буде. Це вже я
бачу... А ти - мiй син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного
житнього хлiба, який i сам їв, ти йди далi... Може, станеш доктором. Може,
будеш редактором яким... Може, будеш бiльше, нiж я, знати. Може,
учителем... Нiчого тобi не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душi i ти сам
вибереш собi роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощiв i
заздростi. А ще одно: як могтимеш, вiзьми колись шмат паперу i все, що
чув, що бачив, спиши. Хай знають тi, що прийдуть колись, якi люди жили на
цiй землi, що думали вони, що пережили, якi вiйни, свари були... Кожний
день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша
будуччина...
Говорячи це, Матвiй присiв на пеньочку. На чолi його дрiбненькi
крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає вiн пiт i думає. В
мiжчасi Володько вставляє своє:
- Я, тату, думав над цим...
- Так?
- Думав,продовжує Володько.- Хлiборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде
на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана i як свому... А чому? Бо ми
хлiбороби. Вмiємо землю орати, сiяти, жати, але не вмiємо добро своє
спожити... Ми потоптанi. Ми упослiдженi. Ми нiщо! Сьогоднi, там... Я,
знаєте, хотiв кинутися на того хама i роздерти його на кусся. Отак просто
роздерти i все... Лють мене їсть...
Матвiй думає.
- Аби тiльки,- каже,- всi до цiєї думки дiйшли. Нi. Не кажу кинути
плуг. Нi. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай
тямить: поки ми тiльки коло плуга, а там на горi сидять вужi - нема нам
щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чеснi люди, що родились тут i
тут мiсце!..
А по хвильцi додає:
- Але до працi. Праця всьому дасть життя. А тi перешумлять i загинуть.
Знаю, що загинуть!.. Ходiм, зрiжемо кiлька деревин. Думаю собi: вiн там
поїхав, стоїть, i конi стоять, а тут стiльки роботи. Гадаю рiзати дерево
звiдсiль, вiд запусту. Тут молодий лiс ростиме. Гарно засiявся.
Батько i син встали й пiшли. Батько показав великого старого граба...
- Ну, зрiжемо цього.
Вмостилися i почали рiзати. Сонце заходить. У лiсi кладеться тiнь.
Тиша, тiльки шурання пилки чути. По часi пiдрiзаний граб затрiщав,
похилився i, пробиваючи собi помiж гiллям iнших дерев дорогу, цiлим своїм
тягарем грюкнув об сиру землю. Батько i син хвильку стоять i обтирають iз
чола пiт.
Цiєї ночi Шпачка ожеребилася. Через пару днiв ожеребилася i Гнiда. Двоє
шустрих малят лошачкiв родилося на свiт. У село наїжджають "товаришi" i
вибирають все новi та новi "самообложенiя". Роз'їжджають усе новi та новi
агiтатори. Сходки, мiтинги. Володька ще раз беруть "в наряд". Три днi
проїздив з агiтаторами по селах. Приїдуть до села - сход. У школi
збираються дядьки. Обличчя їх на квiнту. Настрiй - нуль. Знаємо, мовляв.
Досить нам наговорили. Баки тiльки забивають.
Але входить товариш комiсар. Рудий, сiрi очi, плитке чоло, вуха
вiхтями. П'ять лiт у Сибiрi на каторзi за червоний жовтень страждав, вiд
перших днiв революцiї на всiх фронтах диявольську контрреволюцiю громить.
Вилазить на стiлець:
- Товаришi селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари
якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слiв, за
якими нема нiчого, крiм брехнi... Але, товаришi! Всi, хто не прийшов до
вас, кожний тiльки брав. Кожний тiльки намагався використати наше
втомлене, вимучене довгою революцiєю село. Нiкого не обходить те, хто тут
жиє i чи має вiн що їсти i в що вдягнутися... Нiхто також не завдає собi
працi подумати над тим, що селяниновi нiхто не дає анi одної соломинки
даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох
рук...
- Правильно! - перебиває хтось. Настрiй слухачiв прояснюється.
- Так,продовжує товариш.- Я сам син бiдного селянина, який родився i
вмер на рiллi у працi, у ярмi. До мозку костей знаю, що значить вперта
день-денна в потi, брудi, в голодi каторжна праця, наслiдки якої: болi,
болi i тiльки болi. Хто з вас скаже, що за своє життя прожив хоч один
щасливий день, добре з'їв, гарно одягнувся, не мав турбот? Нiхто, Бо ми
дiти працi, дiти землi, ми не маємо на це змоги. Ми, як та машина, щодень
i нiч тягне цiлу фабрику, не смiємо зупинитися, випростатися, вiдпочинути.
- Правильно говорить,- чути з юрби. Настрiй ще бiльше теплiшає.
- Але, товаришi селяни! Кожний з вас хоч i здалека бачив i iнше життя.
Он у селi стоять палати. До них належить за селом кiлька тисяч десятин
доброї земельки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294