Хтось колись висiк на ньому серце
i стрiлу, але зачовгане його чоло мовчазне, i таємниця серця та стрiли,
напевно, не буде зраджена. Володько сiдає на каменi i сидить непорушне.
Сонце хилиться до заходу. Коли торкнеться верхiв отих далеких смерек на
панському - вечорiє. У монастирi бамкає дзвiн. Треба вставати, треба йти,
але камiнь iз серцем та стрiлою тримає його. Нема сили вiдiрватися. У душi
велика солодка мука. Перший раз переживає її таку. Були вже натяки на це,
але все те не проймало його так, не тисло, не путало його волi. Боже!
Зроби так, щоб вона вiдчула мене, вийшла з пiнного саду i своїми пальцями
торкнулась мого палаючого чола.
Дома перебирає книжки, перегортає їх сторiнки, але їх запах, їх барви,
їх слова стали йому буденними. Нема в них нiчого цiкавого. Нема тiєї
соковитостi, того чаду, який знаходив у них до цього часу. Чад його душi
значно бiльший i в ньому тоне все, що оточує його.
- Тобi щось сталося? - питає його Василь. Володько не то всмiхається,
не то кривиться.
- Нiчого.Певно i коротко вiдповiдає.
Краще зiйти з постороннiх очей. Iде в лiшник i тут пiд дубом думкою
мандрує в дитинство. Лебедщина, луг, верби. Катерина, вона вже не жиє. А
казала: тебе будуть любити, Володику. Ти гарний... Гарний. Як смiшно.
То-то й є, що негарний i любити таких не полюблять веселi дiвчата. Згадав
i Юхима. Чи жиє вiн ще? Навiть не знає. Це ж грiх. Той чоловiк зрозумiв би
його навiть тепер. Напевно, зрозумiв би. Хто не носить в душi зла, той
вiдчує в людинi завжди те, що якраз треба вiдчути. Зло i заздрiсть стоять
на перешкодi, щоби зрозумiти й бути приятелем.
Тим часом Володько уявляє собi себе в.будуччинi. От вiн росте. От вiн
скiнчив семiнарiю. Але це не кiнець. Нi, нi. Такi, як вiн, на половиш
дороги не зупиняються. Вiн iде далi. Там десь у Києвi чекає на нього ще
школа. Вiн скiнчить її i стане великим адвокатом. Його виступи i промови
чарують слухачiв. Тисячi народу добиваються мiсця в залi, щоби хоч здалека
послухати його. Його слава гримить на цiлу Україну. Всi, що ненавидiли
його, впадуть до його нiг, i вiн дарує їм їх провини. "Приятелi"
наперегони повчатимуть його, оберiгатимуть перед можливими i неможливими
речами. Стiйте! - скаже вiн їм. Замовчiть! Хто не вiрив у мене, хай далi
не вiрить. Хто заздрить, хай виступає з ним на чесний герць. На одвертiй
аренi хай помiряється з ним своїми силами, а не робить потайки за плечима
капостi. I не буде йому рiвних у змаганню, бо сила його душi неймовiрна...
I тут саме десь вiзьметься Наталка. Вiн уже давно не хлопець, що
червонiє вiд кожного її погляду. Вони зустрiнуться на балу. Вiн запросить
її на танець. "Наталю! Даруйте менi, але я кохаю вас!" - скаже вiн їй
тихо. Вона здригнеться, почервонiє. Танець скiнчиться. Вiн вiзьме її за
руку i виведе в сад. Тут пiд вiдомим горiхом на лавчинi присядуть. Наталка
мовчить.
- Я кохаю вас цiлим єством. Будьте моєю!.. - Наталка починає плакати.-
Наталю! Моя Наталочко! Люба, моя Наталю!.. - йому не стає слiв, не
знаходить таких якраз, як треба.- Ну, що? Чого, Наталю? Образив вас? Я
знаю... Я не заслуговую на таке щастя, але даруйте менi!.. Ох, Наталю,
Наталю!..
Останнi слова вириваються вголос. Володько прокидається. Свiт дивний,
не той, в якому тiльки що мандрував i в який вiрив. Яке щастя обдурити
себе i вiрити в ту брехню. Яке щастя носити в собi жагучу любов, подiбну
на весну, на молодiсть, на сонце, що в маєстатi ранку пускає стрiли свої i
ранить все живе великими ранами любовi i краси.
Перед кiнцем шкiльного року семiнарiя улаштовує виставу з танцями.
Володько давно вже не бачив Наталки. Та дiвчина нiби з вогню. Вона танцює
безупинно, її смiх лунає у всiх кутах просторої зали. З Семенюком,
Янушевським. Кожний пiдходить i прошу! Взяв i пiшли ходором навколо.
Легко, свобiдно. Вальс буревiєм гримить, хвилює море, а вона, мов пiнна
сирена, плаває навкруги. Недотепа, ведмедисько Семенюк. I що в ньому може
їй подобатись? Але як вони чудово витанцьовують вальс...
I знов їдка заздрiсть мучить Володька. Ну, чому вiн не подiбний на того
самого Семенюка? Чому Бог обiдив його таким непоказним виглядом,
непевнiстю, соромливiстю? Станеш, вона дивиться на тебе, а ти, мов дурень,
не знаходиш нi одного влучного слова. Стоїш, паленiєш i блимаєш
посоловiлими очима. Препогане становище.
Танець кiнчається. Володько у вiдчаю. Врештi в нiм родиться iнше
переконання. Що в дiйсностi, як подумати тверезо, в нiй такого особливого?
Звичайна дурна мiщанка. I нiколи вiн її не любив. От прочитала два-три
романи якого-небудь Винниченка i чваниться. I чим там чванитись. Хiба
соромитись!
Вдесяте пiдходить до Володька Галабурда.
- Чого ти сьогоднi таким Дон-Кiхотом напузився? - питає вiн.
Володько отетерiв. Нема часу на вибагливi вiдповiдi.
- А ти не корч зi себе Санчо Панса.
Семенюк i Наталка роблять останнiй зворот i зупиняються. Володьковi
видалось, що це прокотилась огненна куля й опекла його. Серце стрибнуло i
сильно стукотить, мов переслiдуваний втiкач у зачиненi дверi.
- Володьку! Голубчику! - каже Наталка до свого брата.- Побiжи, братику,
i принеси вiд Степана Павловича мiй редiкюль. Ааа! I ви тут! - вирвалось у
неї захоплення, що вiдноситься до Володька.- Але чого ви такий екстра-пуф?
Гидке слово. Кров, свiтло, очi... Все мiшається i крутиться, мов у
каруселi. Помiст помiтно хитається й окремi хиткi крижини ледь втримують
палаючого хлопця. Уста ганебно тремтять. Язик пручається з навалою
звукової сировини, з якої на силу Божу вилазять сякi-такi слова. Горло
пересихає. Мозок вилетiв з черепа, а на його мiсце лягло щось тяжке i
гаряче.
Семенюк, Наталка, Володько. Он сунеться ще якийсь тип. Всi вони
навмисне сходяться надивитися на Володькову ганьбу, щоби пiсля навипередки
рознести її по цiлому селу. I що тут дивного? Над чим, прошу вас,
смiятися? Якого чорта шкiрить отой свої осоружнi скалозуби? А Наталка
здивована. Де ж таки... їй нiчого не вiдомо. Вона сьогоднi цяця. Вона
зовсiм у нiчому невинна...
- Що з вами? Що таке?
Фу! Осоружнi, бридкi запити! Нiкчемне кокетство. Володькова злiсть
росте, мов балон, що його надувають.
- Нiчого! - випалює вiн.- Нiчого зо мною. Це все вiн, Володимир. Вiн
назвав мене Дон-Кiхотом!.. Я, зрештою... Менi все одно. Я не маю
приятелiв, знайомих, друзiв. Всi мене якогось чорта цураються... Але не
думайте, що менi на цьому так залежить!
Далi вже нема що казати. I це, що сказане - дурне, гаряче й зайве. Це
вiн розумiє. Але раз розiгнався - рiв не рiв - плигай! Нiхто не смiє
подумати, що Володимир Довбенко боягуз. Вiн сказав їм те, що треба, i
тепер до побачення.
Обернувся на мiсцi кругом i вiдiйшов.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294