.. Довго, знаєте, цар був.
Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Пiд троном всяк спину зiгне
i не скоро випростає... Мiй отой-о,i показав на Володька.- Читає часом, як
то цариця Катерина руйнувала орлячi гнiзда. I зруйнувала. I замiсть
орлячих наставила сов'ячi, що бояться i не знають дня, нi свiтла сонця...
От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой,
десять лiт школи треба, а тодi хоч i за зброю!.. Так я думаю...
- Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тiльки, що ми маємо таких, як
ви, дуже мало...
- Не мало, пане!.. Всi ми такi. Весь наш народ отакий, як я... i я, i
Грицько, i Данило - всi ми однаковi. От хiба що моїй думцi i моїм очам
дещо скорше стає понятно: то бiле, а це чорне... Але всi ми такi...
Прийде, кажуть вам, час i всi, як один, встануть i синiв своїх дадуть, а
дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогоднi,
i ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли
прийшла вiйна, ота-о сама, що стiльки народу нашого вичавила, я не йшов за
царя?.. Йшов. Бо був рускiй, i дiд мiй був рускiй... Хто знав, що москаль
вкрав iм'я наше... Який чорт мiг одразу помiтити його овечу шкуру. А вовк
є вовк, i з вовком одна розправа... Бий i все!.. Всяк це мусить знати!..
- А ваш син де служить? - питає полковник.
- Незвiсно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє...
- А цей?..
- Цей нiби того... На школу його подав...
- О, це добре зробили!.. - пiдкинув один iз курiнних, що уважно
слухають.
- Народний учитель буде,- додає священик.
- Так, батюшка! I таких тра чимало... А хлопець має до того голову. Що
тепер земля. Науки все пiшли. Голова важнiше рук.
Настя наварила баняк кашi i поставила на стiл миски.
- Просимо! - встав i нiяково сказав Матвiй.- Бачте! Що маємо - тим
вгощаємо. Я навiть дуже радий, що до моєї хати такi гостi зайшли... От
коли б чого лiпшого, але самогону я не п'ю... Не пив "казьонки", не п'ю i
цього, пробачте, хузу. Характер не такий...
- Нiчого, нiчого, пане хазяїне! - каже полковник.- I ми тiшимося, що за
довгу мандрiвку натрапили на таку хату...
- Ей, бiдна вона, бiдна... Коби ще не вiйна... Я мiркував багато, та
вийшло мало... Була сила, було хотiння... Тепер от старiю...
Всi засiли за стiл. Полковника засадили на покуттi. Вiн хотiв, щоб коло
нього засiв конечне Матвiй, але той вiдмовився на користь священика. З
бокiв посiдали курiннi отамани. Матвiй з Володьком.на стiльцi, а Хведот,
Катерина з Василиною коло припiчка на плитi примостилися...
- А ви ж, тiточко, чому не примощуєтесь?.. - звернувся полковник до
Настi...
- Аа!. - махнула та рукою.- На мене, якусь там бабу, не зважайте... Я
буду на стiл подавати...
- Ее, нi. То вже нi! То вже вибачте... Ми маємо джуру. Сiдайте з
нами!..
В той час увiйшов джура. Вiн принiс якийсь пакунок. Розгорнув i виняв
консерви, сир, ковбасу.
- Еее, тiтко! Гадаєте, що тiльки ви багатi... Ми маємо також!.. -
заговорив один iз курiнних.
- Матiнко. То ви ще багатшi, нiж я. Дайте, москалику, сюди... Я вам
присмажу... - каже Настя.
- Ха-ха-ха!.. - сипнули всi реготом... Настя засоромилась i не знає, що
їй робити.
- Тiтко! Та який же вiн москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме
українець, як i ми!.. - пояснює полковник...
- То, бачте... - встрiває Матвiй - у нас же, знаєте... Було так: що
вояк, то й москаль...
- Ну, а як же? - дивується Настя.
Настя пiдсмажила ковбасу, сало. Розрiзали консерви... Всi їдять,
гуторять. Володько, що довший час мовчав, i собi до розмови вмiшався.
Утворився дивний, небувалий настрiй.
По вечерi молитва. Священик прочитав уголос кiлька молитов i почали
ладитися спати,
У хатi мало мiсця. Нема де всiм подiтись. Матвiй полiз на горище.
Полковника зо священиком примiстили на полу. Курiнних поклали на
розстеленiй по долiвцi соломi. Володько з Хведотом також тут примостилися,
бо в клунi теж нiде приткнутися. Решта - хто де мiг...
Настала нiч. Хмари дещо розiйшлися. Виглянув щербатий мiсяць. В його
сяйвi стоїть село, бiлiють хати, хвилюються пашнi. На Матвiєвому хуторi
тихо, тiльки коло вiйськової кухнi на подвiр'ї сюди й туди походжає
вартовик.
На другий день полк вiдходить далi. Перед вiдходом закупили у Матвiя
двадцять пудiв картоплi. Курiнний, що весь час кликав Володька народним
учителем, завзято торгувався за цiну. Матвiй ходив у село, тож продавав
Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага...
- О, ти умная голова, народний учитель,- говорив курiнний.- 3 тебе буде
господар не гiрший вiд батька. Полковник стоїть i смiється.
- I гаразд,каже вiн,- Кожний має свого пильнувати.
Добре, молодий козаче!..
Матвiй вернувся з села, запряг конi i вiдвiз картоплю до сусiднього
села Башковець.
Зараз по вiдходi Стародубського полку приїхав якийсь гарматний полк. Цi
зовсiм не подiбнi на попереднiх. Начальник гарматникiв в'їхав на подвiр'я,
не сказав нiкому
нi слова й одразу подався до клунi.
- Хлопцi! - скомандував вiн там.- Машину винесiть на двiр i заметiть.
Сюди влiзе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два!
Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подiбне на цеглу.
Видно, недавно зголив бороду, бо мiсце, де вона росла, вiдбиває вiд решти
лиця, нiби вибiлене крейдою.
Володько спробував було перечити, бо на току лежить якраз прикрита
околотами купа вiвса. Це рештки непроданого з весни.
Начальник глянув на Володька нiби з вежi i затрубив:
- Ну й гаразд. Значить! овес на мiсцi маємо. I пiсля цього не було
гутiрки. Пiвтузiна широкоплечих гарматникiв легко схопили i винесли
молотилку. Гармати виставили на полi сусiда, а конi завели до клунi.
Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не чiпали вiвса. По часi
начальник гарматникiв звертається до Володька:
- Гей, батькiв сину! А де ж твiй старий?..
- Батько?..
- Само собою.
- Поїхали зi Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться...
- А мати?..
- На полi...
- То, значить, ти тут цар i Бог. Не продаси ти нам того самого вiвса?..
- Коли б приїхали батько... Вони...
- Батько, батько... А ти ж що? Не хазяїн?.. А конi нашi також не
виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вагається...
- Досить ломатись. Давай i все. Цiну дiстанеш. А то прийдуть большевики
i по вiвсi тiльки мiсце лишиться. Тi з тобою не стануть лимонничать...
Хлопцi! За вiвсом! Постачання! Сiм копанок чортiв, бiсовi дiти!
Вiд батареї прибiг начальник постачання.
- Бачиш,каже полковник.- Ось тобi й овес виторгував. Тягни вагу!.. Але
хлопця не обдури... Сам припильную...
Володько, хоч-не-хоч, вiдкрив овес. З'явилася вага, мiхи. Почали
насипати. Але Володько помiтив, що в деякi мiхи вложили торбинки. Двоє
тримають мiх, один сипле.
Пiсля тримає один, а один. виймає з мiха повну торбину i тiкає.
- Козаки!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294