Око вже гоїться.
"Слава Богу,- думає Матвiй.- Обiйшлося без утрати". Вiн приходив щодня
втомлений з корчунку, спокiйно сiдав за стiл, комляв хлiб, їв бараболю зо
шматком сала, заходив до худоби, а опiсля лягав.
Володько згадав про песика, якого принiс Василь. Одного разу питає
Василя:
- А де твiй собачок?
Це було пiд вечiр, коли Василь пригнав саме з пашi худобу.
- А ти ще його не бачив? - хвалиться Василь.- Це вже такий псюра, що
ой-ой!.. Не скажеш мамi, то покажу...
- Дурний би був казати,- дивується Володько з Василевої наївностi.
- Ну, то ходи...
I вони пiшли за клуню, де ростуть кущi агрусу, малин, бозу тощо. З
цього боку стiна клунi не задельована дилями, а лише заложена мiцно
зв'язаними батьком в'язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в'язав
в'язку, то в'язав. Як камiнь. Дiйсно з таких в'язок можна стiну мурувати.
Оцiєю-то солом'яною стiною покористувався Василь, щоб заховати свого
собаку. Вiн висмикав одну в'язку, зробив у стiнi кубашку, вистелив її
м'якенькими тринами i там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти
"помийок" з муки, молока та води.
- Вiн вже не слiпий... Бачить все i п'є молоко, як кiт,- пояснює
Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лiвим оком. Цей взяв його
на руки:
- Аа,каже.- Тяжечий який. Ну, мiй собачечка... Мiй баця... А їсть вiн
хлiб?
- Що ти ще хоч,- нiби оправдується Василь.- Вiд такого щенюка хочеш,
щоб вiн вже їв хлiб. Але вiн хутко їстиме.
- А Хведот ще його не бачив?..
- Нi. I не треба. Цей розбовтає всiм. Собачка злегка тремтiв i пискав
носиням.
- Ну, нiчого,- авторитетно заявляє Володько.- Гарний щенюк. Ти добре
зробив, що взяв його. У господарствi мусить бути собака. На... А матерi я
не скажу...
ЗА ЗЕМЛЮ
Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько
довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпiв бiль, цiпив зуби, але
наслiдки зо всього поганi. По лiкаря їхати дуже не хотiлося Матвiєвi. Це
стiльки коштуватиме, а до того ще й часу немає., То сюди, то туди. То до
Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок... То корчунок. Знову нова лиха
година принесла новий клопiт.
Матвiй порiшив був дочекатися понедiлка, запрягти конi i вiдвезти
малого до лiкарнi... Прийшов понедiлок. Нi, думає. Доорю оце вже зяблю...
Погода тепер довго не затягнеться, а у вiвторок поїду. Коли ж то приходить
зо школи Василь i першими його словами було:
- Тату! Застав'є продається...
- Що? Як то? Де? Хто тобi казав?
- Цiле село говорить. Люди сунуть i сунуть де двора. Вже, кажуть, на
куплю записуються.
- От тобi й на! Ще ж вчора нiчого не було чути. Ну, стара,- каже
Матвiй.- Програне наше. Нiчого тепер не вскубнеш.
Розумiється, така вiстка зовсiм перебила Матвiїв намiр їхати до
лiкарнi. Мусить пiти до двора.
А тут пополуднi пригнався засапаний Матвiїв брат Єлисей.
- Знаєш?.. Застав'є продається. Оце я прибiг, думаю - побiжу, а то
розхватають, а ти й не знатимеш нiчого. Уже запис iде. Ходiм!..
- Сiдай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'їси...
- Аа, нiколи... Нi-нi. Не роби турботи. Спасибi - я...
Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, Єлисей
кусник-другий взяв, хлiб намастив, щиро насолив...
- А як, їй-Богу, дешево,- казав поспiхом Єлисей.- Всього триста, -
наголошував на а.- Та це просто дешевка.
- Дешевка то дешевка. Рiзал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пiрвеш?
Звiдки вичавиш?.. Ти ж знаєш, що задаткував я оту он там латку.
- Тьху!.. - живо сплюнув Єлисей.- Не журись. Ходiм-но до двора, а може,
що й видумаємо. Може, як пiвдесятини подужаєш, а ми з Пархвеном пiвтори, а
разом двi загорнемо,i чвиркнув прудко i далеко крiзь зуби...
- Ох, тошненько менi та нудненько менi,- тошнiла Настя.
- Тошненьком не поможеш,- перебив Єлисей.
- Штука сказати: сто п'ятдесят рублiв. А ти їх добудь. Звiдки? Дiтей,
оту загнибiду стару продам? Хто їх купить?..
Загнибiда образилась.
- Не патякай, не патякай. I сам добра загнибiда.
- Ах, все то фрашки. Не сварiться. Пiдем,- квапив Єлисей.
Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щiльно обтягнув широкi
Матвiєвi барки. У руки попав якийсь костур, i брати пiшли.
- Ти, Володьку, пiдеш до худоби, а Василь хай пiде й доволочить за
конторою зяблю, бо бодай би чорт сльоту не навiв,- видав Матвiй своє
останнє розпорядження.
А небо дiйсно зачухмарилося i розкуйовдженi ковтуни хмар поволi
висувалися iз захiдної сторони та розповзалися по небi. Поривний вiтрище
тiпав полами Єлисеєвої гуньки та Матвiєвого куцана.
Дорогу вибрали навмисне через Застав'я, хоча це трохи далi, щоб зайвий
раз окинути досвiдченим мужицьким оком цей дорогоцiнний шмат поля.
Ех, i поле, поле! Не забуде його нiхто, чий погляд хоч раз зупинився на
ньому. Рiвне, покотисте на полудень. З двох сторiн оточене хвилястими
берегами рiчки. На пiвночi вiд холодних вiтрiв захоронено сосниною. На
заходi та пiвднi "багна". Колись це справжнi багна були, та час висмоктав
їх, а лишилася тiльки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь кладуть
та пасуть конi.
Частина Застав'я належить монастиревi i так Монастирищем i зветься.
Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий "город" - мiсто,
що Гай-город звалося.
Решта належить якiйсь русскiй княгинi, якої нiхто нiколи тут не бачив.
Кажуть, у Парижi живе, а маєтком завiдує поляк Ревський, що грає тут першу
скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а пiд ними нiби по
калитцi повiшено, рот широкий i страшенно наподоблює жаб'ячий.
Отому-то красуневi належить у дiйсностi ця земелька. Вона чорна,
товста. Росте на нiй i пшениця, i буряк цукровий. На монастирському до
цього часу зберiгся порядний горб. Там можна бачити черепки, кусники
дахiвки, цегли. Якiсь пани часто там з мотиками та лопатами нишпорять -
скарби захованi шукають. Що то значить пан... Усе легко хлiба хоче.
Так гуторили про Городнє люди. Було там мiсто, але татари рознесли.
Тепер череп'я одне та горбик лишилися. Багато часу минуло, багато вiтру
прогуло, багато в рiчцi води витiкло, багато хмар по оксамитi неба
проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оцi натрудженi суконнi
дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долонi, з Богом за працю
вiзьмуться... А чи то вже й дочекались?
I ступали м'яко, нечутно чотири ноги в постолах по зораному
шпеничниську. Назарiк ячмiнь тут люди сiятимуть - мiркують брати. А ноги
все далi i далi ступають. Поле тiкає взад. Ось долина, пригорок, знову
долина. Вузенька, глибока, в двi колiї дорожинка вiд полудневого заходу до
млина протинає поле. Далi Городнє.
Тут колись розшалiлий варвар плюндрував здобутки пращурiв оцих самих
дядькiв, а самi вони топчуть постолом чужу порожню землю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
"Слава Богу,- думає Матвiй.- Обiйшлося без утрати". Вiн приходив щодня
втомлений з корчунку, спокiйно сiдав за стiл, комляв хлiб, їв бараболю зо
шматком сала, заходив до худоби, а опiсля лягав.
Володько згадав про песика, якого принiс Василь. Одного разу питає
Василя:
- А де твiй собачок?
Це було пiд вечiр, коли Василь пригнав саме з пашi худобу.
- А ти ще його не бачив? - хвалиться Василь.- Це вже такий псюра, що
ой-ой!.. Не скажеш мамi, то покажу...
- Дурний би був казати,- дивується Володько з Василевої наївностi.
- Ну, то ходи...
I вони пiшли за клуню, де ростуть кущi агрусу, малин, бозу тощо. З
цього боку стiна клунi не задельована дилями, а лише заложена мiцно
зв'язаними батьком в'язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в'язав
в'язку, то в'язав. Як камiнь. Дiйсно з таких в'язок можна стiну мурувати.
Оцiєю-то солом'яною стiною покористувався Василь, щоб заховати свого
собаку. Вiн висмикав одну в'язку, зробив у стiнi кубашку, вистелив її
м'якенькими тринами i там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти
"помийок" з муки, молока та води.
- Вiн вже не слiпий... Бачить все i п'є молоко, як кiт,- пояснює
Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лiвим оком. Цей взяв його
на руки:
- Аа,каже.- Тяжечий який. Ну, мiй собачечка... Мiй баця... А їсть вiн
хлiб?
- Що ти ще хоч,- нiби оправдується Василь.- Вiд такого щенюка хочеш,
щоб вiн вже їв хлiб. Але вiн хутко їстиме.
- А Хведот ще його не бачив?..
- Нi. I не треба. Цей розбовтає всiм. Собачка злегка тремтiв i пискав
носиням.
- Ну, нiчого,- авторитетно заявляє Володько.- Гарний щенюк. Ти добре
зробив, що взяв його. У господарствi мусить бути собака. На... А матерi я
не скажу...
ЗА ЗЕМЛЮ
Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько
довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпiв бiль, цiпив зуби, але
наслiдки зо всього поганi. По лiкаря їхати дуже не хотiлося Матвiєвi. Це
стiльки коштуватиме, а до того ще й часу немає., То сюди, то туди. То до
Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок... То корчунок. Знову нова лиха
година принесла новий клопiт.
Матвiй порiшив був дочекатися понедiлка, запрягти конi i вiдвезти
малого до лiкарнi... Прийшов понедiлок. Нi, думає. Доорю оце вже зяблю...
Погода тепер довго не затягнеться, а у вiвторок поїду. Коли ж то приходить
зо школи Василь i першими його словами було:
- Тату! Застав'є продається...
- Що? Як то? Де? Хто тобi казав?
- Цiле село говорить. Люди сунуть i сунуть де двора. Вже, кажуть, на
куплю записуються.
- От тобi й на! Ще ж вчора нiчого не було чути. Ну, стара,- каже
Матвiй.- Програне наше. Нiчого тепер не вскубнеш.
Розумiється, така вiстка зовсiм перебила Матвiїв намiр їхати до
лiкарнi. Мусить пiти до двора.
А тут пополуднi пригнався засапаний Матвiїв брат Єлисей.
- Знаєш?.. Застав'є продається. Оце я прибiг, думаю - побiжу, а то
розхватають, а ти й не знатимеш нiчого. Уже запис iде. Ходiм!..
- Сiдай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'їси...
- Аа, нiколи... Нi-нi. Не роби турботи. Спасибi - я...
Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, Єлисей
кусник-другий взяв, хлiб намастив, щиро насолив...
- А як, їй-Богу, дешево,- казав поспiхом Єлисей.- Всього триста, -
наголошував на а.- Та це просто дешевка.
- Дешевка то дешевка. Рiзал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пiрвеш?
Звiдки вичавиш?.. Ти ж знаєш, що задаткував я оту он там латку.
- Тьху!.. - живо сплюнув Єлисей.- Не журись. Ходiм-но до двора, а може,
що й видумаємо. Може, як пiвдесятини подужаєш, а ми з Пархвеном пiвтори, а
разом двi загорнемо,i чвиркнув прудко i далеко крiзь зуби...
- Ох, тошненько менi та нудненько менi,- тошнiла Настя.
- Тошненьком не поможеш,- перебив Єлисей.
- Штука сказати: сто п'ятдесят рублiв. А ти їх добудь. Звiдки? Дiтей,
оту загнибiду стару продам? Хто їх купить?..
Загнибiда образилась.
- Не патякай, не патякай. I сам добра загнибiда.
- Ах, все то фрашки. Не сварiться. Пiдем,- квапив Єлисей.
Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щiльно обтягнув широкi
Матвiєвi барки. У руки попав якийсь костур, i брати пiшли.
- Ти, Володьку, пiдеш до худоби, а Василь хай пiде й доволочить за
конторою зяблю, бо бодай би чорт сльоту не навiв,- видав Матвiй своє
останнє розпорядження.
А небо дiйсно зачухмарилося i розкуйовдженi ковтуни хмар поволi
висувалися iз захiдної сторони та розповзалися по небi. Поривний вiтрище
тiпав полами Єлисеєвої гуньки та Матвiєвого куцана.
Дорогу вибрали навмисне через Застав'я, хоча це трохи далi, щоб зайвий
раз окинути досвiдченим мужицьким оком цей дорогоцiнний шмат поля.
Ех, i поле, поле! Не забуде його нiхто, чий погляд хоч раз зупинився на
ньому. Рiвне, покотисте на полудень. З двох сторiн оточене хвилястими
берегами рiчки. На пiвночi вiд холодних вiтрiв захоронено сосниною. На
заходi та пiвднi "багна". Колись це справжнi багна були, та час висмоктав
їх, а лишилася тiльки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь кладуть
та пасуть конi.
Частина Застав'я належить монастиревi i так Монастирищем i зветься.
Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий "город" - мiсто,
що Гай-город звалося.
Решта належить якiйсь русскiй княгинi, якої нiхто нiколи тут не бачив.
Кажуть, у Парижi живе, а маєтком завiдує поляк Ревський, що грає тут першу
скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а пiд ними нiби по
калитцi повiшено, рот широкий i страшенно наподоблює жаб'ячий.
Отому-то красуневi належить у дiйсностi ця земелька. Вона чорна,
товста. Росте на нiй i пшениця, i буряк цукровий. На монастирському до
цього часу зберiгся порядний горб. Там можна бачити черепки, кусники
дахiвки, цегли. Якiсь пани часто там з мотиками та лопатами нишпорять -
скарби захованi шукають. Що то значить пан... Усе легко хлiба хоче.
Так гуторили про Городнє люди. Було там мiсто, але татари рознесли.
Тепер череп'я одне та горбик лишилися. Багато часу минуло, багато вiтру
прогуло, багато в рiчцi води витiкло, багато хмар по оксамитi неба
проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оцi натрудженi суконнi
дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долонi, з Богом за працю
вiзьмуться... А чи то вже й дочекались?
I ступали м'яко, нечутно чотири ноги в постолах по зораному
шпеничниську. Назарiк ячмiнь тут люди сiятимуть - мiркують брати. А ноги
все далi i далi ступають. Поле тiкає взад. Ось долина, пригорок, знову
долина. Вузенька, глибока, в двi колiї дорожинка вiд полудневого заходу до
млина протинає поле. Далi Городнє.
Тут колись розшалiлий варвар плюндрував здобутки пращурiв оцих самих
дядькiв, а самi вони топчуть постолом чужу порожню землю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294