Вона пiдняла
голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя
видно на ньому. Навiть при мiсяцi. Очi поблискують, широкi такi, вiдкритi,
яснi й глибокi. Заглянув у їх глибини, i йому захотiлось пiдняти її, бiгти
з нею й спiвати пiсню. Так весело на душi, так багато сили в грудях, так
неуявно багато навкруги життя.
Слова, пiвслова, питання, вiдповiдi. Мiсяць все плив i все догори. Нiч,
десь пiсня, срiбний туман... Могло б це тягнутись у вiчнiсть, коли б так
треба було...
Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:
- Ось воно те справжнє! Прийшло!
Все навкруги: i мiсяць, i зорi, i дерева - все то щастя, щастя й щастя.
От яка нiч... Вдивiться в неї... Ах, що й казати!
Ступав широко, легко... Нiс у собi ще тепло дiвчини, її iм'я звучало в
ухах. Вибiг нерiвною, кам'янистою дорогою пiд гору й тут на перехрестi
дорiг зустрiв... Йона.
Несподiвана й неприємна зустрiч.
- Куди бiжиш? - грубо запитав вiн Володька...
- Дивлюсь... Володько. Стрибає, мов теля... Йон - завжди Йон. Грубий,
сердитий... Хто його бачив несердитим? Вiчно клямцає зубами, мов вовк. Ось
вже рiк вiн трошки зрахманiв. Вже не чути, щоб когось побив, але при
кожному дотику їжить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не бачив
його. Десь було зник...
- Звiдки? - знову впав запит вiд Йона.
- Не знаєш? - так само вiдповiв Володько.
- Вiд дiвки. Ну! - Це "ну" витиснене з уст, нiби погроза.
- А ти звiдки? - запитав i Володько.
- Я? Бував скрiзь... У Рони тепер п'ють. Нашi там всi. Iдiоти!
"Звiдки в нього те слово?" - подумав Володько. Уголос сказав:
- А ти? Тебе десь не видно... Де буваєш?
- Пити не ходжу... Бував у Крем'янцi.- Хвилину помовчав i сказав: - А
ти киснеш? Читальня, "Просвiта"... Петлюрiвщиною зайнявся... Йшов би краще
на Україну...
- А тут що? - запитав швидко Володько.- Звiдки тi слова, Йоне? Це щось
не наше...
- Вгадав. Наше це не є. Наше: "Просвiта", пан Рона, дiвки... Такий ось
ти... Вчився, вчився, а сидиш у батька на карку. Думаєш, поможе
"Просвiта"?
- А хто, по-твоєму?
- Гм!.. Є трохи бiльша сила. Тож два кроки на схiд межа, нi? Тож сила
наша там, нi? Мiй брат у Ленiнградi командує батальйоном, а тут тебе
навiть волосним писарем не пустять А ми iдiоти: "Просвiта", читальня,
вистава... Може, Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевицi. Туди
треба йти. Займати мiсця. Хай зо мною поговорять, коли за плечима сто
мiлiонiв стоятиме...
Володько не перечив. Йоновi слова яснi, а Володько не має такої ж
вiдповiдi. В його головi непевнiсть. Можливо, й так. Там все-таки сила.
Цей клаптик землi... Милий вiн, але все-таки клаптик...
Йон провiв Володька аж до дерманських хуторiв i повернув до села. При
цьому весь час кидав свої сердитi слова. Володько бiльше слухав. Пiсля, як
залишився сам, мiг подумати над ними. Одночасно йому хочеться переживати
те, що наповняло його сьогоднi. Радiсть ту велику. Ось перед ним батькiв
хутiр, цвiте молода черешня, розцвiтають яблуньки. Скрiзь така весна,
скрiзь так молодо... Можливо, не варто зараз розривати все на шматки.
Треба ним пожити...
Все, що говорив Йон, було дуже важливе, але Володько не надав йому
великого значення. Вiн дуже жив... Жив своїм молодим тiлом, своєю свiжою
душею, своїм нерозвиненим розумом. Навкруги так добре. Батько й Василь
ходили оглядати землю. Потiм Василь вiдiйшов. Вечором Володько подався в
село. Був захоплений i це захоплення передалось на хлопцiв. Через те
взялися завзято до вистави. Треба було дiвчат - знайшли. Звели з
Башковець, з Угорського, прийшла Наталка, Настя, Ганка... Грали, спiвали,
танцювали... Вечорами Володько виминав Ганку й зникав несподiвано...
Можливо, вiн недобре робив. Дуже можливо. Але вiн не мiг iнакше. Ще в
читальнi Наталка казала:
- Я вийду пiд черешнi...
Володько добре знає, де тi черешнi. Там за городами, де починається
широке, до самих Людвищ, поле. Черешнi старi, широкi. Пiд ними довгий
хвилястий плiт, пiд плотом молода, зелена трава. Далi поля, засiянi
яриною, й межi, що бiжать далеко, майже до обрiю... Не можна було не йти
туди, хоч Наталку проводив додому Iлько, а дома часто чекав на неї Iван з
Людвищ.
I Володько, i Наталка крали своє щастя. Тiльки Сергiй та Мокрина знали
про це. Часом Володько приходив "пiд черешнi", сидiв там довго, вдивлявся
в темноту, тратив вiру, що прийде, але все-таки сидiв. Завжди приходила.
Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась цiла - гаряча, гнучка,
трiпотлива... Часом знов Мокрина викликала її "на колодки". Тодi були вони
всi разом - Володько - Наталка, Сергiй - Мокрина, мов дикi птахи,
зривалися й вiдлiтали в темноту. Звiдти чути було дзвiнкий Мокринин смiх.
Вона не боялась смiятись.
А тi, що лишались? Наталка не вмiє й не може так смiятись. Вона
трагiчна. Коди навiть смiється - через смiх проривається щось поважне.
Вона тепер цiла горить. Коли цiлує, напружується, мов струна, i тремтить.
Вiбрацiї її тiла передаються на Володька. Вiн тодi забувається й йому
здається, що земля пiд ним вгинається.
Додому верталися пiзно.
- То нiчого,- казала Наталка.- Висплюся.
- А прийдеш завтра? Прийдеш! Правда, прийдеш? Володько вертається
завжди далиною. Сюдою найкраще йти. Тут не ходять люди. Свiже,
передранкове повiтря охолоджує його розпалене чоло... Часом заходить до
криницi, сiдає на цебринi, черпає долонею кришталево-чисту воду й п'є.
Навкруги велика тиша. Думає про себе й Наталку. Що буде з нею? Ще кiлька
тижнiв, ще мiсяць, i вона не його. Вона належатиме iншому. Як буде вiн без
неї? Як? Любить її, не може бути без неї. Колись цього не розумiв, але тим
краще розумiє це тепер. А чи може з нею одружитися? Нi. Що з нею робитиме?
Куди пiде? Нi батько, нi мати не дозволять цього, I сам вiн знає, що це
неможливе. Про це навiть не смiє нiхто знати. Нi Iлько, нi Ганка, нi Iван,
навiть Йон. Цей нiби з презирством ставиться до жiнок, але все те брехня.
Вiн любить Наталку. Можливо, вiн i Володька через неї ненавидить. Вiн не
знає, що мiж тими є, але знає що є щось...
I це помiчають iншi. Вони зустрiчаються вечором у читальнi. Вони разом
грають. Часом вони непомiтно сходяться й щось говорять. Iлько уважно
слiдкує за своєю сестрою... Вiн знає її. Може бути погано...
Ще гiрше з Ганкою. Вона також ходить до читальнi, але чому Володько
уникає її? Чому вiдмовляється провести? А як проводить, чому такий
байдужий i холодний? Колись того не було...
Але Ганка розумна й горда дiвчина. Вона не хоче виявити своїх сумнiвiв.
Вона тiльки iнодi каже:
- Володьку. Ти мене вже не любиш. Правда, нi? Ну, скажи... Це ж
правда...
Що їй вiдповiсти? Мила, добра, весела Ганка. Знає її вiд дитинства.
Любив її. Ходив з нею прилюдно.
- Не кажи так, Ганко,- говорить вiн.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294