..
- Ферапонт помер? - раптом перебив Василя Володько.- Що йому?
- Помер,коротко вiдповiв Василь.- Не знаю, що йому було. Кажуть, слiпа
кишка... А був вiн уже другий рiк... Ну, нiби директором, чи що...
Народної школи. Тепер "семиклясувка"... Наш Андрiй ходить до п'ятого
класу. Прийшов раз зi школи й розказує: дали нового директора. З
Познаньщини... Каже, одразу наказав учителям вивчити дiтей державного
гiмну... Почали вчити. Перший раз як заспiвали... Дiти нiзащо не
тягнуть... А тiльки вийшов учитель - як вдарять свого... I нiхто їм не
казав. Самi. Учителi перелякались, директор почервонiв, сердитий...
Говорили до пiзньої ночi. Про землю, про дерманськi новини, про рiдню.
Всi були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там мiсця
для людини, що хоче рости. Хоче по Матвiєвих слiдах iти. Прийшов
розвiдати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось
купив...
Потiм полягали спати.
Володько заснув не одразу. Розмова й настрiй Василя пiддали йому
завзяття. Порiшив знов iти в село й знов там працювати. Вiн є з роду
Довбенкiв. А це мiцнi, твердi люди...
Другий день - Провiдна недiля. Люди йшли на могили, правили панахиди.
Потiм вiдходили набiк, розстеляли на зеленiй травi бiлi настiльники,
розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглi... Сходилися куми та свати й
поминали мертвих. Пiсля кiлькох чарок робилося весело. Пiд вечiр
верталися, i зо всiх бокiв села було чути спiви.
Володько був у читальнi. Справа з виставою вирiшена й пiдписана. Бракує
тiльки дiвчат. Надвечiр Сергiй сказав Володьковi:
- Не хотiв би часом зо мною?
- Куди?
- Побачиш.
Вiддiлилися вiд хлопцiв i пiшли просто селом. У селi повно люду. Деякi
так розспiвалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У
Польона, що йому пiд Сапановом обiрвало пальцi, справжня гульня. Вiкна
вiдчиненi, за столом повно гостей, мов на весiллi. Спiвають "Чарочку". Пiд
вiкнами бiгають i бавляться "у цвiт" дiти.
Сергiй i Володько пiшли далi. Сонце заховалось за обрiй i там лишилось.
М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свiжо й тепло.
На колодах, що лежать на вигонi, сидить Мокрина. Вона загорнута в
велику чорну хустку. Голова вiдкрита, а волосся заплетене в двi довгi
чорнi коси. Вона чекає на Сергiя...
Ось i вiн, але не сам. З ним Володько.
- Це добре, що ти його привiв,- сказала Мокрина.- Та дурна Наталка не
дає менi спокою... Хочете її бачити? - запитала рiшуче.
Для Володька це несподiванка.
- Вона не в Тетилькiвцях? - промовив вiн.
- Та де... Вже три днi тут... Вчора в дворi сiяли разом квiтки... Все
спiває... А часом набреде на думку щось i питає: а ти пiшла б до читальнi?
Певно, що пiшла б... Чому нi, кажу. Володьку! Ви! Холєрнику! Вона у вас
втрiскалась по вуха... Я знаю.
Володько не знав, що вiдповiсти. Йому було приємно це чути, але не
виявив нiчого назовнi. Присiв до Мокрини й жартома її обняв.
- Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дiвчина! - майже вигукнув.
- Так. Золота... Бiля золота лежала... а ти, Сергiю, дивись: обнiмає...
- Хай. Для Володька все... Ми з ним одно. Он i мiсяць починає сходити.
Це також для нас.
- Хочете, Володьку? Пiду викличу? - запитала Мокрина... - Дивiться.
Вона там... Володько знає, про кого мова.
- А вийде? - запитав непевно...
- Ха-ха-а! - голосно засмiялась Мокрина. Голос у неї дзвiнкий, низький,
сильний. Смiх покотився долиною. Потiм зiрвалась з мiсця, кинула "чекайте"
й побiгла. Скоро вона зникла за рiчкою...
Парубки зiстались самi. Мовчанку перервав Сергiй.
- Як тiльки Наталка погодиться - одразу за виставу... Але рiшуче!
Володько думає щось iнше, але вiдповiдає:
- Так. Одразу. Тiльки чи знайдуть час хлопцi...
- Мусять. По вечорах... Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали
подробицi вистави. Сходив мiсяць. Поволi, маєстатно. Небо прояснювалось,
земля пiдносилась. Вiд дерев лягли набiк довгi, невиразнi тiнi. В
декiлькох мiсцях заблищала рiчка. На горi виступили з темноти й пiдступили
ближче бiлi хати.
Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у
великiй хустцi, з вiдкритою головою. Була весела жива... Принесла двi
квiтки турецького часнику. Володько не мiг її пiзнати.
- Це вам принесла квiтки,- казала вона.- Бiгла з Мокриною й вирвала...
У нас вже розцвiли. Хочете? - i подала квiтки Володьковi.
- Якими словами вам дякувати?
- А частець би на вас,- казала Мокрина.- Вони тут роздякувались, нiби
пани. Володьку! Отак її! - Кинулась на шию Сергiя, мiцно пригорнулась i
дзвiнко, соковито поцiлувала. Пiсля зареготалась, аж луна покотила
долиною.
- Не моя... Не смiю. Iнакше знав би, що робити,- сказав Володько.
- Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Нiби це мед. Розлижуть... А ми йдемо.
Сергiю? Йдеш? Менi ще до двора треба. Завтра бариня встане: "Макрiно!
Оп'ять за парнямi бєгала! Сматрi в мiня!" Ха-ха-ха! Добранiч!
- Мокрино! Куди? - крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було.
Зiрвалась, гукнула Сергiєвi "лови" й побiгла в мiсячний туман здовж рiчки.
Сергiй також побiг за нею...
I ось вони самi. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому мiсцi, де
були у вербну суботу... Думки пролiтають, крутяться. Що сказати? Сталося
це несподiвано, як i все, що цiкаве. Пiдступив до Наталки й взяв її за
руку. Не вирвала, навiть не поворушила. Вiд цiєї близькостi, вiд
хвилювання, вiд непевностi його рука затремтiла.
Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очi, яки i так в темнотi
не було видно, i мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала iнтимнiсть, родила
надiю, а одночасно творила ледве помiтну непевнiсть. Варто тiльки
потягнути за руку, пригорнути i все... А як образиться? Сполохається?
Втече? Нi. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка iнша. Ця зовсiм вiдмiнна, й
не може робити з нею так, як радила Мокрина. Вiн знає, але не може. Руки
вiдмовляють послуху. Серце мiцної б'ється в грудях... Почуття набралися
повнi груди. Цiле тiло в його владi й навiть язик не хоче повертатися...
Але не видержав:
- Наталю! - Це був майже шепiт, а хотiв сказати твердо.
- Що? - подiбно вирвалось у неї...
- Я вас... - слово урвалось на серединi. Заплутався язик. Але все-таки
доказав виразно:
- Люблю.
Хвилина тишi. Великої, напруженої... Що вiн сказав? Що вона? Вiд серця
догори напливає повiнь i, здається, з нею пiдноситься само серце. В очах
туман.
- Кажете правду? - ледве чує слова, що майже так само звучать, як його
власнi.
- Дуже велику...
А на це мов луна, з туманної далечини прилетiло:
- I я вас...
Зненацька стало ясно в його душi, головi, очах. Здригнувся... Впало
слово, мов щось гаряче... Боже мiй! Це ж значить... Це... Значить, воно є.
Все є. Значить, можна її пригорнути й загорiтись... Огнем, сяйвом,
щастям...
Вiд неї почув глибоке, кiлька разiв розiрване зiтхання.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294