Чи не скучно на безлюддi? - птає.- Чи не страшно?
- Е, пане. У нас нiколи скучати. А страшно лиш тодi, нема чого в рот
уложити...
Гуторили i гуторили i нарештi й до "землi" добралися.
- Ну, як там нащот того Застав'я? - почав Матвiй. Пан напiвсмiшки,
напiв з жалем почав, що нема о рiшення. Княгиня, мовляв, мовчить. У неї
там заплута справи, мабуть, прийдеться зачекати людям до весни... Все там,
бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський, банк селянський, я
сам весь дурний з того.
- От тобi й на! I як його з цим до людей звертатися?
- Ну, та що робити? - каже пан.
- Та воно звiсно... Княгиня... В Парижi,- каже Горбаєць.
-А люди так уже збулися. Дехто за безцiн,- додав| Матвiй.
Панок хотiв ще погомонiти, але дядькам нiколи. Натягнули шапки i йдуть.
Перед вiдходом Матвiй ще раз запитав;
- Значить, поки що нiякої надiї?
- Значить, нiякої! - каже пан.
- Так бувайте здоровi!
Матвiй нiс тягар, нiби на нього сто пудiв наложили. Аж угинався. Перед
обличчя люду сором стати. Матвiй вилiз з панських покоїв першим, Горбаєць
за ним. i першим його словом до людей було:
- Iдiть ви, люди добрi, додому, нiякої тут у чорта купiвлi. Усе то
було...- додав негарну лайку.
Люди витрiщали очi, дух їм заперло, коротку хвилю все занiмiло. А як
отямились, як усе загуло, загомонiло: - Та як? Як то? Що ви, Матвiй,
добрий день з нас робите? Та як же так? Го-го-го! Гу-гу-гу!
- Та що ж там той пан казав?
- Та що казав. До весни, казав, чекати. Княгиня обанкрутилась.
- От тобi й маєш! От тобi й накупили! А стiльки шелесту! Отак воно
завжди - з великої хмари та малий дощ. Отак воно...
А дощ мрячiв, а грязюка по колiна, осiннiй день догоряв швидко, пiтьма
тяжкою дергою лягала на землю.

КУПIТЬ МЕНI БУКВАРЯ
- Воно то, Господоньку, як подумаєш... Хто його знає. Може воно для нас
i краще,- говорила ввечерi Настя, коли Матвiй розповiв їй, що сталося з
купiвлею.- То но лишень подумай: набрати того не штука, але чи потягнули б
ми стiльки... От тi бiднi дiтиська, що вони у нас бачать i знають. Навiть
наїстися як слiд немає. Шкода лишень - тi люди отак за безцiн худобу
позбували. Хто тiльки з того мужичиська не наглумиться.
Матвiй мовчить, i його злiсть бере. Отак за гарма-дарма стратив кiлька
робочих днiв, а тут навколо стiльки того набралося - i корчунок, i зябля.
Володько поправляється, око починає дивитися i сливе не потрiбно його
зав'язувати, у хатi здiймає обв'язку зовсiм. Василь, через погоду,
трапляється, по кiлька днiв не приходить додому i ночує в селi у своякiв.
Щенюка мусить Володько доглядати самий, вiн швидко росте i хтозна чи
вдасться довго продержати його в схованцi. Ось тiльки пiдросте, щоб
брехав, i тодi мама напевно погодяться. Вони тiльки проти зайвого на
подвiр'ї дармоїда. А їсть вiн не однi помийки з борошна, а й кусники
розмоченого хлiба i навiть шматки картоплi.
Продали також Маньку Куцохвосту, i Володько пасе тiльки Рябу та
теличку. Хоча мама й плакали за коровою, але йому це на руку, бо все-таки,
як не кажiть, а двi хвостяки куди легше пасти, нiж три. А пiшла Манька, як
кажуть, на люди, вiсiм рокiв прожила вона у Матвiя, привела вiсiм бичкiв i
нi одної телички. А яке молоко давала! Як спариш, бувало, пiд шкiркою саме
масло. Купили її за тридцять вiсiм карбованцiв, ще молодою, а продали за
п'ятдесят. Та хiба можна було її зрiвняти тодi i тепер. Тепер це корова, а
тодi кусень сухореброго нещастя.
Пiд кiнець жовтня починає примерзати, i Володько може пасти на житах.
Пашнi гарно рунились, розходу, як оком глянеш, шкоди нiде нi на пiпетку,
по городах навiть капусти впорянi - розкошуй! Але Володько добре батькову
науку тямить i стереже свою худобу пильно. Ряба, видно, дуже сумує за
Манькою, все реве, а де тiльки, боронь Боже, яку худобину здаля вглядить,
задере хвоста i драла. Володько не раз за сiм дурних наганяється, нiг не
чує, а що наплачеться. Корова бiжить, а вiн за нею.
- На-на-на, Рябенька,- просить вiн її спочатку, але куди там
"рябенька". Вона i не думає слухати когось там далеко ззаду. Тодi Володько
пiдносить i собi голос:
- А куди ти бiжиш, щоб тобi повилазило?! А здохла б ти! - Та й це не
багато помагає. Тепер хоч сядь та плач.
Не легка, далебi, праця пасти таку навiжену скотину, тяжко цiлий той
божий день за нею волочитися. Хоча Володьковi iнодi цiкаво буває, особливо
коли дещо вiд хати вiддалиться та залишиться на такiй самотi, що тiльки
вiн, та корова, та теличка, обрiї, та небо. I десь-не-десь якась ворона
пролетить... Починає задумуватись, забуває, де вiн знаходиться i що
робить. Iнодi йому здається, що вiн зовсiм не пасе Рябу, а блукає в
чарiвному царствi, мов той Iван Царевич, що свою царiвну, за горами та за
лiсами, у три-дев'ятому царствi й государствi у полонi у Кощея
Безсмертного, шукає. Лiс, долина, яр, так званi Вали, де, кажуть, був
колись замок, чи фортеця, чи щось таке...
А недавно цiкаво було: пiшов вiн з мамою "на Лебедське" опеньки
збирати, i зайшли геть далеко за зруб, аж за Mapтинове займище. Вийшли на
горбок i перед ними на пiвнiч простяглася широка рiвнина. Володько бував
тут уперше. Здаля чи то межа, чи то дорiжка, низка дерев широких на тлi
холодного неба, забудiвлi, огорожа.
- Що там, мамо? - запитав Володько.
- А, то Клони,- байдуже пояснює мати.
А! Вiн уже знає. Там же мешкає дiд Юхим, перший Матвiїв тесть, Василiв
i Катеринин дiд, що у нього син Клим "з ума зiйшов", що має ту велику
пасiку i "щось там до бджiл" знає, i де живе тевер старша Катерина.
Скiльки про нього наслухався Володько у млинi, що то чарiвник,
характерник, що до нього самi бджоли летять, що має вiн таку дубельтiвку,
на яку сама звiрина бiжить, що якогось там колись пана Борщовецького за
нiс водив... Так от де вiя живе? Володько тут ще не бував, бо мама не
хочуть сюди ходити, щось вони на того дiда гнiваються, але Володьковi
страх як кортить побувати там i пiзнати того дiда ближче. Вiн бачив його
кiлька разiв, але то було все-таки не те. Десь бiля церкви, мiж людьми,
завжди з кимсь. От коли б так з ним сам-на-сам, та поговорити, та
розпитати, як то вiн тi чари робить, та хто то його тому навчив.
А мiсце тут гарне, та тихе, та барвисте, особливо влiтку, як усе цвiте
та бринить. Але й тепер тут дуже гарно. Зеленiють руннi жита, небо десь
отуди за той темний лiс водоспадом спливає, сонце заходить з хвалою i
величчю i, здається, пiсню при тому спiває i горить, як велика пожежа
огнем незгоряємим.
I страшно iнодi тут буває. Одного разу Ряба затягнула Володька геть пiд
самий Клопiтський лiс. Що вiн тут находився та настраждався. Лiс.
Порожнеча. Безлюддя. Сам-самiсiнький. А корова клятуща нiяк не хоче додому
вертатися, до всього десь там ззаду загубилась теличка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294