Затинав
зуби, п'ястуки. Здавалось, бачив перед собою тих юд, i тiльки якась
залiзна перешкода хоронила їх вiд його кари i гнiву.- Як би виполов з
рiдного грунту. Нi одного корiнця б не лишив. Бо ми є ми й собою мусимо
бути! Ми ж народ, люди! Моя мати є мати! її мова - моя мова! I хто цього
не знає - не людина той, а кусень гною. Хто цурається слова матерi -
худоба. Хто йде продавати нас - проклятий, нiкчемний. Хай наша земля не
прийме їх трупа. От що я вам кажу, хлопцi! I хочу, щоби ви це затямили.
Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде не п'ятеро, а двоє... Хочу, щоб
вiрили менi й щоб менi допомагали. Я не янгол. Я грiшна людина, але разом
з великими грiхами хай зробимо ми хоч одне велике дiло Боже. Це буде
добре!
Володько закiнчив. Минули хутiр Iвана Бога й спускалися вниз. Було вже
досить пiзно. Село вже майже скрiзь спало. Тiльки в деяких мiсцях миготiло
кволе свiтло. По долинi, що йде з напрямку Башковець, чути якiсь крики,
тупiт. Так, нiби там бiжать люди.
Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупiт замовкли,
й парубки спокiйно пiшли далi.
- Ну, так що? Хто куди? - сказав Iлько. Його хата на цьому боцi, й вiн
хотiв йти одразу спати.
- Зоставайся. Ми пiдем кожний своєю дорогою,- казав Кiндрат. Iлько
зостався, а решта парубкiв пiшли далi. У Кiндратовiй хатi свiтилося, i
чути там гармидер.
- Зайдiм,сказав вiн.- Це, певно, Демид вернувся з Башковець. Розкаже,
як там було.
Завернули з вулицi й зайшли до хати. Тут було повно парубкiв. Антiн,
Демид, Йон, якого вчора не було на весiллi, Михалко й багато iнших. Всi
були розбуренi, схвильованi. Антоновi з голови тече кров. У Йона
перев'язане око.
- Го, го! - вступаючи до хати, ревiв Кiндрат.- А це ж що за вiче?
Всi хлопцi, як тi, що увiйшли, так i тi, що були у хатi, з нiг до
голови заляпанi в болотi. Тi й другi пiднесенi й розхвильованi. Тi, що
увiйшли, не могли одразу зрозумiти, що сталося, а тi що були в хатi, не
могли довiдатись, звiдки привалили тамтi.
Антiн i Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.
- Все, що не було Iлька! - кричав Антiн.- Нас було мало! Коли Йон
тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що дiло зле. Я вирвав з плота
кiлка, але десь чорт Демка Коварду принiс. Вiн накинувся на мене ззаду, а
в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула менi в лоб i
розсипалась. Я вже не мiг нiчого робити, бо в очах сто блискавок стояло...
- Але що було? Що сталось? - ревiв далi Кiндрат, криючи все матюком.
- Що сталось? - кричав Йон.- Побили нас! Башкiвчани! Перший раз,
вiдколи земля стоїть! - i пiсля цього закляв.- Куди вас чорт носив? Тебе
не було, Iлька не було. Хто мав виступити? А їх, тiєї дрiбноти, з
п'ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже пiд Тилявку.
- Ну, але хоч тим останнiм дiсталось,- трохи вiдраднiше говорив Демид,
що вийшов з бою без нiяких знакiв.- Знаєш,- казав вiн братовi, - гнались
за нами аж пiд село. Ми тiкали, бо нас було всього чотири. До того Антiн з
розбитою головою, а Йон також вже дiстав кiлком по черепi. Я збив кiлькох
на товч, але їх там було стiльки, що й не перелiчиш. Почали тiкати.
Бiжимо, бiжимо... їм не хотiлося всiм бiгти. Бiгло лише кiлька. Ми пiдвели
їх пiд село й раптом на мiсцi обернулись. Тi оглянулись, а вони самi. Ми
дiгнали їх, i кiлькох так i лишили на мiсцi. Мабуть, i ще лежать.
- Ах, чорт бери! - обтирав Антiн закривавленою рукою з носа кров, що
весь час сочилась йому з чола.
- Ну, ми їм цього не подаруєм,- додав Йон.- Ми їм ще покажемо, де раки
зимують. А все Iлько, нас так мало. I де вiн в чорта подiвся? По цiлому
селi шукали. Як у землю...
- Хо-хо-хо! - зареготав Кiндрат.- Iлько був з нами.
- Де? - запитали всi разом i наставили вуха. Володько, Сергiй i Никон
сидiли спокiйно коло мисника й тiльки посмiхалися.
- Е, де! - говорив Кiндрат.- I вас, чортяк, треба б туди повести.
- Володько завiв? Так? - питав Антiн.- А нам нiчого не сказав.
- Ти ж не знаєш ще, де,- казав далi Кiндрат.- Можливо, тебе туди й
гаком не затягнув би. Ми були не на весiллi й не в Башкiвцях. Ми були на
вiчу, у Крем'янцi. А ось тут паперiв нанесли. Берiть всi й читайте.
Розумiєте? Але не курiть. Двадцять другого вибори. Всi, щоб вас сам чорт
куди iнше тягнув, мусите на ось це число голосувати й батькiв та мамiв
своїх на це пiдбити! А козака не слухати. Дає чарку - пий, а каже що -
мовчи та своє дiло роби. Ось тут наше число, й усi маємо на нього в другу
недiлю голосувати. Кожний має одну купу оцих паперiв помiж своїх сусiдiв
рознести.
- Знаєте що, хлопцi? - вмiщався до цього й Володько.- Менше тiльки
говорiть, хто вам то давав. Особливо не дуже перед Габелем та козаком
вiдчиняйте губу. Питатиме хто: дiстав i все. А тобi що?
- Правильно! - хрипiв вiд напруження Кiндрат. Йому вже й в горлi
висохло, i випити вiн хотiв, i закурити не мав чого. Але терпiв, говорив,
розмахував своїми довгими руками, хвилювався.
- А кому що до того, що мiж нами робиться? - кинув котрийсь мiж
хлопцями.- Ми є ми, а iншi хай собi по-своєму.
- Ех, там i говорили! - кинув ще Кiндрат, сiдаючи коло столу. Всi
звернули на нього очi.- А комендант! - добавив по хвилi... - Нi! - мотнув
головою.- Не забуду! їй-бо не забуду! - А ще по короткiй перервi додав: -
А пiсню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!
Решта хлопцiв не розумiли, що вiн там говорить, але розумiли, що коли
вже Кiндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.
- Володьку! Спiвай! - кричав по часi Кiндрат i зiрвався зо свого
мiсця.- Спiвай!.. - I вiн сам затягнув хриплим, порваним голосом...
- Нi, Кiндрате! - говорив спокiйно Володько.- Не тепер. Не тепер! Iншим
разом.
Пiзно вночi розiйшлися. Володько пiшов додому також. З ним iшов Антiн.
Говорили дорогою про рiзнi речi, а коли мали бiля Гершка розходитись,
Антiн сказав:
- За тобою сьогоднi питала Ганка.
- Так? - проговорив Володько, розпрощався й пiшов далi. Думав про
Ганку, але одночасно пригадував собi ту, що зустрiв на весiллi, її великi
карi очi, її червонi уста... Не мiг забути за них, але був утомлений,
розбитий. Хотiлося скорше дотягнутися до якогось свого мiсця, десь там
схилитися, й заснути.

Прокинувся пiзно. Соромно було ввiйти до хати. Боявся, що зустрiне
батька, i не знав, що має йому сказати. Але батька не було нi в хатi, нi
на подвiр'ї, анi в полi. Ще раненько вiн вiд'їхав з Хведотом до млина. У
хатi була сама мати, а Василинка була в школi.
- А де батько? - запитав Володько.
- До млина поїхав. Зовсiм не було муки. Чекав, чекав, поки ти не
прийдеш, i не дочекався. Поїхав з Хведотом. Вчора цiлий день ходив по
полю. Вiн нiчого про тебе не згадує, але як дивиться. Як вiн дивиться...
Боже, як вiн дивиться! Скiльки-то вiн побiгає по тих полях, по скибах.
Скiльки вiн пополiтає там.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294