Але далi нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить.
Кожна хата принишкла, причаїлася в темнотi ночi, приплющила вiкна,
замкнулась заверткою i хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують
великий ворохобний свiт. Нема iншої ради, як брехати. I вони брешуть -
завзято, безупинно.
Дома розпряг коняки, витер перевеслом змиленi їх стегна i накрив
дергами. Приходить батько.
- Таки приїхав? - питає. Голос його змiнився. Тихий голос, не Матвiїв.
Володько швидко оповiдає й спльовує. Пiсля йде до хати, п'є кварту молока.
Мiдяне свiтло лампочки лазить по його загорiлому лицi, але нiчого не
помiтно з того, що перед годиною переживав. Матвiй мовчить. Настя готовить
на завтра торбу, бо ж "вiн" все-таки пiде.
- Не спиниш його. Ой, людоньки мої, по батьковi, геть рихтик по ньому,
пiшов. Задумав i хай тут гори вернуть, хай валиться земля... Пiшов i вже.
Рiд такий, бачте...
Обличчя Настi таке, як i завжди, що до нього хочеться побожно молитись.
На ньому та вiчна тепла скорбота матерi, в очах той тихий смуток i тi
завжди готовi сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть тi вчi. Породила їх, а
тепер стократ дужчi за неї i бiжать - куля не куля - не зупиниш. Лиш любов
тобi, мати. Лиш ночi довгi i молитва. Хай Бог хоронить їх там десь у
широкому свiтi, на чистому полi, в далекiй дорозi, пiд вiтрами, пiд
дощами, лицем в лице з небезпекою.
Володько добре знає матiр i знає її думки. Вони ж бо виписанi на її
чолi, очах, устах. Але вiн не встане, не вiзьме за сухенькi плечi i не
вимовить: "Мамо моя!"
I не подивиться в її безодню очей, i не осушить тi сльози, ни, хоча
цiла його iстота обнята пожежею великої любовi. | Не вчило його життя
пестощiв. Було завжди шорстке й холодне, i всi очi дивилися вперед
насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хлiб. Нi, нi, сину
чорної землi! Тобi не лестощi, тобi мовчазним бути. Тобi горiти страшною
думкою i в серцi, в м'язах тiла складати силу. Схiд i захiд сонця несуть
на тебе вогонь, потоп, мор i меч. Нiхто, нiхто на цiлiй широкiй землi,
нiхто не роздiлить тягарiв твоїх. Сам-один, по колiна в твердiй землi, ти
здвигнеш налитими пружними м'язами i струснеш планетою. Так буде.
Батько. Вiн сидить на лавi, погрузлий у думи свої. Не торкайте його.
Коли вiн думає, хай все мовчить. Сьогоднi дума його насправжки особлива.
Обличчя його закрите туманом i тiльки невиразнi контури брiв, чола, носа,
бороди. Здається, вiн далеко серед широкого поля вкопався в землю i
головою торкається хмари. Чорнi, густi мряки налiтають, закутують його,
колотяться i рвуться далi. Володько не одважується озватися до батька
свого. А слова є. Слова самi гуснуть у горлi й печуть. У хатi порожньо.
Катерина й Хведот сплять у клунi.
- Так, кажеш, i цi вiдступають? - виривається з батькових уст.
- Дуже спiшно,- вiдповiдає Володько. Мовчазлива перерва. Батько
хвилюється. Син i мати дивляться на нього i не розумiють його.
- А той... - починає поволi продовжувати мову батько.- Нiчого вiн тобi
не згадував?
Володько не розумiє. Дивиться на батька широко вiдчиненими очима.
- Хто, тату?
- Ну, а той, що з тобою їхав. Володько думає й хитає головою.
- Питався тiльки, чи не пiзнаю його...
- I бiльше нi? А до мене прийшов... - Тут знов перерва. Матвiй
змагається сам з собою. Слова не iдуть на язик.- Прийшов i каже: знаєте,
дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Нi. Не можу, кажу, вас знати. Народу
стiльки перейшло. За сто лiт стiльки не перейде, як за цi роки. Були й
такi й сякi. Були добрi, були злi. Шлях, кажу, коло нас i земля наша для
всiх вiтрiв одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.
Матвiй перериває мову i дивиться в землю. Права його долоня спокiйно
лежить на колiнi.
- А пiсля... Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього i сам
вiдгадав усе. Нема нашого Василя.
- Нема?
Володько звiвся на ноги. Очi його широко вiдчиненi. Вiн не вiрить. У це
не можна повiрити. Нiяк не можна. Он i мати не вiрить, але й вона встала.
Всi повставали й дивляться так, нiби мiж ними сам Василь. Нiби вiн, i не
вiн. Не можна, щоб його не було на свiтi. Всi ж бачать його перед собою
таким, як того лiтнього дня, коли вiн примчав каштаним конем додому. А
може, то був тiльки сон. Може, не було Василя, анi того дня, анi взагалi
нiчого того на свiтi не було. Сон був i всi не вiрили в нього, бо несила
було вiрити. А може, це тепер сниться. Нiч темна i глибока. Навколо, як
широкий наш край - нiч одна, а тодi все ж таки всi бачили ясне сонце.
Матвiй, мов з каменя рiзьблений. Вiн завжди такий, коли треба. Тодi на
його чугунних долонях ще виразнiше випинаються галузки жил, а очi металом
горять. I, видається, навколо громи б'ють, а вiн грудьми проти всiх сил.
Вража куля десь там на полях стяла його сина.
- Ну,сказав Матвiй.- Бiльше ми не могли зробити.
А Володько повний подиву, як i колись. I тодi, i тепер вiн любить
батька свого, свого великого, свого дужого. Неймовiрна вiстка з
большевицьким обозом прилетiла. Хата погрузла у глибину, у прiрву, лиш
батько один над усiм. Хай. Так сказала земля, так хотiв її Бог.
Прийде ранок завтра, i другий син разом з сонцем встане i пiде. I
понесе спомин про Василя над полями, над селами i мiстами. Мов книгу
велику кладе пере очима i бачить, що було. Вiд дошки до дошки перечитає
її. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними ночами виривав думу за
думою i складав їх у вiдповiднi мiсця.
Полями, довгими шляхами, через села та мiста проходили не люди, а тiнi
того, що прийде. Проходили мiльйонами. Отам далi падали, мов у прiрву, не
було їм нiяк вороття, бо треба було йти i треба було впасти. Яка безодня
облич, яке число очей. Потом всiянi їх кутi з металу лиця.
Полки, дивiзiї - їх безлiч, мов гнанi вiтром сюди й туди пройшли. Тяжкi
копита з пiдковами, i дужi грудницi, i посторонки крутi, i хомути. Колеса
двоколок крають шляхи. I батарея за батареєю - жерла барви в'ялої трави в
чохлах. Поволi йдуть вони, поволi обертаються велетенськi колеса, поволi
ступають копита, а земля вгрузає. Кокарди, патронташi, тесаки, за ними
солдати.
Минулось. Натомiсть встала легенда, якої ще не було. Предки вийшли з
могил i на тачанках пройшли степами. Вони боролись i побороли, вони шукали
i знайшли. Хай будуть благословеннi днi, коли сонце свiтило їм. Хай
пам`ять про них вовiки царствує. Он їх слiди i по них iдуть, все йдуть,
все новi, все спрагненi перемоги. I коли тi, що увiйдуть у землi свої
переможнi, стануть до сходу i до заходу на всi сторони великого свiту,
вони засвiдчать: землi цi купленi за пiт i кров поколiнь. Вовiки хай
живуть на них вiльнi люди. Чуйте, глухi, i бачте, слiпi! Ми кажемо це вам
усiм - навiть тим, що ненавидять, i тим, що не вiрять.
КIНЕЦЬ ЧАСТИНИ ДРУГОЇ
БАТЬКО I СИН
Жолобецький лiс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце,
яскраво, радiсно, барвисте.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Кожна хата принишкла, причаїлася в темнотi ночi, приплющила вiкна,
замкнулась заверткою i хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують
великий ворохобний свiт. Нема iншої ради, як брехати. I вони брешуть -
завзято, безупинно.
Дома розпряг коняки, витер перевеслом змиленi їх стегна i накрив
дергами. Приходить батько.
- Таки приїхав? - питає. Голос його змiнився. Тихий голос, не Матвiїв.
Володько швидко оповiдає й спльовує. Пiсля йде до хати, п'є кварту молока.
Мiдяне свiтло лампочки лазить по його загорiлому лицi, але нiчого не
помiтно з того, що перед годиною переживав. Матвiй мовчить. Настя готовить
на завтра торбу, бо ж "вiн" все-таки пiде.
- Не спиниш його. Ой, людоньки мої, по батьковi, геть рихтик по ньому,
пiшов. Задумав i хай тут гори вернуть, хай валиться земля... Пiшов i вже.
Рiд такий, бачте...
Обличчя Настi таке, як i завжди, що до нього хочеться побожно молитись.
На ньому та вiчна тепла скорбота матерi, в очах той тихий смуток i тi
завжди готовi сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть тi вчi. Породила їх, а
тепер стократ дужчi за неї i бiжать - куля не куля - не зупиниш. Лиш любов
тобi, мати. Лиш ночi довгi i молитва. Хай Бог хоронить їх там десь у
широкому свiтi, на чистому полi, в далекiй дорозi, пiд вiтрами, пiд
дощами, лицем в лице з небезпекою.
Володько добре знає матiр i знає її думки. Вони ж бо виписанi на її
чолi, очах, устах. Але вiн не встане, не вiзьме за сухенькi плечi i не
вимовить: "Мамо моя!"
I не подивиться в її безодню очей, i не осушить тi сльози, ни, хоча
цiла його iстота обнята пожежею великої любовi. | Не вчило його життя
пестощiв. Було завжди шорстке й холодне, i всi очi дивилися вперед
насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хлiб. Нi, нi, сину
чорної землi! Тобi не лестощi, тобi мовчазним бути. Тобi горiти страшною
думкою i в серцi, в м'язах тiла складати силу. Схiд i захiд сонця несуть
на тебе вогонь, потоп, мор i меч. Нiхто, нiхто на цiлiй широкiй землi,
нiхто не роздiлить тягарiв твоїх. Сам-один, по колiна в твердiй землi, ти
здвигнеш налитими пружними м'язами i струснеш планетою. Так буде.
Батько. Вiн сидить на лавi, погрузлий у думи свої. Не торкайте його.
Коли вiн думає, хай все мовчить. Сьогоднi дума його насправжки особлива.
Обличчя його закрите туманом i тiльки невиразнi контури брiв, чола, носа,
бороди. Здається, вiн далеко серед широкого поля вкопався в землю i
головою торкається хмари. Чорнi, густi мряки налiтають, закутують його,
колотяться i рвуться далi. Володько не одважується озватися до батька
свого. А слова є. Слова самi гуснуть у горлi й печуть. У хатi порожньо.
Катерина й Хведот сплять у клунi.
- Так, кажеш, i цi вiдступають? - виривається з батькових уст.
- Дуже спiшно,- вiдповiдає Володько. Мовчазлива перерва. Батько
хвилюється. Син i мати дивляться на нього i не розумiють його.
- А той... - починає поволi продовжувати мову батько.- Нiчого вiн тобi
не згадував?
Володько не розумiє. Дивиться на батька широко вiдчиненими очима.
- Хто, тату?
- Ну, а той, що з тобою їхав. Володько думає й хитає головою.
- Питався тiльки, чи не пiзнаю його...
- I бiльше нi? А до мене прийшов... - Тут знов перерва. Матвiй
змагається сам з собою. Слова не iдуть на язик.- Прийшов i каже: знаєте,
дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Нi. Не можу, кажу, вас знати. Народу
стiльки перейшло. За сто лiт стiльки не перейде, як за цi роки. Були й
такi й сякi. Були добрi, були злi. Шлях, кажу, коло нас i земля наша для
всiх вiтрiв одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.
Матвiй перериває мову i дивиться в землю. Права його долоня спокiйно
лежить на колiнi.
- А пiсля... Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього i сам
вiдгадав усе. Нема нашого Василя.
- Нема?
Володько звiвся на ноги. Очi його широко вiдчиненi. Вiн не вiрить. У це
не можна повiрити. Нiяк не можна. Он i мати не вiрить, але й вона встала.
Всi повставали й дивляться так, нiби мiж ними сам Василь. Нiби вiн, i не
вiн. Не можна, щоб його не було на свiтi. Всi ж бачать його перед собою
таким, як того лiтнього дня, коли вiн примчав каштаним конем додому. А
може, то був тiльки сон. Може, не було Василя, анi того дня, анi взагалi
нiчого того на свiтi не було. Сон був i всi не вiрили в нього, бо несила
було вiрити. А може, це тепер сниться. Нiч темна i глибока. Навколо, як
широкий наш край - нiч одна, а тодi все ж таки всi бачили ясне сонце.
Матвiй, мов з каменя рiзьблений. Вiн завжди такий, коли треба. Тодi на
його чугунних долонях ще виразнiше випинаються галузки жил, а очi металом
горять. I, видається, навколо громи б'ють, а вiн грудьми проти всiх сил.
Вража куля десь там на полях стяла його сина.
- Ну,сказав Матвiй.- Бiльше ми не могли зробити.
А Володько повний подиву, як i колись. I тодi, i тепер вiн любить
батька свого, свого великого, свого дужого. Неймовiрна вiстка з
большевицьким обозом прилетiла. Хата погрузла у глибину, у прiрву, лиш
батько один над усiм. Хай. Так сказала земля, так хотiв її Бог.
Прийде ранок завтра, i другий син разом з сонцем встане i пiде. I
понесе спомин про Василя над полями, над селами i мiстами. Мов книгу
велику кладе пере очима i бачить, що було. Вiд дошки до дошки перечитає
її. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними ночами виривав думу за
думою i складав їх у вiдповiднi мiсця.
Полями, довгими шляхами, через села та мiста проходили не люди, а тiнi
того, що прийде. Проходили мiльйонами. Отам далi падали, мов у прiрву, не
було їм нiяк вороття, бо треба було йти i треба було впасти. Яка безодня
облич, яке число очей. Потом всiянi їх кутi з металу лиця.
Полки, дивiзiї - їх безлiч, мов гнанi вiтром сюди й туди пройшли. Тяжкi
копита з пiдковами, i дужi грудницi, i посторонки крутi, i хомути. Колеса
двоколок крають шляхи. I батарея за батареєю - жерла барви в'ялої трави в
чохлах. Поволi йдуть вони, поволi обертаються велетенськi колеса, поволi
ступають копита, а земля вгрузає. Кокарди, патронташi, тесаки, за ними
солдати.
Минулось. Натомiсть встала легенда, якої ще не було. Предки вийшли з
могил i на тачанках пройшли степами. Вони боролись i побороли, вони шукали
i знайшли. Хай будуть благословеннi днi, коли сонце свiтило їм. Хай
пам`ять про них вовiки царствує. Он їх слiди i по них iдуть, все йдуть,
все новi, все спрагненi перемоги. I коли тi, що увiйдуть у землi свої
переможнi, стануть до сходу i до заходу на всi сторони великого свiту,
вони засвiдчать: землi цi купленi за пiт i кров поколiнь. Вовiки хай
живуть на них вiльнi люди. Чуйте, глухi, i бачте, слiпi! Ми кажемо це вам
усiм - навiть тим, що ненавидять, i тим, що не вiрять.
КIНЕЦЬ ЧАСТИНИ ДРУГОЇ
БАТЬКО I СИН
Жолобецький лiс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце,
яскраво, радiсно, барвисте.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294