.. Обличчя його нiби зi
старого ременю тиснене, глибокi зморшки, кiлька бородавок, що нiби
дерев'янi цвяхи вбитi в чоло, i цiлий лiс густої рослинностi... З
шкiряного його чола сочиться пiт... Тяжка, зачовгана рука безупинно шарпає
мотуз дзвону, а залiзне серце з кожним ударом випускає на всi чотири боки
свiту через вiкна дзвiницi велетенськi, крилатi звуки, що летять i бушують
над селом...
А внизу, як гляне око, море людських голiв... Цiле церковне подвiр'я
залите людьми... Вуличкою, стежками через сади й городи спливаються все
новi й новi струми, що вливаються в загальне море... Ось перед дзвiницею
блищать мiдянi труби музики. Ось у чудовому, густому вiд сонця повiтрi
задзвенiли першi звуки труби, що сповiстили Службу Божу.
Безлiч голiв обнажилося, безлiч рук заворушилося й склало знак хреста.
З церкви вирвалося назовнi перше хорове "Господи помилуй". Було воно, нiби
на Великдень, таке дзвiнке, таке бадьоре, таке радiсне.
Урочистий, налитий сонцем i радiстю час iшов поволi вперед... Ось на
церковних сходах з'явилися корогви. Ось вийшли спортовцi й зробили коло
перед сходами. Море людей похитнулося й вiдлилось взад. Ось з'явився на
сходах престол, хрест... Ось вийшли три священики в святочних ризах... За
ними вийшло два диякони, а далi хор... Почався молебен, оркестра заграла
гiмн, люди клякнули до землi... Запанувала велика, урочиста тиша, i тiльки
звуки гiмну маєстатно здiймаються вгору й десь там високо, високо
розпливаються в блакитi... Вийшов священик i почав проповiдь... Згадав про
"свiтло Христової правди...". Згадав про добрi й злi сили, що борються на
землi... Згадав, що все живе на землi i намагається жити так, як сказав
Бог, бо людина є Божа подоба... Хто не вiрить цiй заповiдi, той служить
темнiй, злiй силi... Той iде проти закону Божого... "Сьогоднi,говорив
священик, - наше село святкує великий, можливо, ще небувалий день.
Трудами, працею здвигнено велике дiло, що його правдиво оцiнять тiльки тi,
що будуть жити тут колись... Хай Бог благословить ту працю й хай принесе
вона зрiст i розцiт нашого села й нашого народу".
Ще раз грала оркестра, блищали на сонцi мiднi труби, гойдались
корогви... Велика, барвиста процесiя, нiби хвиля моря, пiд подувом вiтру
похитнулась i влилась у вузьку вулицю... На дзвiницi все били в дзвони...
Їх звуки виривались з вiкон i великими помахами крил летiли в далечiнь...
Здавалось, їх видно в повiтрi... Здавалось, вони веселi, пружнiшi,
жвавiшi, нiж звичайно... Тi старi, зачовганi, прадiдiвськi-дзвони, що
сотнi лiт дзвонили цим людям i кликали їх перед обличчя зчорнiлого Христа
з терном i краплинками кровi на чолi... От i сьогоднi дзвонять тi самi
дзвони... Повiнню ллється народ, гойдаються спереду корогви, мигоче
архистратиг Михайло в барвистiм одязi з огненним мечем у руцi, блищить
старий, позолочений, ще з великим, царським двоголовим орлом, хрест...
Мигає верх оздобленого мереживом великого образу Пречистої Дiви... Далi
ллються хвилями люди... Мiняються барви, вiтер бавиться з довгим волоссям,
виривається якийсь слiв...
Далi похiд повертається влiво... Там далi видно високу браму, оздоблену
жоржинами, кражалками, повияками та безсмертниками... На брамi напис "В
ЄДНОСТI СИЛА"... Чорнi, великi лiтери на бiлому паперi... Перед тими
лiтерами людське море, голови, безлiч голiв, з розумом i думками... В
єдностi сила, каже плакат, говорять чорнi на бiлому лiтери... В єдностi
сила стоїть перед обличчями всiх людей... В єдностi, в однодушному
споєннi, у великiй свiдомостi свого людського первня. Дзвони говорять,
небо говорить, говорить стара прадiдiвська земля, могили батькiв, дiдiв,
чорне, закурене вiками обличчя в терновому вiнку з краплинами кровi на
чолi... Все це повiдає, що сила в єдностi, що воля в єдностi, що свободу
дасть єднiсть...
Людське море все посувалось вперед просто на браму з написом. Вона,
уквiтчана, стояла на своєму мiсцi, розiп'яла свої обiйми: "Входьте, люди
мої! Вливайтесь!" - А чорнi лiтери нестримно росли на бiлому тлi й кричали
разом iз дзвоном у мужицькi вуха: "В ЄДНОСТI СИЛА!"
Побiч стояв невеликий, бiлий, зовсiм новий будинок. Чув свою силу й
нiби радiв, що народився на свiт. Вiн усмiхнене чекає тi тисячi людей, що
он зi спiвами й корогвами наближаються крок за кроком до нього. Ось вони
вже зовсiм близько. Ось зупинились перед брамою. Ось священик пiдносить
хрест i благословить його. Бризнула свята вода, задзвенiв спiв, заграла
оркестра. Через кiлька хвилин невеличкий, бiлий будинок залитий людьми.
Здається, небарвисте море навкруги, а на ньому бiлий корабель стоїть
непорушне, мiцно заякорений.
В серединi будинку також повно. Залитi всi кiмнати, всi закутки. Там
стоять довгi столи, обставленi лавами. Поволi, урочисто засiдають за
столами гостi. Ось вже засiли й чекають початку гостини. Кого тут тiльки
нема. Священики, просвiтяни з Крем'янця, гостi з чужих сiл, свої дядьки.
Саме в той час надворi закалатали дзвiнки. Всi глянули в вiкна. На
подвiр'ї розступився народ, i увiйшов до середини "вуйт" в супроводi
коменданта полiцiї. Вiн був сердитий, насуплений. Чоло його загорiле,
брови довгi, настовбурченi. Вступив i, здавалось, хотiв крикнути. Одначе
не крикнув. Пiдiйшов до Андрiя Андрiйовича й зложив якесь привiтання.
Андрiй Андрiйович засадив його й коменданта за стiл.
В той час встав Володько. Його хлопцi стояли бiля гостей.
Володько подивився на всiх. Вигляд мав трохи збентежений. Уста його
злегка тремтiли й висихали. Одначе вiн збирає всi свої сили й починає
говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова виривались з нутра якось
силувано. Кожне з них вiдривно падало куди попало i, здавалось, боялось
лишитись на цьому мiсцi. В очах його стояв якийсь туман. Всi тi обличчя,
що були зверненi на нього, заволiкалися серпанком мороку. Вiн не бачив їх
виразно. Вони були десь далеко перед ним тi всi, що дивились на нього з
рiзних мiсць, тi всi, що його бачили, й тi, що чули його схвильованi,
живi, вийнятi просто з глибин душi слова.
Вже по короткому часi його мова набрала певностi. Слова полились
вiльнiше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю
рiдну, про рiдних людей. Говорив про могили предкiв, що жили тут i тут
вмирали. Говорив про будуччину, про чужих людей, про далекi країни й
свiти. "Збурились ми - ми пiвмертвi, ми немiчнi. Збурились i встали! На
буревiйних хвилях революцiї виплили нашi кораблi в далекий рейд! У наших
жилах, мiцних руках стерно майбутностi. Вiрю в нас!"
На цих словах Володькiв голос рвонувся i його звуки впали в народ, нiби
блискавка. Тiсно затиснутий його п'ястук вдаривсь об стiл. Очi його
горiли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
старого ременю тиснене, глибокi зморшки, кiлька бородавок, що нiби
дерев'янi цвяхи вбитi в чоло, i цiлий лiс густої рослинностi... З
шкiряного його чола сочиться пiт... Тяжка, зачовгана рука безупинно шарпає
мотуз дзвону, а залiзне серце з кожним ударом випускає на всi чотири боки
свiту через вiкна дзвiницi велетенськi, крилатi звуки, що летять i бушують
над селом...
А внизу, як гляне око, море людських голiв... Цiле церковне подвiр'я
залите людьми... Вуличкою, стежками через сади й городи спливаються все
новi й новi струми, що вливаються в загальне море... Ось перед дзвiницею
блищать мiдянi труби музики. Ось у чудовому, густому вiд сонця повiтрi
задзвенiли першi звуки труби, що сповiстили Службу Божу.
Безлiч голiв обнажилося, безлiч рук заворушилося й склало знак хреста.
З церкви вирвалося назовнi перше хорове "Господи помилуй". Було воно, нiби
на Великдень, таке дзвiнке, таке бадьоре, таке радiсне.
Урочистий, налитий сонцем i радiстю час iшов поволi вперед... Ось на
церковних сходах з'явилися корогви. Ось вийшли спортовцi й зробили коло
перед сходами. Море людей похитнулося й вiдлилось взад. Ось з'явився на
сходах престол, хрест... Ось вийшли три священики в святочних ризах... За
ними вийшло два диякони, а далi хор... Почався молебен, оркестра заграла
гiмн, люди клякнули до землi... Запанувала велика, урочиста тиша, i тiльки
звуки гiмну маєстатно здiймаються вгору й десь там високо, високо
розпливаються в блакитi... Вийшов священик i почав проповiдь... Згадав про
"свiтло Христової правди...". Згадав про добрi й злi сили, що борються на
землi... Згадав, що все живе на землi i намагається жити так, як сказав
Бог, бо людина є Божа подоба... Хто не вiрить цiй заповiдi, той служить
темнiй, злiй силi... Той iде проти закону Божого... "Сьогоднi,говорив
священик, - наше село святкує великий, можливо, ще небувалий день.
Трудами, працею здвигнено велике дiло, що його правдиво оцiнять тiльки тi,
що будуть жити тут колись... Хай Бог благословить ту працю й хай принесе
вона зрiст i розцiт нашого села й нашого народу".
Ще раз грала оркестра, блищали на сонцi мiднi труби, гойдались
корогви... Велика, барвиста процесiя, нiби хвиля моря, пiд подувом вiтру
похитнулась i влилась у вузьку вулицю... На дзвiницi все били в дзвони...
Їх звуки виривались з вiкон i великими помахами крил летiли в далечiнь...
Здавалось, їх видно в повiтрi... Здавалось, вони веселi, пружнiшi,
жвавiшi, нiж звичайно... Тi старi, зачовганi, прадiдiвськi-дзвони, що
сотнi лiт дзвонили цим людям i кликали їх перед обличчя зчорнiлого Христа
з терном i краплинками кровi на чолi... От i сьогоднi дзвонять тi самi
дзвони... Повiнню ллється народ, гойдаються спереду корогви, мигоче
архистратиг Михайло в барвистiм одязi з огненним мечем у руцi, блищить
старий, позолочений, ще з великим, царським двоголовим орлом, хрест...
Мигає верх оздобленого мереживом великого образу Пречистої Дiви... Далi
ллються хвилями люди... Мiняються барви, вiтер бавиться з довгим волоссям,
виривається якийсь слiв...
Далi похiд повертається влiво... Там далi видно високу браму, оздоблену
жоржинами, кражалками, повияками та безсмертниками... На брамi напис "В
ЄДНОСТI СИЛА"... Чорнi, великi лiтери на бiлому паперi... Перед тими
лiтерами людське море, голови, безлiч голiв, з розумом i думками... В
єдностi сила, каже плакат, говорять чорнi на бiлому лiтери... В єдностi
сила стоїть перед обличчями всiх людей... В єдностi, в однодушному
споєннi, у великiй свiдомостi свого людського первня. Дзвони говорять,
небо говорить, говорить стара прадiдiвська земля, могили батькiв, дiдiв,
чорне, закурене вiками обличчя в терновому вiнку з краплинами кровi на
чолi... Все це повiдає, що сила в єдностi, що воля в єдностi, що свободу
дасть єднiсть...
Людське море все посувалось вперед просто на браму з написом. Вона,
уквiтчана, стояла на своєму мiсцi, розiп'яла свої обiйми: "Входьте, люди
мої! Вливайтесь!" - А чорнi лiтери нестримно росли на бiлому тлi й кричали
разом iз дзвоном у мужицькi вуха: "В ЄДНОСТI СИЛА!"
Побiч стояв невеликий, бiлий, зовсiм новий будинок. Чув свою силу й
нiби радiв, що народився на свiт. Вiн усмiхнене чекає тi тисячi людей, що
он зi спiвами й корогвами наближаються крок за кроком до нього. Ось вони
вже зовсiм близько. Ось зупинились перед брамою. Ось священик пiдносить
хрест i благословить його. Бризнула свята вода, задзвенiв спiв, заграла
оркестра. Через кiлька хвилин невеличкий, бiлий будинок залитий людьми.
Здається, небарвисте море навкруги, а на ньому бiлий корабель стоїть
непорушне, мiцно заякорений.
В серединi будинку також повно. Залитi всi кiмнати, всi закутки. Там
стоять довгi столи, обставленi лавами. Поволi, урочисто засiдають за
столами гостi. Ось вже засiли й чекають початку гостини. Кого тут тiльки
нема. Священики, просвiтяни з Крем'янця, гостi з чужих сiл, свої дядьки.
Саме в той час надворi закалатали дзвiнки. Всi глянули в вiкна. На
подвiр'ї розступився народ, i увiйшов до середини "вуйт" в супроводi
коменданта полiцiї. Вiн був сердитий, насуплений. Чоло його загорiле,
брови довгi, настовбурченi. Вступив i, здавалось, хотiв крикнути. Одначе
не крикнув. Пiдiйшов до Андрiя Андрiйовича й зложив якесь привiтання.
Андрiй Андрiйович засадив його й коменданта за стiл.
В той час встав Володько. Його хлопцi стояли бiля гостей.
Володько подивився на всiх. Вигляд мав трохи збентежений. Уста його
злегка тремтiли й висихали. Одначе вiн збирає всi свої сили й починає
говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова виривались з нутра якось
силувано. Кожне з них вiдривно падало куди попало i, здавалось, боялось
лишитись на цьому мiсцi. В очах його стояв якийсь туман. Всi тi обличчя,
що були зверненi на нього, заволiкалися серпанком мороку. Вiн не бачив їх
виразно. Вони були десь далеко перед ним тi всi, що дивились на нього з
рiзних мiсць, тi всi, що його бачили, й тi, що чули його схвильованi,
живi, вийнятi просто з глибин душi слова.
Вже по короткому часi його мова набрала певностi. Слова полились
вiльнiше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю
рiдну, про рiдних людей. Говорив про могили предкiв, що жили тут i тут
вмирали. Говорив про будуччину, про чужих людей, про далекi країни й
свiти. "Збурились ми - ми пiвмертвi, ми немiчнi. Збурились i встали! На
буревiйних хвилях революцiї виплили нашi кораблi в далекий рейд! У наших
жилах, мiцних руках стерно майбутностi. Вiрю в нас!"
На цих словах Володькiв голос рвонувся i його звуки впали в народ, нiби
блискавка. Тiсно затиснутий його п'ястук вдаривсь об стiл. Очi його
горiли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294