Заперли дихання i слухають... У темнотi за ровiцькими хуторами чути
бiганину, рейвах. Хлопцi присiдають до землi.
- Бачиш? - питає шепотом Петро.
-Нi.
- Не бачиш! Дивись... Отам... Отам... Лавами... Оооо! Встають, бiжать i
падають знов... Наступають... Бачиш?
Володьковi виразно мигнули в очах якiсь чорнi постатi на ровiцьких
полях, що зриваються вiд землi, бiжать i знов падають... Саме в той мент з
Тихонiвських займиськ виривається i розноситься в темнотi вечора протяжне:
- Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..
Нема нiякого сумнiву. На село напали петлюрiвцi. В очах хлопцiв мигнули
страшнi картини. Пiдпаленi хати, стрiлянина... Тiкати! Бiгти до монастиря.
Бити на сполох. По цiлому тiлу, мов блискавиця, пробiгає жах, сила й
бажання життя. Де рятунок?..
Мов шаленi, хлопцi бiжать до села i кого не зустрiнуть, гукають:
- Спасайтесь! На село наступають петлюрiвцi. Люди метушаться. Баби в
плач.
- Бач! Не казала я... Сидiть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачiпають.
Нi! Що то ви, дурнi баби... Ми ось вам!.. I бачите. Послухали отого
каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу... А тепер їх
халєра найде, а ми за все покутуй!..
Молодшi, особливо учасники славетного здолбунiвського походу, накинувши
на себе, хто що мав теплiшого, дали чосу в Бущенщину. Поважнi дядьки
хапаються за палицi i палкують до монастиря. Володько з Петром поперли
також туди.
Коло монастиря Содом i Гоморра. Перед "корпусом" велетенська юрба
дядькiв. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все новi i першим
питанням є:
- Де той сукин син? Де вiн?..
- Втiк! Втiкли всi. I грошi забрали...
- А хто вартував? Такi ж собаки, як i тi, кого вартували. Давай їх!
З-пiд землi давай! Он село в "опасность. Пiдпалять село, а тi каторжани
втiкли. Давай їх!..
Але крики дядькiв даремнi. Камiняка i вся чесна кумпанiя встигли
щезнути, як вiск вiд лиця вогню. Дядьки ввiрвалися до "корпусу", рознесли
на трiски штаб, розбили машинку. Сидiр, який i тут виявив найбiльше
притомностi духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо вiн просить слова.
Поволi втихомирились. Сидiр пропонує вислати напроти петлюрiвцiв депутатiв
вiд села з бiлим "хлагом". Не татари ж вони. Зрозумiють нас.
- Добре! Правильно! - Наскоро вибирають депутацiю, але як тут серед
ночi йти з бiлим "хлагом". Все одно не побачать.
- Ну, а що ж тодi? Зложити руки i чекати Божого змилування? Село! Люди!
"Обчество!" Я вам кажу... Коли ми такi будемо, коли: а що? а як? А...аа!..
Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всi, кому тiльки
захочеться. Бо ми гречкосiї, хлiбаки, борозняна черва... Ось пожалуста!..
Явиться вам такий паскуда - ось iз тамтого кутка, надягне тобi матроське
кльош, i вже йому цiла громада в ноги... Проше пана капiтана! Веди нас,
баранiв, хоч у прiрву... I ми лiземо в прiрву... Найшли рай! Рай! Земля
даром, море по колiна, грушi на вербi... От що! I вже ми роззявили рота i
вже повiрили. I вже дайош Здолбунiв, батарею, ароплани. Вже готовий у
прiрву. А шубовснув з головою, попав у халепу - розум тодi вилетить з
макiтри на плечах i хоч патиками його бери... Ради нема...
Сидiр аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Пiсля виривається один iз
натовпу:
- А куди пiдеш? Не бачиш?.. Нiч навколо... Тьма! Тьма-тьмуща!...
Гадаєш, вийдеш на горби, станеш i гукнеш: сонце, зiйди! Освiти нас i наш
"хлаг", бiлий, невинний, чистий "хлаг"! Дiти ми! От що! I ще раз кажу:
дiти! I сонце нам не зiйде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам
пiднесе його i з ночi стане день. Кричиш, Сидоре... Ми всi кричимо, а крик
криком i є... Справа, злiва, звiдти, звiдци наступають - петлюрiвцi,
большевики, Камiняки всякi... А от ти вийди i крикни нам так, щоб одразу
пiзнали ми: це вашi, а це не вашi. От ти господар первий сорт, а Петлюри
од Ленiна не розрiзниш... Не є це, скажете, саме главне?..
- Чекай, поки воно зiйде... Поки Бог його сам пiднесе... Роса очi твої
вигризе...
Нiч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всi, хто чувся молодим i винним,
покинули свої хати i подалися в Бущенщину. Там лiс, яри, є де знайти
притулок у цей терпкий час. У вiкнах хат блимають слабенькi вогники
свiтла. Жiнки ломлять руки, нарiкають на нерозважних своїх чоловiкiв. Всi
сподiваються: ось увiйдуть, оточать, запалять першу хату вiд заходу,
пустять огонь з вiтром, i не стане Дерманя на цих пригiрках, ярах, лугах.
Згинуть сади, а працьовитi люди кинуть селище i пiдуть на всi чотири боки
шукати мiсця, де би притаковити свою голову.
Нiч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевнiсть, рейвах, виття
собак... Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як
Содом i Гоморра, на пожертя вогневi пекельної помсти.
Та все це скiнчилося значно простiше. Переляк i рейвах зчинили ж тому,
бо товариша Скиданця, того "морового" кавалера i вiдчаяного революцiонера,
спiткала дивна пригода. Вiн привiв зi Здолбунова полонених i визвався їх
провести назад, поза володiння дерманської республiки. Коли опинилися на
полi, полоненi легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зi сiдла,
зняли з нього все, до сорочки включно, i пустили стрибати босонiж по
примерзлому рiзучому снiжку через ровiцькi поля до села. До всього
котрийсь халамидник пустив за стрибуном кiлька шворких куль з його власної
карабiнки. Кулi продзижчали пiд самим вухом Скиданця, але намiри їх були
виключно виховничi та заохотливi. В той час в очах Скиданця постали лави,
полчища петлюрiвцiв, що ринули на нього зо всiх сторiн. Вiн не жалував нiг
своїх, гнався через поля, мов божевiльний, i, прибiгши до першої хати,
наробив шелесту на цiле село.
А Камiняка, Комаров, весь штаб i хоробре воїнство республiки залишили
свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:
- Ех, коли б так одного з другим розклав на стiльцi та вилiчив кожному
пiвсотню шомполiв... Отодi знав би, як чесний народ з пантелику збивати.
Минула нiч, а село стояло собi, як i до цього часу. Навпомацки
вертаються втiкачi. Деякi одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю.
Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на вiз мiхiв, всунув пiд
солому "люшню" i пособкав до мостиського млина.
Приїхав, знiс мiхи, зважив i очiкує на чергу. Стоячи коло воза, Грицько
бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось нiби знайомий. Iде,
зрiвнявся. Сiра вовнянка на потилицi. Комаров! Їй-Богу, вiн... I як вiн
сюди в це глухе село попав?
- Ей! Товариш Комаров? Куди? - гукнув Грицько.
Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Вiн же знає, як радо
поговорили б тепер дерманцi зi своїм проводирем.
- Стой, Комаров! - крикнув Гриць рiшуче. Комаров почув, але одразу в
ноги. Гриць висмикнув iз соломи "люшню", приложив до плеча, прицiлився -
бац!..
Влучний був той бац.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294