.. Не бiйсь, не померзнуть ноги.
Далi Настя оповiдає, що до них знов якийсь обоз приволiкся i став у
селi. Всi москалi збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе,
геть-чисто все: конi, вози, ну геть усе, як було, а самi, хто знає куди,
розходяться. Найгiрше отi конi... Господи! Що та бiдна худiбка такого
зробила... Вигнали їх на поля, нiби собак. Iдiть собi... А худоба гарна.
Приходить москаль до нашого: купi, дед, лошадь. А скiлько? Еет, каже. Дай
бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотiв даром. За кару кобилу
двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шiстдесят карбованцiв заплатив.
А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але
поправились. Ось i сюди ними присунулась. Цiлий день плужилась. Все хода,
все хода. Вечiр застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало
не на пiвнiч. Ох, бiда... Отак, люди мої... То се, то те i нiяк не можна
було зрахатись. Думаємо: Матiнко Божа. Та воно ж там i без сорочки, i без
чобота. I хто знає, хто йому їсти дасть...
- Ну, коли вже вiн у нас,- вставив дядько,- то бiда невелика. Ми так i
гадали, що там у вас не все в лад iде.
Володько слухає матiр, взуває свої новi чоботиська i шкорбає по хатi.
Радий i сумний. Якось би хотiлося не так. Хотiлося б по-людськи. Хотiлося
б на себе щось кращого надягнути, як у iнших хлопцiв, якi мають усе на
себе примiряне, все акурат.
Довго ще гуторять, мiркують i кладуться. Володько лягає на лавi пiд
вiкном, бо на його тапчанi лягає мати. Укривається вiн маминою бекешкою,
бо пiд вiкном студить.
Лягаючи, мати довго молиться Богу. Пiсля ще довго в темнотi розпитує
сина, що та як... Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цiкавиться.
- Лежить ото... Щось набреде на думку i запитає: ну, а як то там наш
"скубент"? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожникiв прислухайся. Ото
на днях вернувся Корнiй Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшнi, встав i навiть
лоба не перехрестив. А Хома встав i каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не
бачиш он образа, iкони святої? "Плюю я на вашу iкону". Так, чуєш, дитино,
i сказав. Уляна як почула, то їй, сердешнiй, руки й ноги потерпли i язик
занiмiв. Хома за полiно i полiном, i полiном... Та по Корнiєвi, та по
Корнiєвi. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав колись: i
постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так є. I до чого
воно отак дiйде. Але ти пам'ятай, дитино. Пам'ятай все-таки, що ти
господарський син. А господарський син проти Бога i батька не пiде. Ооо,
то нi. То вже я вiрю, що нi. Який-небудь хлюст хiба... Виродок, хорони,
Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповiдi
Божi не забув? Га?
- Ах, мамо. Те, що навчився колись, не забуду. З-за бугая озвався
дядько. Вiн, видно, також не спав i все слухав.
- То, рiзун їх матерi, й у нас страшне твориться. Камiнякiв матрос у
шапцi до церкви заходить. Од свiчки цигарку прикурює, i що хоч йому роби.
Бо що ти йому тепер зробиш. Свобода вже така велика, що всяка немiч
пурисом стала, i не пiдступай. Хто йому тепер рiвня. А онде дивiться, що з
двором зробили. Правда, не люди самi почали то. Почали москалi, але ж на
якого чорта все бити, нищити. Двiр є двiр. Понятно. Що народовi землi тра,
також понятно. Але, рiзун їх матерi; нащо його той лемент робити. Пiшли,
розтрощили. Ет, плюнути хочеться i тiльки.
- Спи вже, старий,- завважує з печi дядина.- Кума також за день
намерзлися i хочуть задрiмати.
- Ох, Боже, Боже! - зiтхає Настя. Вона нiжиться i горнеться до теплого
бугая. Володько мовчить. Його думка займається одночасно кiлькома
справами. I хворий батько, i прохання матерi... Болюче i зрозумiле
прохання. Але що ж вiн винен. Вiра тiкає з душi. Нема сили втримати її.
Вiрити - не знати, знати не вiрити. Вiн же й не знає, i не вiрить. Прикра
пустельна середина. Вiн прагне знати все до безмежностi, а дiйде до кiнця
пiзнання, далi знов буде вiрити.
То знов у очах мигає освiчена зала. Рояться людськi постатi. Спiв,
музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них i нiяково стає.
Нiч уже давно панує. Шумить вiтер. По бляшанiй стрiсi хати стукотить
гiллям розлогий горiх. За вiкном вибрiхує сусiдський Боско свої
невибагливi розмови з ворохобною нiччю революцiї.
Цiєї самої ночi пограбували монастир. Вiдчинили всi льохи, вигнали з
келiй послушникiв. Все, що знайшли в льохах, вичистили. Кажуть, п'янi
большевики. Наджорився один з другим ханжi, самогону, зiбрались бандою i
хотiли на "приставлєнiє" влiзти. Семiнаристи виперли. Так вони до
монастиря. Сушенину, сливи, пшона - все, як є, пiд ноги. А пiсля у
приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Двi години босого на
снiгу потримали i дарма.
- I де вони в чортяки набралися, отi большевики? Яка халєра породила їх
на свiт?
- Каторжани! Не знаєте. Всi каторги повiдчиняли. Он зi Сибiру, кажуть,
сто тисяч їх суне.
- Каторжан?
- А що ж. I спину їм нема, бо ж їм все нiпочом. Моє-твоє. Для такого
жизня все одно сплювак. Кулю в лоб i шлюс.
- А де ж власть? - грiзно питає котрийсь.- Он у Довгощика також були,
п'ять тисяч стягнули i молодицю споганили. Олiйниковi записку пiдкинули:
таку-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп
заженем i баста. На Горбаях цiлу нiч свиню смалили i стрiляли в небо.
- Какая теперь вдасть! Вон у Києвi Центральна Рада, кажуть, войсько
собiрає. А какой сознатiльний чоловєк пойдьот сьогоднi воювать. За кого,
спрашується?...
- Чому нi. Пiшов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не
пiде.
Народ. Затиснутi, спраглi уста, напружене кантате чоло. Очi впоєнi в
каламутну далечiнь, нiби очi божевiльного, що зненацька наткнувся на
неймовiрно яскраву цiль. Але як пiзнати її? На очах сiра шкаралуща. На
душi вируючий накип їдi, що збирався там впродовж столiть. Стрясає дико i
нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавiлу думку.
Одного дня оголошують, що на Шинкiвцях будуть роздавати тараню. Десь
там залежалося багато таранi й її порiшили роздати народовi. Кажуть, буде
велика зборня.
Йдуть усi чоловiки. Цiкаво. Володько також не промине такого
видовиська.
Пiшов. Перейшов через двiрський сад. Сила народного буревiю залишила
тут виразнi слiди. Пошарпанi будинки, повириванi вiкна позiхають у
простiр. По алеях розсипанi папiрцi. Володько пiдiймає один такий
папiрець. Писано латинкою. Сховав до кишенi. Пригодиться. Дома розбере, що
там написано.
На Шинкiвцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоної цегли i критий
смоленою бляхою будинок колишнього банку. Обчовганi мiдянi клямки,
витоптанi пороги, забруджений помiст. Махорчаний дим розводить у просторi
фанабернi викрутаси.
Здається, сто тисяч дядькiв прибуло за таранею, їх жiнки, їх дiти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294