Ах, нащо це знати? Тепер, на початку життя? Навеснi?
Серед спiву цiлої землi, що ось прокидається й починає дихати?
I на другий день, i на третiй Володько не позбавився свого почуття.
Куди б не пiшов, воно йшло за ним. Був у полi -- воно там... У стеблинах
хвощу, що тiльки витикаються на" поверхню... У бруньках лiщини. У
хмаринах, що розсипанi по синьому, бiлi такi, майже прозорi... Був у лiсi.
Так. Тут воно також з ним. М'який мох, пралiски над Угорщиною, першi
фiялки - все це видихає з себе те почуття. Працював. Iшов за плугом. З
чола падав пiт. Але й тут, з-пiд свiжої скиби, разом з сильним запахом
землi, промiнювало одно й те саме всемогутнє почуття.
Хотiв її знову бачити. Кожний день хотiв її бачити. У четвер вечором
знову пiшов до церкви. Це "Страсть". Це вечiр, коли згадують Юду
злочестивого й розбiйника. Знову горять свiчки i дзвонять дзвони. Уява
родить тi чи iншi, вже багато разiв родженi, картини, а мiж ними й ця, що
стоїть тепер перед очима.
Наталка спiвала на крилосi. Але пiсля церкви не мiг з нею Говорити. З
нею був її наречений. На Великдень також не бачив її. Першого дня
розговiння, вiдвiдини найближчих. А на другий день її вже нiде не було.
Навiть у церквi. Володько був на цвинтарi, де сходяться дiвчата та
спiвають веснянки. Був на вулицi. Скрiзь повно народу. Скрiзь "Христос
Воскрес", скрiзь веселi обличчя, скрiзь барви, смiх. Цiлий день
безперестанку дзвонять дзвони. Хлопчики "б'ються" крашанками. Дiвчата з
вiдкритими головами, у вiночках. Сонце, тепло, от-от розцвiтуть черешнi.
Володько вже мiг одягнути бiлу, з виложеним комiром сорочку й так iти.
Весняний, теплий вiтер приємно лоскоче молоде, пружне тiло. Чує себе
наповненим кипучою силою. Одначе йому неприємно. Зустрiчається з тим чи
iншим з хлопцiв.
- Христос воскрес!
- Воiстину воскрес! Як маємось?
- Нiчого!
Розходяться. Кожний має сьогоднi свої радощi. Нема часу на чужi. Хлопцi
зiбрались на вечiр до Башковець. "Миритися". Кликали й Володька. Нi. Вiн
не може. Нi, то нi. Пiшли самi. Вдарили пiсню й пiшли.
Володько йде вулицею сам. Бiля школи зустрiчає Кiндрата. Вiн п'яний,
червоний i веселий.
- А-а-а! Христос воскрес! Не чув хiба? А ми тебе шукаємо. Був у
Андрiя... Ех! - i не договорив.
- Так. Я бачу, що ех... А хто там ще був?
- Свої. Сергiй... А ти, брате, що? Сумуєш? Хто сьогоднi сумує - дурень.
Ти пробач. Не тобi це влiпив, а так... взагалi... Наталку бачив рано...
Йшла до Тетильковець. Я провiв її й кажу: чому не хочеш грати? Дурна.
Ходи, й кiнець. А Iльковi наб'ю морду, й також кiнець. Нi. Вона завжди
туди ходить. Дiвка, як шкло!
Володько легко почервонiв. Кiндрат не помiтив.
- Не казала, коли вернеться?
- Казала. За тиждень. Не йдеш зо мною? А де хлопцi?
- Нi. Я додому. А хлопцi пiшли до Башковець. Будь здоров!
Розiйшлися. Володько йшов бiля садиби Левинських. Згадав хвору Ольгу.
Вона вже другий мiсяць майже не встає. Застав її не в кiмнатi, а в саду
перед ганком. Лежала в крiслi-гойдалцi. Ноги мала загорненi пледом.
Передвечiрнє сонце падало на неї з-над широкого каштана. На клумбах
густими кущами росли шпичастi лiлеї, косетинь, турецький часник.
Розцвiтали кругленькi стокротки. Фiялки вже розцвiли.
Обличчя Ольги блiде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне волосся ще
збiльшує його блiдiсть. Великi, чорнi очi горять хворобливо, але весело.
Вона зрадiла, що Володько її навiдав.
- Воiстину, воiстину воскрес! - сказала радiсно на Володькове
привiтання.- Володю! Дуже тiшуся, що ви зайшли. Я тут сама. Майже всi -
хто в лiсi, хто в гостях. Мама бiля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А що
ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всi чекали. А
який гарний видався Великдень. Нi? Рiдко коли так буває. Сонце, теплiнь...
Подивiться: отам вже розцвiтає черешня... То дуже добра черешня. Я завжди
любила їсти з неї ягоди. Чорнi такi, соковитi й солодкi. А тепер
розцвiтає... Кожної весни розцвiтає, але рiдко коли на Великдень. Ще
пам'ятаю, раз розцвiла на Великдень. Я з Галиною ще були тодi у братствi.
Приїхали, пам'ятаю, на Великдень, i саме цвiла та черешня. Я люблю той
цвiт. Бiлий, радiсний, майже порцеляновий... Ну, а що ж дiйсно ви? Я все
говорю й говорю... Ви чогось нiби невеселi... Що таке? Дивуюся, як можна в
такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закоханi? (Володько почервонiв).
А-а! Володю. Кохайте. Це не грiх. I я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь,
хоч раз... Тi люди, що не вмiють чи не можуть кохати, вбогi, окраденi.
Вони, можливо, i проживуть своє життя, але наполовину гiрше. Я. цим тепер
не раз думаю... Думки маю дуже яскравi. Iнодi здається, що ось-ось досягну
iстину. Це, думаю, i є те, чого людина стремить. Як його назвати - не
знаю. Але знаю переконано, що я в цьому станi духово пiднялась. Хвороба
загострює...
Вона так швидко й жадiбно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла
вимовити слова, тiльки робила рухи руками. Володько дивився на неї
спiвчутливо й перечiкував кашель.
- Вам не можна багато говорити,- сказав Володько...
- Ет,махнула вона рукою.- Що це може значити, коли... вже є...
- Ви кажете, що я сумний. Сьогоднi вже менi це кажуть вдруге. Я не
сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пiсню, що спiвають на цвинтарi: "Ой,
вже весна, ой, вже красна... Iз стрiх вода капле... Молодому козаковi
мандрiвочка пахне...", я не можу видержати. Я дiйсно хочу мандрувати...
Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу... - почав Володько.
- Чому? - запитала Ольга.
- Не маємо вас... Нема кому грати... Нема жiнок...
- Берiть з села... Там стiльки дiвок...
- Не йдуть. Хлопцi є, а дiвчат нема.
Ольга на це не вiдповiла. Сидiла, зробилась зненацька поважною й мовчки
дивилася вниз. Сонце досягало верхiв каштана, i його тiнь вкривала вже її
ноги. Володько допомiг їй. вiдсунутись далi на сонце. На цвинтарi спiвали
дiвчата... Весь час в неладi баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько
привiтався з нею.
- Тобi, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового,
Володю?
- Дякую. Нiчого особливого,- сказав Володько.
- Я б ще трохи посидiла,- вiдповiла Ольга.
- Ну, ну... Але весняне сонце... Воно, знаєш?.. Виснажує.
Матушка сiдає на краєчку старої лавицi. Обличчя її заклопотане. Руки
тримає згорненi в пеленi. Слухає Ольжинi розважання, але їй не весело. Це
триває деякий час.
Бiля церкви вмовкають спiви дiвчат. Чути, заспiвали "Христос Воскрес".
Володько встає, прощається й вiдходить.
На цвинтарi перед церквою правиться вечiрня. Скрiзь повно народу. Хор
спiває великоднi тропарi. Сонце поволi, спокiйно сiдає за церковний сад.

VIII
Великоднi дзвони вiддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях
стояли в повiтрi їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого
мiсця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлiтаються по всiх
полях i застигають.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294