- кинув Володько.
- Кiндрате. Зведися й вигляни...
А потiм тихшим голосом Сергiй додав:
- Йон таки вернувся. Це правда.
Кiндрат з лайкою встав i посвистуючи вийшов з клунi. Руки мав у
кишенях. Його постать деякий час стояла в дверях, а потiм сховалась.
Володька ця звiстка не здивувала, але зацiкавила. Вiдчув, що в нутрi
зводиться пружнiсть, зникає втома. Пiдняв голову. Вiн одразу догадався,
звiдки "вернувся" Йон. Вiн був "там". Це безперечно. Ряд картин пролетiв у
його уявi. Вiн швидше пiдступив до Сергiя, сперся на лютрину воза й
уважливо казав: |
- З Совдепiї, нi? Кається, лютує?.. Певно. Ти його бачив?
- Бачив. Каже, був у Житомирi... їх там, каже, цiлi ватаги таких. З
Луччини, Ковельщини... "Товаришi" їх впакували до "допру" - в тюрягу.
Всiх... А потiм половину засудили, як шпiонiв, решту - фi-iть! - i назад.
"Ви нам такiє не нужни. Раз комунiст, значiт, работай на мєстє. Бєй панов!
Ми своїх кончiлi..." Ех, тобi треба його бачити... Володьку! Ходiм. Вiн
хоче з тобою зустрiтись...
- Казав?
- Каже, що Володько? Святить будинок? I це, каже, робота, але
все-таки... Не те, каже!.. Не те треба! А я сказав, що ти прийдеш.
Прийдеш?
Володьковi хотiлось сказати одразу: прийду, з радiстю! Але вiн не
квапиться з вiдповiддю.
- А як виглядає? - спитав тiльки, щоб закрити свою нетерпеливiсть.
- З борiдкою. Смiшний. Рудава борiдка, а сам закурений. Видно, чоловiк
потерся.
- А де вiн живе? - ставить Володько далi питання. Вiн вже намiрився
сказати: йдемо!
- У, це цiкаво. У лiсi. У нього штаб. Вiн вже тут двi недiлi. На
хуторах має "кватири"...
- Добре! Йдемо! - вирiк нарештi Володько.- Тiльки я голодний. Мушу
наперед додому... Далеко це?
- Години зо двi ходи...
Володько вже ожив. Вiн сказав "а", тепер вже не може стриматись.
- Знаєш, зробим так: я йду, вечеряю, а потiм сходимось у певному мiсцi.
А "вiн" там буде?
- Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Iди.
Ми чекатимемо тебе бiля цвинтаря. Добре? Кiндрат також iде.
- Готово! - i Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не падав, але
небо вкрите хмарами. Вiтер гнав їх у напрямку сходу. Дерева шумiли й
гойдалися.
Дома Володько скоро вечеряє. Батько питає, як там було. Добре. Все
добре. Вiдповiдає побiжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на неї,
бо думав за iнше. Василинки нема дома, Хведот ще порається на дворi.
- Ти куди, дитино, спiшиш? - каже мати.
- Побiжу в село. Зараз вернуся,- швидко вiдповiдає. З'їв, узяв шапку й
вийшов. Мав на собi гумового плаща й чоботи. Вийшов на дорогу й одразу
звернув на поле. Десь взявся Пундик. Пiдбiг до нього й хоче лащитись.
- Йди геть! - каже Володько. Собака ще деякий час бiг за ним, а потiм
лишився. А Володько спiшив. .Через скошенi поля, через межi, через зораний
перелiг, попiд лiсом, бiля запусту. Навкруги тиша й темрява. Вiн знає
добре цю мiсцевiсть. Вiтер дме йому назустрiч, i поли його плаща
розвiваються. Вiн ступає енергiйно. Час вiд часу попадає в яму чи на
скибу, спотикається, але це не зменшує ходи.
Скiнчився "зруб", i там далi в темнотi показався цвинтар Володько
зупинився, послухав i свиснув. Його свист розлетiвся i, здавалось, десь
тут недалеко зник. Вiтер розвiяв його й загладив. Володько напружено
вслухається. Деякий час не чує нiчого, тiльки дерева кладовища поривно з
кожним притиском вiтру шумлять. Але по хвильцi почув iнший свист. Вiн
вiдповiв ще раз, i по часi серед темноти помiтив двi чорнi постатi.
- Кто йдьот? - прохрипiв Кiндрат. Вiн, мабуть, уявив себе на фронтi.
- Свої! - вiдповiв Володько, а потiм добавив: - Ти, брате, вже можеш
забути московщину.
Кiндрат хрипло засмiявся.
- Привичка,сказав вiн...
- За мною,здушено проговорив Сергiй. Володько й Кiндрат без спротиву,
мовчки пiшли за ним.
Нiколи ще в життi не переживав Володько чогось подiбного. Вiн бачив за
свiй короткий вiк досить. Вiйна - гармати, раненi, мертвi й розложенi
люди. Потiм революцiя зi своїм большевизмом... Грабунки, нiчнi напади,
стрiлянина, змiна влад, розстрiли... Але такого ще Володько не переживав.
Вiн знає, хто такий Йон. Знає, що про нього в селi, думають. Знає
вiдношення до нього урядiв i влади безпеки. Навкруги темна нiч, вiтер, шум
лiсу. Це щось з повiстей про старi часи, про тих людей, що їх бачив у
в'язницi... Колись про таких оповiдалось у млинi... їх в той час не було
на землi, хоч про них оповiдали й вiрили. Тепер вони є, хоч про них
мовчать i нiхто не хоче вiрити.
Сергiй також нарештi чує себе справжнiм "нащадком козацького роду". Вiн
це любив пригадувати пiсля прочитаної повiстi Вальтер Скотта чи Кащенка.
Тепер вiн переживає це своїми нервами, душею, всiм своїм єством. Вiн
ступає гордо, пружно й обережно. Голова його трохи театрально пiднята.
Слух i зiр напруженi. Тепер вiн не потребує "йти в бандити".
Один Кiндрат сприймає це по-своєму. Шiсть рокiв вiйськової служби -
фронт, атаки, окопи, "катьолки" вибили з нього все, крiм шибеничного,
"наплювательного" погляду на речi. Так то так... Коли б iнакше - було б
iнакше. Але вiн скрiзь на мiсцi, i море йому по колiна. Вiн хоче
побачитись з Йоном, "тим чортом", що задумав конче вмерти на шибеницi.
Кiндрат був проти нього, бо проти нього був Сергiй. Сам Кiндрат без Сергiя
не вмiє думати. Пити горiлку можна й з дiдьком, але думати тiльки з
вибраними людьми. Тепер Серпи з Йоном... Кiндрат вiдставати не любить...
"Коли ми дiйдем? Коли ми дiйдем?" - питає себе весь час Володько. Поле,
кiнець властиво, клин дерманського лiсу, спуст вниз, у ту долину з
розбитим каменем, над яким колись воював з угорщанами, бiля якого клали
багаття й пекли картоплю. Тут ростуть широкi, розлогi кущi лiщини, на яких
ще зеленими обривали горiхи, а потiм восени лазили попiд вiттям навколiшки
й вишукували тi рештки, що випадково залишилися й пiсля самi опали... Далi
сiножать Михайла Турка. Перед нею вiдбитий великий камiнь, що скотився
згори.
Швидко вийшли на протилежну угорщанську гору. Перед березовим запустом
видно багаття. Його полум'я яскраво видiляється на чорному тлi. Деколи
миготять якiсь тiнi. Пiшли просто на багаття. По короткому часi натрапили
на спутанi залiзними путами конi. Одна пара, друга, третя...
- Це угорськi нiчлiжани,- сказав Сергiй.- Стiйте тут... Я зайду до
них... Зараз вернуся...
- Да-а! - протягнув чомусь Кiндрат, при тому сплюнув i почав напомацки
закурювати. Довго монявся з цигаркою, потiм одвернувся од вiтру, черкнув
сiрником, полум'я освiтило на мить його червону, круглу подобу, i цигарка
зажарiла... Мiцно потягнув у себе дим i пружно, шумно випустив.
- Ну, й сучий син вiн... - проговорив нiби сам до себе i чутно виплював
тютюн, що налип йому на уста. Володько не вiдповiв, хоч знав, про кого
Кiндрат думає.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294