- Хазяїн! Хазяїн! Вийдi, атєц!.. Матвiй почув голос "бiловусого
фуражира". Накинув кожуха i витиснувся надвiр.
- Ти, атєц?
- Я. А що таке? - Матвiй бачить, що фуражир не сам. З ним ще один
кiнно-гарматник.
- Прiнiмай, старiк, нас начєвать!
- Ну,знизує плечима Матвiй.- У мене й так повна хата. Навiть сiсти
нiде...
- Нє лабєзь, атєц. Ми всю дєрєвню с'єздiлi... Там єщьо хужей твоєво. У
сараях людi сплят...
Що робити? Завiв конi до клунi, а люди втиснулися до хати. Вояк далi
розмову веде.
- ...У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк,
чи офiцир - все одно. Дiстiплiна то дiстiплiна, але не наша. У нас солдат
- грязь, багно, сплювак,афiцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч
сапогом по лицi - нiчаво, афiцир салфеткою тавос пiдпирає. Два рази був у
плiну, два рази втiк. Три рани дiстав. Тепер пiду i посвищу... Сам в полон
пiду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого
невидимого царя, штихом i груддю захищав. Там он Распутiна робота наривом
на Росiї сходить. Цариця у дворцi гуляє, а ти йди, бийся, по Карпатах
дерись. От наженуть дiтвори... Ну, от ти! Ти, жовторотий?
- Чаво? - витрiщив очi молоденький кацапчук.
- Знаєш ти, куди йдеш?
- Вєстiма. На фронт.
- Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, однi
ратицi лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч i виложать.
З Пiтера, з Владiвасгока, з Бердичева, з Самарянських степiв - всiх
дуракiв зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, якої свiт не бачив.
I вже, здається, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурiя - все
ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячi верст ногами своїми
робив. А коли кiнець? Спрашую: коли кiнець? Далой!..
I зненацька в цю саме мить, коли всi напружено слухали промовця,
тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всi замовкли. Лампа згасла i
хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула i майже умлiла. Мала
Василина, що спала на полу, прокинулася i почала плакати.
- Какой там сукiн син балуєт? - реве з темностi густий голос.
Блиснула бензинова запальничка й освiтила хмарку диму, що поволi
розповзався над головами солдат. Деякi з них поблiдли на папiр.
Виявляється, "бiловусий фуражир" обурився мовою солдата i пострiлом
револьвера припинив її.
-Ти што, мать твою разтаку! - накинувся фуражир на промовця. Бунтавать?
Бунтавать вздумал? Знаєш, что за такiє розгавори дають? Нє вiдiш, здєсь
дєтi...
- А ти кто такой? - смiло, вперто i виразно питає промовець.- Супчiк?
Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукiн син, нє вiдал. Плюю я на тваї
угрози. Миє всьо равно, хоть сєводня, хоть завтра пулю в лоб вганi.
Плювать мнє на всю ету ваєнную жiзнь! Вiжу, рило твайо вот как разнесло,
ряжка хоть памої вилiвай!..
Вiдрубав i тиша. I що ж? Нiчого. Тиша, нiби всi скам'янiли. Фуражир
виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого
пiхтура за горло, але тут, нiби по командi, стало мiж ними кiлькох солдат.
- Нєєєт, братци! Драться дудкi.
Схопили обох i погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на
лавi коло столу. Пiсля цього напружена мовчанка. Далi хтось щось
заговорить уривком лайки.
Матвiй i родина на полу, коло печi. Всi нагострили цiкавiсть. Матвiй
бiльше байдуже, Настя уже хотiла кинутися розбороняти. Василь, Володько i
Хведот з виразом недовершеного страху, цiкавостi i навiть якогось
вдоволення.
Клалися спати. Несли солому i хто де мiг, схилив голову. Володько чув
надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настiльки проймаюче, що
уривки втомленої думки весь час чiплялися бачених i пережитих людей i
картин.
Перший раз почув кiлька незнайомих слiв. Перший раз бачив огонь в очах
вояка, який сказав простими i певними словами те, що таїла в заледенiлому
нутрi бiльша частина солдатської маси. I як рiшуче! Якi очi! Якi зморшки
коло кутикiв уст i як цiпився кулак. Це, чорт бери...
Сон, виплата, Смiрнов... Знов новенькi банкiвки. Чорний простiр i
безлiч вояцьких облич у папахах, з торбами. Пострiл.
Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повiтря
i почали рiвно й мiрно гойдатись, нiби спокiйне море пiсля ущухлого
буревiю.
V
Чорний простiр без початку i кiнця, сiрi клуби туману в сприсках
стрiльних iскор, що вириваються i зникають. Земля була не влаштована i дух
Божий - всеможний шум несеться в серединi всього i лишає по собi творчi
початки.
Як дiлилось свiтло i тьма. Як радiв i яснiшав етер. Як завертався
перший раз хаос, задзвенiв у пружнiх руках Великого Майстра, що дув на
прискаючу вогнем масу своїм натхненним подухом творчостi. Клались гори
вправо й улiво, океан вздовж сяючим плесом опав, вiдбив блакить i жбурнув
в далечiнь i ширiнь.
Родилась людина. Брав Майстер першу частину землi - як основу. Брав Вiн
також частинку вiд дерева живого i вiд мертвого каменя. Брав воду солону i
не забув барву вiд лiлей, i вiд рож пахучих, i вiд фiалок весни... I ще не
все. От стоїть твiр перед очима Творця, має вигляд, барву, але не має
того, що зветься кров. I тодi брав Творець частинки вогню, та дiлив їх на
барву i тепло. Зачерпнув роси, з пiднебесних височин, що впала була на
лист рослин, змiшав з барвою вогню. Далi все запалив. I вийшов твiр
прекрасний. I сказав Творець:
- Насолода творчостi хай буде вiчною. Хай нiколи не буде вiднятий менi
мiй рiзець. Я буду безконечно нищити тебе, мiй великий твiр, щоб мав змогу
безконечно творити наново. На ось i вложи у груди твої цей червоний
злiпок. Барви його - барви вогню. Йому властивi властивостi хижого звiра i
невинного ягняти. По цiй сторонi його добро, по цiй зло. Вони є тим
коромислом, на котрому спочиває тягар життя.
Увага! Вiдкрий свої очi i вуха! Бач i чуй!
Щум океанiв, пралiсiв, спiви птахiв, рокоти грому брязнули зi всiх
бокiв. Небо дивилося синiм оком i вiдбились у нiм квiти, дерева, мов у
дзеркалi.
I сказав Майстер:
- Збери всi шуми, спiви, вигуки i вибери з них найлiпше. Це буде твоїм
словом. I всi барви, якi є, якi я складаю в число днiв мого творення, хай
будуть доступнi оку твоєму. Я так хочу!
Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло свiт. Найбiльшим
даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко - людино...
Полем iде Матвiй. Захiдний вогкий вiтер протискається до чорної плотi
землi i жере хрусткий соковитий снiг. Гарматнi рокоти трiпотливо мiшаються
з першим спiвом жайворонка. Повiтря крає лiтак, що прямує над жолобецький
лiс. Там гу-понуло кiлька вибухiв, на котрi вiдповiв дрiбним цокотом
скорострiл.
Маршовi роти, що вилазили з лiсу, лягли, мов кошена трава.
А лiтак все кружляє. Ось вiн над головою Матвiя. Став чоловiк, задер
галову:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294