Це зовсiм iншi парубки. Вони якось iнакше сидять, якось
iнакше говорять. В очах їх рiвна, яскрава думка. Волосся їх причесане. Ось
один з них черговий. Вiн пильнує, щоб нiхто не курив тут, щоб не робив
смiття.
Зi стiн дивляться на всiх портрети, оздоби, написи. Тисячi рокiв
минуло. Було село, жили люди... Але вперше з'явились отам на бiлiй, рiвнiй
стiнi слова: "В своїй хатi своя правда, i сила, i воля". Простi, звичайнi
слова, але скiльки в них вложено! Скiльки неухильної, намацальної правди,
I скiльки сотень лiт минуло, щоб тi слова прийшли сюди, до цього села, щоб
стати всiм перед очима на бiлiй, рiвнiй стiнi! Дивiться на них i
розумiйте!
Тим часом iшла весна. Ще падав деколи снiг, але й одразу розтавав. А
одного разу повiяв зовсiм теплий вiтер, ринули потоки води, поля зовсiм
почорнiли. На деревах набухли бруньки. Жайворонки пiднялися вiд землi й
там високо пiд чистим, блакитним небом видзвонювали свої пiснi. Ще день,
два минає, парує й протряхає земля. На взлiссю виглянули першi квiтки. З
вирiю верталися птахи. Ось закурликали десь журавлi. Довго не можна
пiймати їх зором. Слiпуче сонце закриває їх своїм промiнням, але ось все
виразнiше й виразнiше чути їх радiсний голос, i око ловить першу низку.
Летять, вертаються. Були десь далеко в гостинi, але нiде не є так добре,
як у рiднiй землi.
Нарештi й берези пустили барву. Нiжнi, жовтуватi бруньки набрякли й
нагадують краплинки чистого воску. На поле виходить орач i закладає в
мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетiла набiк скиба. Сонце ллє на
неї своє тепло. Бризнули з руки сiяча зернята й оплiднили її.
Матвiй вийшов також на поле. Як i кожного року, так i цього йде полем,
сiє своє зерно. З ним Хведот. Он пiдходить Iван Кушка.
- Боже помагай,- гукає здалека.- Протряхло?
- Спасибi! - зупиняється й говорить Матвiй.- Рiлля гарна.
- А добре сiється? - гукає знов Iван , хоч сам бачить.
- Нiчого. Вiтер пiд руку!
- А де ж Володько? Не вчиться сiяти?
- Кожний сiє, що вмiє,- вiдповiдає спокiйно Матвiй.- Я своє, а вiн
своє. Аби тiльки на добру землю.
Не любив Матвiй, коли йому витикали Володьком. На кожному мiсцi
пригадували:
- Не помагає. Навчився. Смердить гнiй. Не хочеться за працю братися.
Матвiєвi й самому не зовсiм так хотiлося, як є, але що зробиш. Був один
- пiшов i не вернувся. Пiдрiс цей i знову невiдомо, яка доля його чекає.
Доброго не можна сподiватися. Нема звiдки. Але Матвiй все-таки розумiв, що
iнакше бути не може. I вiн так робив би. Тепер вже старий. Вiк свiй на
рiллi проробив, то хай хоча дiти за нього деiнде попрацюють. А що там
говорять - пусте. Самi не знають, що верзуть. Через те не любив Матвiй
починати тепер розмови з людьми. Навiть iз сусiдами. Оминав їх, як мiг.
Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й розмовляв
з ним уголос.
- Гарно, гарно в Божому свiтi,- говорив Матвiй.- Шкода, що сили нема.
Ах, яка та землиця. Ось вже й витикається зерно. Коли б тiльки не прийшли
приморозки.
Був довгий, болiла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не
мiг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсiм зблизька.
- Гарно, гарно сходить,- говорив знов уголос.- Вiтрець, здається,
досить теплий.
Пiсля дивився навкруги по широкому небу, нiби чогось шукав. Його
старечий вже зiр оглядав небо i, здається, просив його не бути надто
немилосердним до тих зовсiм ще малесеньких паросткiв. Хай вже пiдростуть,
хай будуть бiльшi. Цiла надiя всiх людей. Велике Боже добродiйство. Вiчнi
скарби землi. Пiт i кров. Гаряча молитва.
Небо було чудове, широке, синє. Єдине небо, якого бiльше нiде нема.
Дивилось звисока на цей земний свiт, трохи згорда, трохи поблажливо... Але
воно має повне право на те. Його краса, його величнiсть... Вкриває землю
навкруги, носить на собi хмарини, має дощ, росу, блискавки. Має чудове,
незрiвняне сонце... Чого ще треба тобi, дивна людино? Чого? Розуму треба.
Розуму. Трошечки розуму, щоб вмiти розумно жити, щоб щось творити, щось
давати життю. Трошечки того людського розуму, що дає бажання щастя,
розумiння свободи, поняття честi.
Йшло до Великодня... На полях вiд ранку до вечора ходять орачi. З вирiю
повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також приїхав додому.
Кожного вечора над селом бамкає дзвiн, i люди йдуть говiти.
У суботу перед вербною недiлею майже цiле село йде до церкви. Мала
церква далеко не вмiщає людей. Гарне свято. Пригадує Христа, що їхав у
Єрусалим на ослi. Народ з пальмовими гiлками стелить йому свої одяги,
гукає осанну... Христос їм не вiрив. Велика його душа чула, що завтра вони
будуть гукати "Розпни Його!" Вiн болiє над людською безраднiстю,
несвiдомiстю їх людського, розумного первня. Вiн знає їх до глибини, через
те сьогоднi не радiє з їх захоплення, так само, як завтра не осуджує їх.
"Вони не знають, що творять. Прости їм. Отче".
Матвiй дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще "за отлiчiє i
успєхi" даровану на iспитi в школi Євангелiю i вголос читав тi глави
страждання i воскресiння Христового. А пiсля мiркував:
- У життi завжди є так. Дiти мої. Нiколи не возгордiться, коли вас
хвалять, i нiколи не падайте духом, коли вас гудять. Робiть добро й вiрте
в себе.
У вербну суботу цiла Матвiєва родина в церквi. Мати наперед всiм
насукала свiчок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церквi й бiля церкви
повно народу. Темний, хоч зоряний вечiр. У церквi спiвають. Тiсно.
Григорко Деберний вносить двi величезнi в'язки вербових галузок з
котиками.
Народ тиснеться. Молодий священик, що заступає хворого о. Клавдiя,
швидко роздає вербу. Над людьми замиготiло безлiч свiжих галузок. Хто вже
дiстав своє, витискається надвiр i засвiчує свiчку. Одна, двi, десять,
безлiч горiючих свiчок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свiчками й
чекають кiнця вечiрнi. Обличчя кожного якесь натхненне. У темнотi ночi
воно нiби горить i свiтить... Всi рухаються. Малi. хлопчики бiжать ззаду й
б'ють один одного вербою. "Не я б'ю, верба б'є, Великдень за тиждень..."
Володько був також у церквi. Вiн стояв у тiснотi на крилосi в
товариствi Олега, Романа й iнших своїх товаришiв. Вiн | не належить до
церковного хору, але став на крилос, бо в церквi нема мiсця. Крилос трохи
пiдвищений, i вiн може дивитися понад голови народу.
Спереду церковий хор. Вiн сьогоднi у повному зборi. Там Антiн, там
Iлько, там Володькiв батько. Не дивлячись на старiсть, вiн все-таки
заходив на крилос, бо любив спiвати. З дiвчат там Настя, Одарка й
Наталка... Ганка також у церквi, але вона тепер не ходить спiвати. Вона
стоїть мiж дiвчатами серед церкви.
Володько часом поглядає на Наталку. Так рiдко її бачить i ще майже не
говорив з нею.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
iнакше говорять. В очах їх рiвна, яскрава думка. Волосся їх причесане. Ось
один з них черговий. Вiн пильнує, щоб нiхто не курив тут, щоб не робив
смiття.
Зi стiн дивляться на всiх портрети, оздоби, написи. Тисячi рокiв
минуло. Було село, жили люди... Але вперше з'явились отам на бiлiй, рiвнiй
стiнi слова: "В своїй хатi своя правда, i сила, i воля". Простi, звичайнi
слова, але скiльки в них вложено! Скiльки неухильної, намацальної правди,
I скiльки сотень лiт минуло, щоб тi слова прийшли сюди, до цього села, щоб
стати всiм перед очима на бiлiй, рiвнiй стiнi! Дивiться на них i
розумiйте!
Тим часом iшла весна. Ще падав деколи снiг, але й одразу розтавав. А
одного разу повiяв зовсiм теплий вiтер, ринули потоки води, поля зовсiм
почорнiли. На деревах набухли бруньки. Жайворонки пiднялися вiд землi й
там високо пiд чистим, блакитним небом видзвонювали свої пiснi. Ще день,
два минає, парує й протряхає земля. На взлiссю виглянули першi квiтки. З
вирiю верталися птахи. Ось закурликали десь журавлi. Довго не можна
пiймати їх зором. Слiпуче сонце закриває їх своїм промiнням, але ось все
виразнiше й виразнiше чути їх радiсний голос, i око ловить першу низку.
Летять, вертаються. Були десь далеко в гостинi, але нiде не є так добре,
як у рiднiй землi.
Нарештi й берези пустили барву. Нiжнi, жовтуватi бруньки набрякли й
нагадують краплинки чистого воску. На поле виходить орач i закладає в
мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетiла набiк скиба. Сонце ллє на
неї своє тепло. Бризнули з руки сiяча зернята й оплiднили її.
Матвiй вийшов також на поле. Як i кожного року, так i цього йде полем,
сiє своє зерно. З ним Хведот. Он пiдходить Iван Кушка.
- Боже помагай,- гукає здалека.- Протряхло?
- Спасибi! - зупиняється й говорить Матвiй.- Рiлля гарна.
- А добре сiється? - гукає знов Iван , хоч сам бачить.
- Нiчого. Вiтер пiд руку!
- А де ж Володько? Не вчиться сiяти?
- Кожний сiє, що вмiє,- вiдповiдає спокiйно Матвiй.- Я своє, а вiн
своє. Аби тiльки на добру землю.
Не любив Матвiй, коли йому витикали Володьком. На кожному мiсцi
пригадували:
- Не помагає. Навчився. Смердить гнiй. Не хочеться за працю братися.
Матвiєвi й самому не зовсiм так хотiлося, як є, але що зробиш. Був один
- пiшов i не вернувся. Пiдрiс цей i знову невiдомо, яка доля його чекає.
Доброго не можна сподiватися. Нема звiдки. Але Матвiй все-таки розумiв, що
iнакше бути не може. I вiн так робив би. Тепер вже старий. Вiк свiй на
рiллi проробив, то хай хоча дiти за нього деiнде попрацюють. А що там
говорять - пусте. Самi не знають, що верзуть. Через те не любив Матвiй
починати тепер розмови з людьми. Навiть iз сусiдами. Оминав їх, як мiг.
Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й розмовляв
з ним уголос.
- Гарно, гарно в Божому свiтi,- говорив Матвiй.- Шкода, що сили нема.
Ах, яка та землиця. Ось вже й витикається зерно. Коли б тiльки не прийшли
приморозки.
Був довгий, болiла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не
мiг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсiм зблизька.
- Гарно, гарно сходить,- говорив знов уголос.- Вiтрець, здається,
досить теплий.
Пiсля дивився навкруги по широкому небу, нiби чогось шукав. Його
старечий вже зiр оглядав небо i, здається, просив його не бути надто
немилосердним до тих зовсiм ще малесеньких паросткiв. Хай вже пiдростуть,
хай будуть бiльшi. Цiла надiя всiх людей. Велике Боже добродiйство. Вiчнi
скарби землi. Пiт i кров. Гаряча молитва.
Небо було чудове, широке, синє. Єдине небо, якого бiльше нiде нема.
Дивилось звисока на цей земний свiт, трохи згорда, трохи поблажливо... Але
воно має повне право на те. Його краса, його величнiсть... Вкриває землю
навкруги, носить на собi хмарини, має дощ, росу, блискавки. Має чудове,
незрiвняне сонце... Чого ще треба тобi, дивна людино? Чого? Розуму треба.
Розуму. Трошечки розуму, щоб вмiти розумно жити, щоб щось творити, щось
давати життю. Трошечки того людського розуму, що дає бажання щастя,
розумiння свободи, поняття честi.
Йшло до Великодня... На полях вiд ранку до вечора ходять орачi. З вирiю
повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також приїхав додому.
Кожного вечора над селом бамкає дзвiн, i люди йдуть говiти.
У суботу перед вербною недiлею майже цiле село йде до церкви. Мала
церква далеко не вмiщає людей. Гарне свято. Пригадує Христа, що їхав у
Єрусалим на ослi. Народ з пальмовими гiлками стелить йому свої одяги,
гукає осанну... Христос їм не вiрив. Велика його душа чула, що завтра вони
будуть гукати "Розпни Його!" Вiн болiє над людською безраднiстю,
несвiдомiстю їх людського, розумного первня. Вiн знає їх до глибини, через
те сьогоднi не радiє з їх захоплення, так само, як завтра не осуджує їх.
"Вони не знають, що творять. Прости їм. Отче".
Матвiй дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще "за отлiчiє i
успєхi" даровану на iспитi в школi Євангелiю i вголос читав тi глави
страждання i воскресiння Христового. А пiсля мiркував:
- У життi завжди є так. Дiти мої. Нiколи не возгордiться, коли вас
хвалять, i нiколи не падайте духом, коли вас гудять. Робiть добро й вiрте
в себе.
У вербну суботу цiла Матвiєва родина в церквi. Мати наперед всiм
насукала свiчок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церквi й бiля церкви
повно народу. Темний, хоч зоряний вечiр. У церквi спiвають. Тiсно.
Григорко Деберний вносить двi величезнi в'язки вербових галузок з
котиками.
Народ тиснеться. Молодий священик, що заступає хворого о. Клавдiя,
швидко роздає вербу. Над людьми замиготiло безлiч свiжих галузок. Хто вже
дiстав своє, витискається надвiр i засвiчує свiчку. Одна, двi, десять,
безлiч горiючих свiчок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свiчками й
чекають кiнця вечiрнi. Обличчя кожного якесь натхненне. У темнотi ночi
воно нiби горить i свiтить... Всi рухаються. Малi. хлопчики бiжать ззаду й
б'ють один одного вербою. "Не я б'ю, верба б'є, Великдень за тиждень..."
Володько був також у церквi. Вiн стояв у тiснотi на крилосi в
товариствi Олега, Романа й iнших своїх товаришiв. Вiн | не належить до
церковного хору, але став на крилос, бо в церквi нема мiсця. Крилос трохи
пiдвищений, i вiн може дивитися понад голови народу.
Спереду церковий хор. Вiн сьогоднi у повному зборi. Там Антiн, там
Iлько, там Володькiв батько. Не дивлячись на старiсть, вiн все-таки
заходив на крилос, бо любив спiвати. З дiвчат там Настя, Одарка й
Наталка... Ганка також у церквi, але вона тепер не ходить спiвати. Вона
стоїть мiж дiвчатами серед церкви.
Володько часом поглядає на Наталку. Так рiдко її бачить i ще майже не
говорив з нею.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294