По вечерi "водопiй". Це також цiкаве явище. Зi всiх дворiв ведуть коней
до криницi. Коло одної мало мiсця, тому воякiв подiлили на "райони".
Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивiскування коней. В
скорiм часi конi так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.
По водопої гульня. На широкому вигонi "круг". Перед кругом довгий
стiлець. На стiльцi з розтяжними "трьохрядками" гармонiсти. Навколо муром
сiрi шинелi, товстi червонi пики з вишкiреними зубами.
Кирпатий "чорномазий" Ванька пiд розлогi звуки гармонiй "трепака
вибиває". Його ноги, рухи i цiле тiло стрибають, як у "чортика". Присiдає,
плеще долонями по халявах, пiсля по щоках, по губах. Далi й далi - все
новi i новi викрутаси. Кружляє дзигою на однiй нозi, стає догори ногами i
танцює на руках.
Воячня вдоволена, щаслива. Деякi присiдають до землi зi смiху.
А коли скiнчився "трепак", виступив оповiдач. "За горами, за долами, за
широкими морями, за дрiмучими лiсами, в славнiм царствi-государствi
жив-був славний цар-государ - Матвей по прозванню Беревдєй..." - рвучко з
мiсця розпочав оповiдач, збивши свою "фуражку" на потилицю. Над чолом
копицею чуб, комiр "гiмнастьорки" розхристаний. Лiва рука в боку, правав,
мов нагай, вимахується над головою.
Воячня замовкла мов камiнь. Звучний голос оповiдача дзвенить, як дзвiн.
Над усiм небо чисте й зоряне. На заходi догоряє велетенська пожежа. А вояк
веде свою повiсть, як цар Матвей Берендей та задумав морську царiвну
красуню, володарку морiв, океанiв, зо всiма багатствами, скарбами, зо
всiма пiдводними царствами й государствами собi за жiнку здобути.
Пiдводна красуня косу має чистого золота, очi найкращi агати, тiло
барви бурштину. Цiлунок її пiк, мов дотик розпаленого до червона залiза.
Але нi один зо всiх найкращих лицарiв, багатирiв, козакiв-отаманiв не мiг
здобути її прихильностi. Тiльки грiзний цар Берендєй, що правив усiма
суходолами, усiма звiрами земними, усiма горами пiдземними, взявся здобути
її.
- Так,сказав Берендєй.- Кров з носа, лусни, умри, а мiць свою покажи!
Моря й океани вилий на берег, у рiки пiдземнi спусти всi води, а вилови
"шельму" - красуню чарiвну!
Ех, як гримнула вiйна. Суша i море звелися й вдарились. Звiрi земнi i
морськi чудовиська стялися у герцi жахливої смертi. I побiлив цар! Полонив
свою бранку, вiднiс її у "хороми" з хрусталю i камiння дорогого i поклав
на тронi своїм пiвмертву...
"У труби тодi трубили, в дзвони тодi дзвонили, били гармати двадцять
один раз! Пир тодi дав цар Берендєй усьому свiтовi на славу - пир на весь
мир! Вино рiкою текло, страви заморськi давали, музики грали хвалу
славному-преславному великому царю й государю.I при тому я також був, мед,
пиво пив, по губах текло, а в рот... так! У рот не попало. Да!.." - i
рвучко труснувши головою, закiнчив оповiдач.
- Браво, Анiско! - гримнуло зо всiх бокiв,- Браво! Браво! От, сукин
син! Про того... як його! Про султана! Про султана! - кричать з натовпу.-
Давай, брат, про султана! Говори!
- Про султана, так про султана! - обтираючи чоло долонею i змiнивши тон
i мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-українською мiшаниною.
Останнi слова розмазав повiльною полтавською говiркою.
- Виходь сюди, козачня! - крикнув вiн.- Огню, стола! Клади огонь!
I десяток воячнi кинулося класти багаття. Дрова вже були приготованi.
Запалили сухий трусок i полум'я замаяло по вояцьких подобизнах.
З'явився стiл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг i
без слова зайняли мiсця навколо столу. Однi стоять, iншi сидять, ще iншi,
опертi черевом на стiл, напiвлежать.
Тиша. Приходить вiстун - проголошує:
- Славнi козаки! Великий султан, володар турецький, грецький,
македонський i єгипетський вислав до вас своїх послiв з грамотою.
- Го-го-го! - зареготали козаки.- Давай його сюди! Приходять посли. Це
у вивернутих шинелях вояки з позав'язуваними рушниками головами. Один з
них бундючне розгортає довгий папiр i згучним, глухим, повiльним голосом
проголошує:
- Я, великий султан турецький, грецький, македонський i єгипетський
володар... такий-то й такий, намiсник Аллаха i т. д.
Велетенський натовп завмер. Не чути нi одного згуку. Вояки, дiвчата,
дiти - все занiмiло з цiкавостi, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним
оком глянути на небувалу комедiю.
Серед великої тишi слова султанського пiсланця звучать натхнено й
урочисто. Палає вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду,
палають огненною барвою. У безвiтряному просторi дим товстючим стовпом
зводиться догори i там десь пiд зорями розводиться у бузово-сталевому
склепiннi.
Козаки вислухують грамоту i починають писати вiдповiдь, натовп
розсiдається вiд реготу. З його середини уривно виривається: -
Македонський дурень!
- Ха-ха-ха! - в один голос реве натовп.
-...Свиняче ухо!
- Xa-xa-xa! - rororo!..
- ...Кобилячий хвiст!..
- Xa-xa-xa!
- ...а нашого Бога блазень!..
- Xa-xa-xa!..
- ...числа не знаєм, бо календаря не маєм, мiсяць на небi, а день такий
у нас, як i у вас - поцiлуй ось куди нас!..
Тут уже дiвки, молодицi, бородатi вояки присiдають до землi, тримаються
за животи i регочуть,- регочуть.
Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповiдав про Берендея.
Володьковi вiн видався чимсь надлюдським. Вiн пробився наперед, стоїть
в дуже невигiдному мiсцi, бо зi всiєї сили мусить опиратися напоровi
ззаду, вiд чого аж млiють i тремтять ноги, але все-таки вiн не пропустив
нi одного слова, нi одної, здавалося, рисочки на обличчi оповiдача.
Пiсля рухнула загальна гульня пiд гармонiю. Вояки хватають дiвок, цупко
тримають їх у дужих руках i викручують буревiйну польку. Викрики,
висвисти, дiвочi вивиски лунають долиною.
Зiйшов велетенський, надутий мiсяць i зупинився над вiльхами двiрського
ставу. Палає багаття. До нього пiдкидають грубечi комердяки, сипляться
снопами iскри, рухи гармонiї вилiтають з ворохобного натовпу на вiльний
простiр i розкладаються по долинi приманливою, пориваючою луною.
Пiзно вночi вертався Володько з товаришами додому. По долинi, по
дорозi, не дивлячись на пiзню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути жiночi
хiхи та ха-хи. Там десь на другому взгiр'ю голосний дiвочий регiт:
"Ха-ха-хаааа!.." - аж покотилося.
Нiч ясна, холоднувата. З неба зриваються i падають у чорну землю зорi.
На травi холодна роса. Хлопцiв пробирає, вони знизують плечима, швидко
стрибають босими ногами по росi.
Перед ними мигають п'ятами гурточок дiвчаток. Хлопцi прискорили бiг. Тi
вiдчули, що їх хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи великих дiвок, i
дрiбно залопотiли пiдошвами по землi. Хлопцi ще придали духу...
Бiжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294