Це море! Он пливуть кораблi - один за другим iдуть безмежним водяним
шляхом тi велетнi. Володько бачить на їх чардаку бронзолицих матросiв з
нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капiтанiв, що дивляться ген
туди за обрiї, де лежать скелястi, утиканi патлатими пальмами береги.
Як хотiлося б Володьковi й собi до них. Кинути все це - землю, плуги,
гнiй. Обнятись би з небезпекою, буревiєм. Обпектись би сонцем i вiтрами.
Здобути силу, славу, грошi. Стати великим морським героєм i наганяти
острах ворогам.
Днi бадьорi, яснi, свiжi. Небо фiалково-синє, а по нiм ковтуватi бiлi,
мов снiг, хмарки. Жита, пшеницi, вiвси. Кожна стеблина мiцно вчепилась
рiдної землi, осе її чорну кров i хитається вiд подуву вiтру. Колосся
шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвiнко пiдпiдьомкають перепелицi.
Серед такого оточення росте i мiцнiє Володько.
Вiн не має товаришiв i вiн не потребує їх. Вiн любить себе i свої мрiї.
Вiн навiть гордий собою i часом, коли захоплення життям, молодiстю досягає
найвищої мiри, вiн починає спiвати, стрибати. Йому здається, що вiн
найрозумнiший з людей i всi його мрiї це не мрiї, а дiйснiсть недалекого
прийдешнього.
Навколо тихо. Села, поля, лiси живуть звичайним життям. Вiйни не стало.
Зникли москалi, їх мова, їх лайка. По полях чути пiснi дiвчат. У недiлю в
селi грають музики. Там витанцьовують парубки свої танцi, залицяються.
Нiхто їх не турбує. Не чути бiльше, щоби гнали когось "на стiйку". Всi
дома, всi досягли свободи. На панських ланах пругами лягли межi. У лiсi
таксують дубину, валять її з пнiв i розтягають по селах. Платять гривнями,
женуть самогон, кохаються, вiнчаються, закладають новi хати...
Кожний цей день - день української державностi. Володько розумiє це
також. Матвiй продав овес, взяв двi^ тисячки гривень i вирiшив накупити
дубини. Прийде з вiйська Василь, ожениться i хату треба нову...
Iдучи з батьком до лiсу, Володько бачить, як усi села, всi люди - старi
й малi взялися за працю. У лiсi повно людей. Вiдкраяли дiлянку, валять
товстючi дуби, обтинають, тешуть на пiдвали, на шпали, на клепки.
Канцелярiя працює безупинно. Побережники ходять зi своїми сурмами. Мабуть,
багато вiкiв не чувся цей народ її господарем. Все вiдчуло нараз, як спали
з рук пута. Всiм захотiлося валити дубину, тягти додому, будувати новi,
високi, свiтлi хати. Всiм хочеться жити, жити, жити...
Край цей умiє жити. Край цей умiє працювати. Була вiйна, змела села
вогненною мiтлою. Прийшов рiк миру i села повстали вогненною працею. Дай
миру, волi!..
Назустрiч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомiтно
надiйшли днi, коли в селах знов повно воякiв, коли вже десь там зi сходу
вiд Острога, Кунина почали доноситися знайомi голоси гармат.
Одного недiльного ранку з жолобецького лiсу, так само, як тодi, коли
почалася свiтова вiйна, виїхав козацький полк. Але це козаки українськi.
Загорiлi обличчя, бадьорий вигляд, шворна пiсня. Цiле село збiглося
дивитись "на петлюрiвцiв". Нiкому не прийшло на думку спитатись їх, куди
вони iдуть. Село вже звикло до вiйни. Пiдуть однi - прийдуть iншi. Чи ж не
все одно?
У селi козаки розташувалися, щоб вiдпочити. Володько пiшов також туди,
щоби зблизька приглянутися до свого вiйська.
Воно прийшло здалеку. Воно облетiло цiлу Україну. Скiльки шалених атак
пережили цi дужi сини своєї землi. Вигляд їх якийсь байдужий,
насмiшкуватий. Володько вiдважився запитати одного:
- А куди ви їдете?..
- В гостi, молодий козаче...
Володько не має чого бiльше питати. Навiщо? Знає вiн i так, куди. Чутки
невздержно летять i приносять вiстки, що десь там за Острогом вже
большевики.
Козаки покормили коней, дiстали з польової кухнi обiд. Сурма сурмить
збiрку. Пiдтягають коням пiдпруги, гнуздають i спiшать на збiрку...
- На коня! - скомандував полковник. Брязнули шаблi, рушницi, i козаки
на конях.
- Шикуйсь! Кроком руууш!...
Нi. Нi. Це не була парада. Не були це привiтнi, спокiйнi люди. Але
Володько нiколи не забуде їх такими, як бачив їх тодi, у найрiшучiшу
годину. Такими напiвсердитими, напiвбайдужими до всього. Їх загорiлi
бронзовi чола, їх закуренi шапки й блюзи, їх витертi сiдлом червонi
"галiфе". Вiчно звучатиме в його вухах оте рiзке, певне: "На коня!"
На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селi i
простояли кiлька днiв. Приїхали люди з Крем'янця й оповiдають, що завзятi
бої йдуть по залiзничнiй лiнiї Рiвне-Здолбунiв. До Крем'янця звезено
безлiч вагонiв з рiзним вiйськовим майном. Далi нема куди вiдступати. За
Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.
Щодень, щонiч новi невеселi вiстки. Зо всiх бокiв чутнi гарматнi
перегроми.
Як на тоте, небо затягнулося i розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все
новi й новi частини. Пройшла й пiхота. Молодi хлопцi у сiрих чемерках та
шоломах. У селi повно вiйська. У кожнiй хатi набито козакiв. Мокрi,
потомленi, голоднi. Цiлi мiсяцi провели в затяжних боях i лишили там за
собою не один десяток i не одну сотню своїх товаришiв.
Тiльки на Матвiєвому хуторi ще порожньо. Але надвечiр прибуває ще якась
частина. Самi молодi хлопцi. Матвiй сам попередив, щоб не йшли в село, а
лишалися на нiч у нього на хуторi. Клуня велика. Цiлий полк влiзе.
I дiйсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарiкати, що немає
мiсця i харчiв. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.
- Дiти мої! - лагiдно говорить вiн.- Перетерпiть. Все для України!..
Дiти втихають, займають клуню. Там темно.
- Ей, ти, Сорока? Де ти є?..
- Тут! Лiзь сюди! Тут гаразд!
- Дурдело?
- Га!..
- Де тебе дiдько носить?..
- Тихо!.. Перший курiнь,займай крайнiй засторонок... Дотримуйсь
порядку. Другий слiдуючий i т. д. По куренях виходьте до вечерi...
Володько вештається i смiється...
- Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарнi дiвчата?
- А маєте "патрони" - скажу... - заявляє Володько...
- А тобi нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налiтати?..
- Я українець i на обози не маю смаку. На обози налiтають бандити.
- Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десяткiв набоїв. У Крем'янцi
дiстанемо...
Володько побiг до матерi, випросив кусень сала. Вояк дiстав сало,
Володько "патрони". Вiн мусить зiбрати якнайбiльше набоїв...
У малiй хатi набито людьми. Старий полковник, два курiннi i священик.
Настя топить у печi i варить молошну кашу. Матвiй розважає з
полковником...
- То, знаєте, добра з того не буде... Мiй старший син також десь
воює... Але... не видержимо... Нє... нє... - i Матвiй хитає головою...
- А чому, ви думаєте, не видержимо? - питає полковник.
- Звiсно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати... Народ
наш - один в лiс, а другий в поле... Тяжко.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294