- Ходiмо!
Обидва пiшли. Увiйшли в лiс глибокий. Йшли без стежок, без дорiг. Часом
на якусь галявину виходили. Мiсяць свiтив на них з високого неба. Довга
тiнь тягнулась за ними. Собака, йшов спокiйно по слiдах незнайомого.
Обходили всi яри, всi долини. Виходили на гори й дивились з них униз.
Краса й тиша скрiзь стояли. Iван часто не мiг заховати радостi, який то
гарний, великий Божий свiт, яка чудова та його земля. I втоми вже не чув,
бо радiв, як мала дитина. Здавалось, що вiн вперше в життi подивився на
землю свою звисока й вперше побачив її своїми очима.
- Господи Боже! - казав собi в душi.- Ти єдиний можеш спасти нас вiд
великих грiхiв. Син Твiй за цiлий свiт постраждав i викупив його з неволi.
Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дiтей своїх.
Поки молився так Iван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом
тiльки зупинявся, ставав, обтирав пiт на широкiм чолi й тяжко вiддихав.
Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Мiсячне сяйво зовсiм
заливало її. Снiг горiв самоцвiтами. Тут незнайомий зупинився й глухим,
тремтячим голосом сказав:
- У долинi цiй колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих
людей. Боролися й впали за свободу, їх перемогли. Вони вже давно вiдiйшли
вiд нас, але душi їх тут... В оцiй долинi. Ходiм до них.
Недовго вже йшли. Пiдiйшли до якоїсь стiни, що чорнiла, мов лiс
великий. Сюди й туди не видно кiнця. У стiнi тiй залiзнi дверi, а на
дверях два великi, мiдянi кiльця. Взяв незнайомий за те, що з правого
боку, i вдарив ним раз, потiм ще раз i ще раз. Три рази вдарив тим
кiльцем. Довго не чути було нiчого, Борислав, незнайомий i собака спокiйно
стояли й чекали. Нараз за дверима нiби задзвонили малi дзвоники. Луна вiд
них донеслася й назовнi. Тодi залiзнi дверi самi вiд себе вiдчинилися, а
за ними був чорний, мов угiль, вхiд у якесь пiдземелля.
- Ти зостанься тут,- сказав незнайомий до пса.- А ви,- звернувся до
Борислава,ходiть за мною.
Собака слухняно залишився надворi, а Iван i незнайомий вступили у
темний прохiд. Дверi за ними одразу зачинилися, й вони стояли у глибокiй
темнотi. Пiсля поволi звiдкiлясь взялося блiде, мертве, нiби вiд
порохнякiв-свiтлякiв, сяйво. Воно поволi збiльшувалось, i по часi Борислав
побачив перед собою довжелезний, нiби тунель, прохiд. Кiнця його не було
видно, а справа й злiва проходу стояли прив'язанi чудовi конi. Направо
стояли все карi, налiво все каштановi. Блискучi, випасенi всi, стоять коло
довжелезних жолобiв i нiби на когось чекають.
- На кого чекають тi конi? - запитав Iван незнайомого.
- Пiсля скажу,- вiдповiв суворо той.
- А де їх кiнець? - знову запитав Борислав.
- Побачиш,так само вiдповiв незнайомий. Iван вже бiльше не питав
незнайомого, а йшов за ним все далi й далi проходом. Йшли так дуже довго.
Направо й налiво все стояли такi саме чудовi конi й нiби когось чекали. I
по дуже довгiй ходi нарештi дiйшли до кiнця. Конi залишились за ними, а
вони самi вступили до нового пiдземелля. Блiде свiтло тут зникло.
З'явилось тут натомiсть синяве, нiби вiд горючого газу. Була це велика,
безмежна зала, наповнена самою зброєю. I чого тут тiльки не було. На
колонах, що пiдпирали склепiння зали, висiли старi шаблi й старi списи. У
скринях лежали гарматнi кулi. На довжелезних стояках стояли рушницi. I
була тут не тiльки стара зброя, а була тут i така, яку вживають тепер.
Були там скорострiли. Стояли довгими рядами на високих тринiжках, на
колiщатах. Коло них готовi скриньки, повнi стрiчок. Були тут i гармати -
тяжкi й легкi. Стояли й чекали. Навiть лiтаки, навiть танки були тут,
стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, i все нiби на когось чекало.
Iван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотiв нiчого питати
незнайомого, але з часом не витримав.
- I нащо тут стiльки тiєї зброї? - спитав. Незнайомий навiть не
оглянувся. Здавалось, вiн зробився ще бiльш непривiтливий й суворий. I
тiльки по доброму часi сказав:
- Ти, чоловiче добрий, до всього лiк знаєш. Всяку хворобу вiдразу
вгадуєш, а такої простої речi не можеш вiдгадати. З якого ти прийшов
свiту?
Пiсля цього незнайомий замовк i повiв далi Iвана. По довгiй ходi дiйшли
до зали, заваленої рiзними вояцькими одягами. Яких тут тiльки не було
одягiв i скiльки їх було. Не можна було переглянути. Iван вже не питав
незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стiльки тих одягiв. Мовчки
пiшов за ним далi, аж поки не прийшли до найбiльшого i найтемнiшого
пiдземелля. Було тут зовсiм темно й так тихо, що власне дихання видавалось
надзвичайно голосним. Не бачив Iван нiчого. Стояв у темнотi, у порожнечi,
заведений у незнайоме пiдземелля й тiльки дивувався. Що значить все це? Де
я? Куди мене той завiв? Де звiдси вихiд? По часi з глибокої темноти почув
Iван суворий голос незнайомого.
- Бачиш щось тут?
- Нi,вiдповiв Iван .- Не бачу нiчого.
- Чуєш щось тут? - знову запитав суворий голос з темноти.
- Нiчого не чую,- вiдповiв Iван.
- Свiтла! - сказав суворо незнайомий, i враз з'явилося свiтло. Було це
справжнє свiтло дня, що вiд сонця лилося... Чарiвне, живе, тепле! Було це
радiсне свiтло, що сяяло над Божим свiтом зовсiм даром всiм, для всiх.
Велике Боже око дивилось i зводило до життя все, що було на землi, все
велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство
дiставало вiд сонця стiльки, скiльки потребувало для свого життя, й все
вiд того жило на землi, I було це таке хороше, таке чарiвне, таке святе
свiтло.
Iван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике,
безмежне пiдземелля... Безлiч колон пiдпирало його склепiння. Скрiзь, де
гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сидiли рiзнi, дебелi
люди, нiби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно
свiтило сонце, кликало до життя, манило, грiло.... Але вони не чули того
заклику. Всi спали. Всi до одного. I коли Iван призвичаївся до яскравого
свiтла, вiн здивувався ще бiльше. Пiзнав у тих людях знайомих... Рiзних
знайомих, з рiзних сiл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди,
але чого ж вони сплять? "Боже! Чого вони сплять?" - питав себе розпучливо
Iван. Але нiхто йому не вiдповiв, а сам не мiг догадатись. Знав безлiч
рiзних лiкiв на землi, знав усе, а цього не знав.
- Боже мiй, Боже мiй! - не витримав i викрикнув Iван.- Але чого ж тi
люди сплять?
Незнайомий не вiдповiв Iвановi. Не обернувся до нього й не поглянув на
нього. Звернувся тiльки до тих, що сплять, i звучним, сильним голосом
промовив:
- Сон ваш триває далi! Ось зi мною свiдок. Села ще сплять!
Пiсля цього незнайомий обернувся знову до Iвана й сказав:
- А тепер час вертатись. Ходiм!
I по довгому часi вони дiйшли знову туди, звiдки прийшли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Обидва пiшли. Увiйшли в лiс глибокий. Йшли без стежок, без дорiг. Часом
на якусь галявину виходили. Мiсяць свiтив на них з високого неба. Довга
тiнь тягнулась за ними. Собака, йшов спокiйно по слiдах незнайомого.
Обходили всi яри, всi долини. Виходили на гори й дивились з них униз.
Краса й тиша скрiзь стояли. Iван часто не мiг заховати радостi, який то
гарний, великий Божий свiт, яка чудова та його земля. I втоми вже не чув,
бо радiв, як мала дитина. Здавалось, що вiн вперше в життi подивився на
землю свою звисока й вперше побачив її своїми очима.
- Господи Боже! - казав собi в душi.- Ти єдиний можеш спасти нас вiд
великих грiхiв. Син Твiй за цiлий свiт постраждав i викупив його з неволi.
Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дiтей своїх.
Поки молився так Iван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом
тiльки зупинявся, ставав, обтирав пiт на широкiм чолi й тяжко вiддихав.
Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Мiсячне сяйво зовсiм
заливало її. Снiг горiв самоцвiтами. Тут незнайомий зупинився й глухим,
тремтячим голосом сказав:
- У долинi цiй колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих
людей. Боролися й впали за свободу, їх перемогли. Вони вже давно вiдiйшли
вiд нас, але душi їх тут... В оцiй долинi. Ходiм до них.
Недовго вже йшли. Пiдiйшли до якоїсь стiни, що чорнiла, мов лiс
великий. Сюди й туди не видно кiнця. У стiнi тiй залiзнi дверi, а на
дверях два великi, мiдянi кiльця. Взяв незнайомий за те, що з правого
боку, i вдарив ним раз, потiм ще раз i ще раз. Три рази вдарив тим
кiльцем. Довго не чути було нiчого, Борислав, незнайомий i собака спокiйно
стояли й чекали. Нараз за дверима нiби задзвонили малi дзвоники. Луна вiд
них донеслася й назовнi. Тодi залiзнi дверi самi вiд себе вiдчинилися, а
за ними був чорний, мов угiль, вхiд у якесь пiдземелля.
- Ти зостанься тут,- сказав незнайомий до пса.- А ви,- звернувся до
Борислава,ходiть за мною.
Собака слухняно залишився надворi, а Iван i незнайомий вступили у
темний прохiд. Дверi за ними одразу зачинилися, й вони стояли у глибокiй
темнотi. Пiсля поволi звiдкiлясь взялося блiде, мертве, нiби вiд
порохнякiв-свiтлякiв, сяйво. Воно поволi збiльшувалось, i по часi Борислав
побачив перед собою довжелезний, нiби тунель, прохiд. Кiнця його не було
видно, а справа й злiва проходу стояли прив'язанi чудовi конi. Направо
стояли все карi, налiво все каштановi. Блискучi, випасенi всi, стоять коло
довжелезних жолобiв i нiби на когось чекають.
- На кого чекають тi конi? - запитав Iван незнайомого.
- Пiсля скажу,- вiдповiв суворо той.
- А де їх кiнець? - знову запитав Борислав.
- Побачиш,так само вiдповiв незнайомий. Iван вже бiльше не питав
незнайомого, а йшов за ним все далi й далi проходом. Йшли так дуже довго.
Направо й налiво все стояли такi саме чудовi конi й нiби когось чекали. I
по дуже довгiй ходi нарештi дiйшли до кiнця. Конi залишились за ними, а
вони самi вступили до нового пiдземелля. Блiде свiтло тут зникло.
З'явилось тут натомiсть синяве, нiби вiд горючого газу. Була це велика,
безмежна зала, наповнена самою зброєю. I чого тут тiльки не було. На
колонах, що пiдпирали склепiння зали, висiли старi шаблi й старi списи. У
скринях лежали гарматнi кулi. На довжелезних стояках стояли рушницi. I
була тут не тiльки стара зброя, а була тут i така, яку вживають тепер.
Були там скорострiли. Стояли довгими рядами на високих тринiжках, на
колiщатах. Коло них готовi скриньки, повнi стрiчок. Були тут i гармати -
тяжкi й легкi. Стояли й чекали. Навiть лiтаки, навiть танки були тут,
стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, i все нiби на когось чекало.
Iван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотiв нiчого питати
незнайомого, але з часом не витримав.
- I нащо тут стiльки тiєї зброї? - спитав. Незнайомий навiть не
оглянувся. Здавалось, вiн зробився ще бiльш непривiтливий й суворий. I
тiльки по доброму часi сказав:
- Ти, чоловiче добрий, до всього лiк знаєш. Всяку хворобу вiдразу
вгадуєш, а такої простої речi не можеш вiдгадати. З якого ти прийшов
свiту?
Пiсля цього незнайомий замовк i повiв далi Iвана. По довгiй ходi дiйшли
до зали, заваленої рiзними вояцькими одягами. Яких тут тiльки не було
одягiв i скiльки їх було. Не можна було переглянути. Iван вже не питав
незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стiльки тих одягiв. Мовчки
пiшов за ним далi, аж поки не прийшли до найбiльшого i найтемнiшого
пiдземелля. Було тут зовсiм темно й так тихо, що власне дихання видавалось
надзвичайно голосним. Не бачив Iван нiчого. Стояв у темнотi, у порожнечi,
заведений у незнайоме пiдземелля й тiльки дивувався. Що значить все це? Де
я? Куди мене той завiв? Де звiдси вихiд? По часi з глибокої темноти почув
Iван суворий голос незнайомого.
- Бачиш щось тут?
- Нi,вiдповiв Iван .- Не бачу нiчого.
- Чуєш щось тут? - знову запитав суворий голос з темноти.
- Нiчого не чую,- вiдповiв Iван.
- Свiтла! - сказав суворо незнайомий, i враз з'явилося свiтло. Було це
справжнє свiтло дня, що вiд сонця лилося... Чарiвне, живе, тепле! Було це
радiсне свiтло, що сяяло над Божим свiтом зовсiм даром всiм, для всiх.
Велике Боже око дивилось i зводило до життя все, що було на землi, все
велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство
дiставало вiд сонця стiльки, скiльки потребувало для свого життя, й все
вiд того жило на землi, I було це таке хороше, таке чарiвне, таке святе
свiтло.
Iван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике,
безмежне пiдземелля... Безлiч колон пiдпирало його склепiння. Скрiзь, де
гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сидiли рiзнi, дебелi
люди, нiби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно
свiтило сонце, кликало до життя, манило, грiло.... Але вони не чули того
заклику. Всi спали. Всi до одного. I коли Iван призвичаївся до яскравого
свiтла, вiн здивувався ще бiльше. Пiзнав у тих людях знайомих... Рiзних
знайомих, з рiзних сiл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди,
але чого ж вони сплять? "Боже! Чого вони сплять?" - питав себе розпучливо
Iван. Але нiхто йому не вiдповiв, а сам не мiг догадатись. Знав безлiч
рiзних лiкiв на землi, знав усе, а цього не знав.
- Боже мiй, Боже мiй! - не витримав i викрикнув Iван.- Але чого ж тi
люди сплять?
Незнайомий не вiдповiв Iвановi. Не обернувся до нього й не поглянув на
нього. Звернувся тiльки до тих, що сплять, i звучним, сильним голосом
промовив:
- Сон ваш триває далi! Ось зi мною свiдок. Села ще сплять!
Пiсля цього незнайомий обернувся знову до Iвана й сказав:
- А тепер час вертатись. Ходiм!
I по довгому часi вони дiйшли знову туди, звiдки прийшли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294