.. Володько найбiльше, що мiг дiстати вiд матерi,
це пару слiв та погладження по голiвцi... А вiд батька i того нi. Батько
лише часом попругою через спину погладить... Одначе Володько нiкого так не
любить i нiким так не гордий, як своїм татом... Тато! Його тато! Такого
чоловiка не знайдеш нiде на свiтi. В цьому Володько свято переконаний.
- А де ж ти бачив того вужа?
- На Харитоновому полi, там за рiвчаком. Хведот не розпiзнав одразу, що
то таке. Хотiв взяти його в руку. Вуж так лежить витягнутий, як палиця
яка. Хведот своїть над ним i гукає: "Воводьку, Воводьку! Дивись! Ци то
павка, ци то уз?". От дурний. Правда? Я зараз крикнув: "То вуж! Тiкай!" i
ми втекли. Чи вуж крiпко кусає?
- Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй.
- I де дiваються вужi зимою?
- Зимою вони сплять по норах.
- А що вони їдять?..
-А що ти думаєш? Думаєш, вони такi жеруни, як ти? Вони засипають i
сплять. Їсти їм тодi не треба.
- Як то? Цiлу зиму сплять i нiчого не їдять?
- Розумiється.
- А правда, добре було б, щоб усi вужi виздихали?
- Може, й добре. Але що тодi їли б чорногузи?
- А чорногузи не здохнуть вiд ужiв?
- Нєє, це вже така тварина, що їсть тобi i жабу, i вужа, i пiсля того
чує себе так, нiби це були вареники з маслом.
- Тату, тату! Чому то чорногузiв кличуть Iваном? А де вони дiваються
зимою?
- Бо так їх пiп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем? Бо так тобi
личить. А на зиму вони вiдлiтають вiд нас. У теплi краї - у вирiй. Знаєш,
як наша мати печi тримається, так чорногузи лiта. Вони хотiли б, щоб завше
було лiто, а у нас є й зима. От вони й летять того лiта шукати деiнде.
- Тату! А де ж тi краї? Там нiколи немає зими? А чому? Де це?
- То далеко. Звiдсiль не зобачиш. За морем. Багато птахiв вiдлiтає
туди, але весною вони знову вернуться.
- От там, певно, злетиться дуже багато птахiв. Га?
- Розумiється. Але там є й такi, яких ми нiколи не бачимо. Чув про
Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справдi є. Бачив ти
того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього є папуга? Бачив?
Це вiн купив ,i носить, а там вони по деревах, як горобцi, гицають. Ще там
є такi пташечки, як бджоли. Малюсiнькi i блискучi. Вони звуться колiбри.
- Ох, Боже! - вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Вiн
аж помовчав хвильку.
- Це, мабуть, хороше. Така мацiсiнька пташечка. I несе вона яйця?
- Несе. Розумiється. Як маленькi горошинки.
- А чи є там i вужi?
- Ого. Та ще й якi. Такi, що лигнув би тебе за один раз, як суничку, i
навiть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там i звiрi хижi.
Там є такий звiр, що в нашу клуню не влiз би. Вiн зветься слон. Такого
слона оговтали i ним їздять. Вишкрябається на нього з п'ять чоловiка i той
пре. Є там i леви, i тигри. Все то страшнi i здоровеннi звiрюки. Не дай
Бог попасти такому у пазурi. Одразу поласує тобою, i все. Там повно
того...
- А чи є там i люди?..
- А де їх нема? Скрiзь люди. Лише трохи не такi, як ми. Чорнi, i губи у
них, як у нашої корови Маньки.
- А їх, тату, не поїдять ужi та слони?
- Та який бiс. Людина такий звiр, що й слона з'їсть. Вони мають завше
при собi зброю. Рушницi, луки, сокирки.
-- Далеко то є, тату?
- Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й доїхали б.
- А я, як виросту, то поїду. Кудою туди їхати?
- То треба їхати водою, морями...
- А, а... А що то є море?..
- То є такий дуже великий став. Такий великий, що навiть другого берега
не вглядиш. Туди стiкаються рiки з усього свiту.
- А де там та вода дiвається?
- Хм... - Тут i сам Матвiй уже не знав, що вiдповiсти. Хто її знає, де
вона дiвається.Та,- каже старий,- у морi є така безодня. Така безодня, що
туди вливається вiчно вода... Та я її не бачив.
- А хто ж то бачив?
- Були такi цiкавi, що бачили.
- А наша рiчка теж туди пливе?
- Нi. Наша насамперед до Горинi вливається. Колись до Острога поїдем,
то зобачиш ту рiчку.
- А коли ми до Острога?..
- Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш... Колись поїдем.
- А та Горинь куди тече?
- Десь далi. Туди далi, на Полiсся. Там є багна такi, а в багнах тих є
рiчка Прип'ять. Отуди десь. А Прип'ять впадає в Днiпро...
- Днiпро? То мусить бути ширiзна рiчка...
- Ну, нiчого собi. Я бачив її. Зо двi верстви впоперек буде... Як вiд
нас до Мартинового хутора...
- Ой, юй, юй!.. А де то є той Днiпро?..
- Та то там... Коло Києва.
- А що то є Київ?..
- То мiсто таке. Дуже велике мiсто i гарне.
- Мiсто? Хм. А де є те мiсто?..
- В Росiї.
- А що то таке Росiя?
- Росiя то наша "родiна".
- Що то "родiна"?
- То є те мiсце, де ми родилися.
- Але ж, тату. Я родився в Дерманi на Запорiжжю.
- То пустяк. Все одно. Для нас усiх це одна родiна - Росiя. Росiя дуже,
дуже велика.
- То наша рiчка пливе, тату, в Росiю? I чорногузи живуть у Росiї? На
нашiй хатi чорногузяче кубло. Воно також належить до Росiї?
- Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i поля, i лiси,
рiчки, небо; навiть ми, люди,- все це належить до Росiї.
- А кому, тату, належить Росiя?
- Росiя належить царевi.
- Царевi? А де вiн, той цар?
- Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко.
- То мусить бути багатий, той цар. А чому вiн не хоче дати нiмецькому
царевi хлiба? Чого вони хочуть воювати?
- А тобi хто це казав?
- А мама.
- Е! Мама! Нiчого вона не тямить. Володьковi така вiдповiдь не до
вподоби. Одначе треба змовчати.
- А чого вони хочуть воювати?..
- Це не наше дiло. Що царi роблять, нам годi до того втручатися. Вони
краще знають.
- А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися?
- Ну! То цар, а то ми.
- А коли б я розкинув чорногузам кубло, щоб вони не летiли до Росiї, то
цар мене бив би?
- Розумiється. Та ще й як. Скинув би попругу та по задку, та по задку.
- А я б йому сказав: "Ти холєра!" Та вкусив би його за руку, та плював
би на нього...
- Но, но-но! Ти то нiде такого не кажи. А чорногузiв також не чiпай, бо
вiд мене дiстанеш налигачем. Ти знаєш, що розгнiваний чорногуз може
спалити хату? Коли йому знищать кубло, то вiн летить кудись на вогнище,
принесе головешку iз жаром i положить на стропi. Ну, але досить, синку.
Спати! Досить!..
I батько обернувся на другий бiк.
Синку? Тато сказали: синку? Вiд цього приємно, тепло Володьковi. Вiн
просто щасливий. Рiдко коли розмовляє з ним так батько, а до того ще й -
синок. Ах, ах!.. - i малий горнеться калачиком, пiдкладає обидвi руки пiд
праву щоку, цiлує щось, щось уявне, щось миле йому. Цiлує в думцi
бородате, суворе батькове обличчя... "Вони все такi добрi, тi тато. Тата
спина i руки болять, тому вони сердитi. Ну, як виросту, то я за них
працюватиму"...
Володькова уява буяє. Вона ще далеко не задоволена.
Перед нею вiдхиленi лише краєчки спокусливих завiс, за, котрими така
безлiч усякої всячини. Море з безоднею. Страшнi звiрi, вужi, птахи. Чорнi
озброєнi люди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294