Мати, мов у воду опущена. Пече картоплянi
млинцi й очi її мокрi. Батько з'їв кiлька.
- Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся.
I одягається. Вийшов, не сказавши нi слова. Володько також накинув
вiдоме своє "пальтiшко", що з великого зробилося малим i з нового аж надто
старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i барви їх - сама
невибагливiсть та суперечнiсть...
Хто знає, куди збирається Володько, i яке кому дiло, куди вiн
збирається. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився
батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер
пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать - батькова постать. Слiди
його одразу замiтає вiтер, хоча Володько широко ступає, щоб попадати
чобiтьми на тi самi мiсця.
Чи бачив батько свого послiдовника? Хто знає. Вiн не оглядався. Йшов
усе далi полем. Вiтер напирав йому в спину, прибивав до нiг критого
вiйськовою шинелею кожуха.
Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став.
Володько зупинився також. "Аа-о-у-е..." - видно, батько гукає. Вiтер рве
на шматочки слова i розсiває, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько,
але син, хоч ти його вбий, не розбирає нi одного пiвслова. Он батько махає
рукою, одвертається i борхається далi.
Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз оглянувся i йде
назад. Тiкати? Стояти? Поки що стоїть хлопець i чує: "Ве-рр-ни-ся!" Куди ж
?
Вiтер люто шарпає i пре вперед. Здається, коли б пустився та лiг на
снiгову габу - понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову
стiну.
- Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому! Чуєш?..
Наказую!..
Брав той наказ хлопець, як те останнє, що одно хiба поверне ним - проти
вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння - додому.
Матвiй пiшов далi. Син його стоїть на мiсцi й дивиться йому вслiд.
Фi-уфiii-iii!..- їдко i хижо вчепився вiтер якоїсь сухої билинки i
висвистує беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi нiг, нi
колiс не видно. Здається, щось над землею проти вiтру повзе. Щось, видно,
надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них... Хто ж має бути на них?
Це пiдводи "земського обозу", що лазить отут кожний день i пiд мерзлими
брезентами тягає сюди й туди якiсь клунки. Люди повлазили у кожухи, у
валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм їм нiщо. Конi якось тягнуть отi
возиська, що нагадують мажi середньовiччя. Шпицi в колесах затинкованi
багном та зледенiлим снiгом.
Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу вирвались козаки. До чорта,
хiба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, конi борюкаються з
вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку стоїть чогось i чапить на
холодi? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний
щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з
зору й вернеться.
Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снiгу i не дозволить
вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно стукотить у дзвiнких
грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому
куснику м'яса.
Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi окружена чорним
рубцем лiсу. I там десь по тому вже боцi i батько Володька. Хлопець
вернувся...
Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i своїх справ "до
чортової матерi". Хто там, особливо за якiсь "барськi" стiльцi та бебехи,
буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самi до носа
вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не до свого дiла старий
брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно вияснив, що "ото
жiнка i малий полiзли" туди, а вiн сам "Богу душу винен" i хай який суд
прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в життi чужої соломини для
себе не взяв.
Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.
- Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. їдi, старiк, домой i сiдi на
пєчкє.
От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима, i
ротом, i вухами впиває слова i з кожним згуком з душi його сповзає тягар
великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки
якогось намулу...
У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських полях
риють окопи. День по день ходять до них сiльськi дiвчата та пiдлiтки
хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця - все одно. Вiйна ж
не стоїть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять рокiв мають,
платять руб', дiвчатам усiм на гул п'ятдесят копiйок.
Справляють дороги. Рубають молодий лiс i жердям встеляють дорогу.
Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозi i присипають.
Працi досить, та хiсна мало.
Умерла тодi Марта - сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько на
похорон ходив. Пiшла назяблася на окопах, дiстала якусь погибель,
покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла. Мала вiсiмнадцять лiт. Саме
тодi i Гнидку - бiлобiлетчика потягнули.
А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом метелицi
ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд жбурнув дикими теплими
вiтрами. Щезли на вiкнах ласицi, поспiхом оголювалась земля, дорога
погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку.
Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожної хати по двох, по трьох.
Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його душить, у грудях
пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов вiн у
казьонний лiс i день по день сiче хворост на дорогу. Сажень - руб'.
Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i навiть роздягатись не
хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з "маршових рот".
На Рiздво, першого дня по всеношнiй, люди святкувати захотiли. Не
вийшли до працi. Саперне начальство двох верхiвцiв замiсть старости в
наказ по селi пустило. Тi буревiєм пролетiли селом, вiд п'ят до очей в
багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До кого в хати
ввiгналися, застали людей при обiдi - столи, миски, горшки,- все
стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до
працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той час якраз нiкого
дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кiлька
разiв нагаєм.
Пiсля лiсу Володько ходив "до окопiв". По вiдлизi знов притиснув мороз.
Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi
свiтанком встають. Мати варить "кiрпiчний" чай, Катерина, Василь i
Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi.
По полях копають глибочезнi ями, ярусами вкладають дерево, засипають
землю. Копають окопи з ходами, блiндажами, скорострiльними гнiздами,
перебiжками, захоронками.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
млинцi й очi її мокрi. Батько з'їв кiлька.
- Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся.
I одягається. Вийшов, не сказавши нi слова. Володько також накинув
вiдоме своє "пальтiшко", що з великого зробилося малим i з нового аж надто
старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i барви їх - сама
невибагливiсть та суперечнiсть...
Хто знає, куди збирається Володько, i яке кому дiло, куди вiн
збирається. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився
батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер
пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать - батькова постать. Слiди
його одразу замiтає вiтер, хоча Володько широко ступає, щоб попадати
чобiтьми на тi самi мiсця.
Чи бачив батько свого послiдовника? Хто знає. Вiн не оглядався. Йшов
усе далi полем. Вiтер напирав йому в спину, прибивав до нiг критого
вiйськовою шинелею кожуха.
Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став.
Володько зупинився також. "Аа-о-у-е..." - видно, батько гукає. Вiтер рве
на шматочки слова i розсiває, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько,
але син, хоч ти його вбий, не розбирає нi одного пiвслова. Он батько махає
рукою, одвертається i борхається далi.
Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз оглянувся i йде
назад. Тiкати? Стояти? Поки що стоїть хлопець i чує: "Ве-рр-ни-ся!" Куди ж
?
Вiтер люто шарпає i пре вперед. Здається, коли б пустився та лiг на
снiгову габу - понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову
стiну.
- Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому! Чуєш?..
Наказую!..
Брав той наказ хлопець, як те останнє, що одно хiба поверне ним - проти
вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння - додому.
Матвiй пiшов далi. Син його стоїть на мiсцi й дивиться йому вслiд.
Фi-уфiii-iii!..- їдко i хижо вчепився вiтер якоїсь сухої билинки i
висвистує беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi нiг, нi
колiс не видно. Здається, щось над землею проти вiтру повзе. Щось, видно,
надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них... Хто ж має бути на них?
Це пiдводи "земського обозу", що лазить отут кожний день i пiд мерзлими
брезентами тягає сюди й туди якiсь клунки. Люди повлазили у кожухи, у
валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм їм нiщо. Конi якось тягнуть отi
возиська, що нагадують мажi середньовiччя. Шпицi в колесах затинкованi
багном та зледенiлим снiгом.
Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу вирвались козаки. До чорта,
хiба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, конi борюкаються з
вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку стоїть чогось i чапить на
холодi? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний
щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з
зору й вернеться.
Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снiгу i не дозволить
вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно стукотить у дзвiнких
грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому
куснику м'яса.
Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi окружена чорним
рубцем лiсу. I там десь по тому вже боцi i батько Володька. Хлопець
вернувся...
Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i своїх справ "до
чортової матерi". Хто там, особливо за якiсь "барськi" стiльцi та бебехи,
буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самi до носа
вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не до свого дiла старий
брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно вияснив, що "ото
жiнка i малий полiзли" туди, а вiн сам "Богу душу винен" i хай який суд
прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в життi чужої соломини для
себе не взяв.
Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.
- Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. їдi, старiк, домой i сiдi на
пєчкє.
От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима, i
ротом, i вухами впиває слова i з кожним згуком з душi його сповзає тягар
великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки
якогось намулу...
У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських полях
риють окопи. День по день ходять до них сiльськi дiвчата та пiдлiтки
хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця - все одно. Вiйна ж
не стоїть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять рокiв мають,
платять руб', дiвчатам усiм на гул п'ятдесят копiйок.
Справляють дороги. Рубають молодий лiс i жердям встеляють дорогу.
Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозi i присипають.
Працi досить, та хiсна мало.
Умерла тодi Марта - сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько на
похорон ходив. Пiшла назяблася на окопах, дiстала якусь погибель,
покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла. Мала вiсiмнадцять лiт. Саме
тодi i Гнидку - бiлобiлетчика потягнули.
А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом метелицi
ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд жбурнув дикими теплими
вiтрами. Щезли на вiкнах ласицi, поспiхом оголювалась земля, дорога
погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку.
Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожної хати по двох, по трьох.
Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його душить, у грудях
пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов вiн у
казьонний лiс i день по день сiче хворост на дорогу. Сажень - руб'.
Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i навiть роздягатись не
хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з "маршових рот".
На Рiздво, першого дня по всеношнiй, люди святкувати захотiли. Не
вийшли до працi. Саперне начальство двох верхiвцiв замiсть старости в
наказ по селi пустило. Тi буревiєм пролетiли селом, вiд п'ят до очей в
багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До кого в хати
ввiгналися, застали людей при обiдi - столи, миски, горшки,- все
стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до
працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той час якраз нiкого
дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кiлька
разiв нагаєм.
Пiсля лiсу Володько ходив "до окопiв". По вiдлизi знов притиснув мороз.
Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi
свiтанком встають. Мати варить "кiрпiчний" чай, Катерина, Василь i
Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi.
По полях копають глибочезнi ями, ярусами вкладають дерево, засипають
землю. Копають окопи з ходами, блiндажами, скорострiльними гнiздами,
перебiжками, захоронками.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294