Кiлька свiчок i хрест стояло в її головах. Обличчя її
зовсiм маленьке i зовсiм воскове. Чорне, гладенько причесане волосся
облямовує вузьке, делiкатне чоло. Бiлий, штучний вiночок оздоблює голову.
Нiхто не плаче. Обличчя всiх спокiйнi. Це витворює настрiй побожностi.
Всi люди видаються добрими. Навiть Саша, навiть Роман... Ольга, хоч
мертва, впливає своєю добротою, усмiшкою, що застигла на воскових; устах,
спокоєм, що сьогоднi втiлився й стоїть перед очима присутнiх. Полум'я
свiчок освiчує його втiлення.
Потiм всi зiбралися в їдальнi. Радилися над похороном. Де копати
могилу, хто буде нести, якi мають бути вiнки.
- Ну, а як вам? - спитала пiсля Володька Галя. Вона має на увазi тюрму.
- Нiчого,вiдповiв Володько.
- Виглядаєте добре. Не боялися бандитiв? А як є в тюрмi? Менi цiкаво...
А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день...
їй було зовсiм добре... Так добре, що забажала проїхатись. У нас якраз
були: Женя, башковецька учителька. Глiб мав час. Ми запрягли конi й
поїхали. Боже, як вона радiла. Ви ж знаєте Ольгу? Вона така i мила, така
наївна... Смiялася, хотiла кiлька разiв злiзти з воза й бiгти. Ми їй
заборонили. Об'їхали до Жолобок, потiм лiс, потiм назад дiбровою, долиною,
аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла
легко. Вчора... Вночi... Десь так бiля дванадцятої.
Володько вислухав це, а потiм оповiв трохи про свої переживання.
- Ну що ж... Нiчого особливого... Я колись уявляв тюрму страшнiшою.
Збита купа людей, сморiд, крик, брязкiт ключiв, вiчне тупотiння на
коридорi... Але видержати можна. Призвичаюєшся...
Глiб на хвильку також присiв до Володька.
- Ви зовсiм не з тюрми вийшли... Повний, рожевий,- сказав вiн жартом.
- Ну, а як вашi справи? - запитав Володько.
- Ет... Лiпше мовчати.- Нахилився до Володькового вуха й прошептав
кiлька слiв... - На другу осiнь мене пересадять,- добавив уголос.- Пан
iнспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: "Пане колего.
Вєншуєн пану. Пан бендзє пщеложони до лєпшего мєйсца". А коли були в моїй
кiмнатi, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно
не подобається.
- А куди, не сказав? - запитав Володько.
- Нi. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят... Менi
все одно. Але мама. Вона буде сама... Школа вже пропала... Я вже вчу
тiльки два рази "русiнськєго"... Це на тиждень. Навеснi має нiби бути
плебiсцит. То нiчого не поможе... То все так собi. Забавки.
Перейшли на вчорашнi загальнi збори, але Глiб не має багато часу. Треба
йти. Прийшов Оле:
- Що тепер робиш? - спитав вiн Володька.- Може б, ти розповiв про
своє... Як там велося?
Олег також питає за тюрму. Володьковi вже набридло вiдповiдати. Вiн
жартiвливо сказав:
- Тюрма чудова рiч! Це є теперiшня школа. Цiле наше поколiння вiдвiдає
цю установу. А ти в семiнарiї?
- Як бачиш.
- Не зайдеш сьогоднi вечором до Рони?
- Пiшов би, але... Ти ж. знаєш. Хто там буде?
- Багато. Андрiй Андрiйович святкує перемогу. Вчора ж був бiй.
- I ти пiдеш?
- Мабуть, Я тепер мушу скрiзь бути. Тюрма збiльшує бажання жити. Нiде
не здавалось життя таким привабливим, як там. I тепер дiйсно хочеться
жити, хочеться змагатися. У мене кругом неприємностi... Маю ще суд... Але
все-таки настрiй добрий.
-Суд?
- Так. Батько мав необережнiсть дати менi перед вiдходом шiсть золотих
п'ятирублiвок. Їх у мене забрали, та ще й подали до суду... За моє жито
мене й набито. Але пусте... Вишкрябаюсь. Тепер не хочеться про таке
думати. А знаєш, що менi влiзло в голову?
-Ну?
- Думаю заснувати в нас дружину копаного м'яча. З театром кiнець.
Бiльше дозволу не дiстанемо...
- А думаєш, пiде?
- Чому б нi. Тiльки шкода, що хлопцi розбилися на двi половини. Але все
одно. На весну беруся за це дiло. Я вже. над цим думав. Нема кому
тренувати... Я ж нiчого не тямлюся в тiй,справi...
- А Михайло Рона? Вiн грає добре. Тiльки чи захоче вiн iти на село. А
ти спробуй з ним поговорити. Вiн ентузiяст...
Потiм Володько встав. Треба йти. До Левинських приходили й вiдходили
рiзнi люди. Приїхала стара Роничка. Ольга була її похресниця. Стара
увiйшла, вся закутана старомодними шалями, й одразу пiшла в дитячу
кiмнату. Олег провiв трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечорiло. Небо
затягнуте сiрою хмарою, й починає падати рiдкий, тихий, лапатий снiг. На
вулицi проти козака стояв гурт людей. Чоловiки й жiнки. Мiж ними Володько
пiзнав Ганку. У чорному, довгому пальтi, зав'язана гнiдою, теплою хусткою.
Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, мiцна, з ясними синiми очима.
Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав "добрий вечiр" i звернув у
напрямку до Сергiя.
Не застав його дома. Був тiльки його батько Макар i сестра Мотря.
Макар, видно, спав, тепер звiвся з розбитого лiжка й закурив цигарку.
Голова його розкошлана.
- Не знаю, де вiн,- понуро буркнув на Володькове запитання. А пiсля
додав: - Ну що ж?.. Ти з панами?
- З якими панами?
- Хiба не знаєш?.. Знаєш добре. Но, но... Тобi то не мине даром.
Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собi
пiд ноги й розтирав чоботом.
- Сергiй пiшов до Рони,- сказала Мотря.- Прибiгала два рази Григоркова
Вiрка, щось йому шептала. А потiм вiн пiшов. Взяв книжку й пiшов.
Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Бiля школи зустрiв ту
саму Вiрку.
- А я вас шукаю,- сказала вона.- Була в Сергiя i то . два рази.
Вона дивиться на Володька весело, її гарнi карi очi смiються.
- Може, ви зайдете до нас? I тата нема, i мами нема, а Терешко десь
повiявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо заднiми дверима.
Перед козаковою "лавкою" багато людей.
- Хто ж то хоче бачити?
- Все будете знати постарiєтесь. Побачите.
Володько зайшов з Вiркою до хати. Дiйсно, не було нiкого.
За стiною в крамницi козака чути гамiр. Перед вiкнами на вулицi гурти
людей. Часом хтось приходить новий, чи вiддiляється й вiдходить. Дехто йде
вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряженi парою гарних
коней з балабонами. Хата роздiлена на двi кiмнатi. Вiкна вiд дороги
завiшенi серпанковими завiсками.
- Зайдiть до кiмнати,- сказала Вiрка. Володько зайшов. Бiля столу
сидiла Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим вiн бачив. Володько не
виявив нi здивування, нi радостi. Звичайно привiтався. Вона була також
поважна й байдужа.
- Я хотiла тебе бачити,- сказала вона,- Ще вчора почула, що ти
вернувся... (Коротка перерва. Вiрка в цей час вийшла). Ти здивований?
- Нi, Ганко.
- Я вже два тижнi Йонова.
- Знаю.
- Так сталося. Я...- Вона опустила очi вниз. Довгi вiї прикрили їх. - Я
не знала, як все буде... - Мова її затиналася. Слова виходили нерiвне.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294