Я тобi ще прочитаю.
Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим
бiльше Володько читає, тим бiльше стає Василь слухняним та уважним. I коли
б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто знає, як далеко б
вони зайшли.
Надворi сльота. Сiє дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте сiрою
поволокою i вiтер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечi свою
перешиту "на елєгансько" шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника
мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiвує пiд нiс своє
улюблене "Било в мєня два друга, товарiща родних", але по всьому видно, що
думка його не в пiснi. Вона десь далi вхтає, тiльки Василь тепер ще бiльше
впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова.
VII
Налягають жнива, але Василь мусить вiдiйти. Матвiй вiдвiз його ва
станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина. Володько
вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабi.
Скiнчилась коса, пiшов плуг. Хилить до осенi. Полем, як i завжди,
струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси.
Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипає коробку зерна, ступає
рiллею i кропить її плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу сонця до
його заходу бiгає день-денно по рiллi. Поле стає, мов скатертина, рiвне.
Вечором Матвiй обходить його навкруги.
- Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на лужках також ще пару
разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда.
Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i вкрив нею чорну землю.
Володько майже не чує нiг, але слова батька - закон. Обертає кавi i
напомацки йде здовж одної межi, здовж другої, завертає на лужок, крутить
там боронами. Нi одна дернина не смiє лишитися. Матвiй ненавидить цього, а
поле також.
Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов бачився
вiж з о. Клавдiєм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго
вибирали рiзнi "жупани" та "курташини", а зупинилися на офiцерському
"мундурi". Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нiчого. Дещо
задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого. Пiдросте i добре. Зате
матерiя - дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита. Гудзики
також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок офiцерик
в карти продувся, а може, кулею отам за цим мiстечком вбитий. Треба ж
Матвiєвi сина свого мiж люди причепурити.
По кiлькох днях намостили воза i поїхали до Дерманя. Володько, мов
принц який, у мундирi. Комiр трохи заширокий, твердий i високий на
Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечiр приїхали на
мiсце. Привiталися з рiдними. "Скубента" нового до семiнарiї привiз",-
заявив Матвiй.
- Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути - не минеш, -
додає Єлисей.
- Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до
розуму довести хочеться,- розважає Матвiй.
На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу. Революцiя дає себе
знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух.
Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарiї. Вона саме
зi Житомира повернулася, куда поїхала була пiд час вiдступу росiйського
вiйська. При семинарiї двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що
вчащати Володько.
I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у церквi, вийшов
на половиш Служби i подався подивитися на свою школу. Гарна школа.
Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровеннi вiкниська,
перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку сади. Широколистi горiхи,
каштани, сливи, яблунi та грушi. Все гнеться пiд тягарем овочу. Через
вулицю вiд семiнарiї старий двоповерховий будинок "корпус". Двi колонки
пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у
Лебедщинi i проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось
панiв, що сидiли там, пили чай i весело розмовляли. Тепер балкончик
спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй i скидається на старе покинуте
кубло.
Далi вiд корпусу "Ян". Це старий пам'ятник, що стоїть мiж чотирма
велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер
тут висять плакат. Володько читає:
- Таварiщi крестьяне!
Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi:
- Да здравствует мiровая революцiя!
Ще далi дзвiниця монастиря з образом Святої Трiйцi. Через дзвiницю
брама на, подвiр'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Тi самi
шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо "холодної" церкви так
само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата. У церквi, чути, спiвають.
Великий будинок, де живуть ченцi, зi широкими сходами до помешкання
архимандрита.
Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий йому. Там у
Тилявцi все не так, все iнакше, i недаремно колись так довго сумувала
Володькова мати за цим мiсцем.
Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої
школи. Давня мрiя його здiйснюється, тiльки тепер уже не те, що перед
вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не всi однаково.
Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так.
Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй.
- Знаєш що,каже вiн.- Нiчого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще
додому, Володько витрiщив очi.
- Семинарiя,- продовжує Матвiй - тiльки що вернулася. Ще нiчого не
влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi.
Серце Володька опало.
- Але наука буде? - питає вiн голосом надiї i розпуки.
- Казали - буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до
погибелi. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стрiляти. Нi.
- Певне,згоджується Володько.
I через два днi батько та син вiд'їхали. Нарвали повний вiз яблук,
слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй має повне право на овоч. То ж
вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх своїми
чудовими плодами.
Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуляє, сонце кладе навкруги
ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько вiд самого
свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у її
поверхню. Сонце поволi обходить свiй денний шлях i спокiйно та гордо
вступає туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка.
Володько не шкодував своїх сил. Цiлий день вiддавав своїй рiллi все, що
мав. Ще пiвгодинки, i кiнець. Вiн з приємнiстю востаннє обiйде кiлька
разiв коло межi Iвана Кушки, заверне конi, пройде ще над шляхом i,
дiйшовши до свого подвiр'я, витрусить борони та заволоче їх на мiсце.
Але поки що зупиняється i сiдає перед кiньми на рiллi, щоби перевести
дихання. З приємнiстю вiдчуває прохолоду землi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим
бiльше Володько читає, тим бiльше стає Василь слухняним та уважним. I коли
б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто знає, як далеко б
вони зайшли.
Надворi сльота. Сiє дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте сiрою
поволокою i вiтер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечi свою
перешиту "на елєгансько" шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника
мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiвує пiд нiс своє
улюблене "Било в мєня два друга, товарiща родних", але по всьому видно, що
думка його не в пiснi. Вона десь далi вхтає, тiльки Василь тепер ще бiльше
впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова.
VII
Налягають жнива, але Василь мусить вiдiйти. Матвiй вiдвiз його ва
станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина. Володько
вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабi.
Скiнчилась коса, пiшов плуг. Хилить до осенi. Полем, як i завжди,
струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси.
Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипає коробку зерна, ступає
рiллею i кропить її плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу сонця до
його заходу бiгає день-денно по рiллi. Поле стає, мов скатертина, рiвне.
Вечором Матвiй обходить його навкруги.
- Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на лужках також ще пару
разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда.
Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i вкрив нею чорну землю.
Володько майже не чує нiг, але слова батька - закон. Обертає кавi i
напомацки йде здовж одної межi, здовж другої, завертає на лужок, крутить
там боронами. Нi одна дернина не смiє лишитися. Матвiй ненавидить цього, а
поле також.
Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов бачився
вiж з о. Клавдiєм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго
вибирали рiзнi "жупани" та "курташини", а зупинилися на офiцерському
"мундурi". Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нiчого. Дещо
задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого. Пiдросте i добре. Зате
матерiя - дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита. Гудзики
також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок офiцерик
в карти продувся, а може, кулею отам за цим мiстечком вбитий. Треба ж
Матвiєвi сина свого мiж люди причепурити.
По кiлькох днях намостили воза i поїхали до Дерманя. Володько, мов
принц який, у мундирi. Комiр трохи заширокий, твердий i високий на
Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечiр приїхали на
мiсце. Привiталися з рiдними. "Скубента" нового до семiнарiї привiз",-
заявив Матвiй.
- Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути - не минеш, -
додає Єлисей.
- Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до
розуму довести хочеться,- розважає Матвiй.
На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу. Революцiя дає себе
знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух.
Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарiї. Вона саме
зi Житомира повернулася, куда поїхала була пiд час вiдступу росiйського
вiйська. При семинарiї двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що
вчащати Володько.
I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у церквi, вийшов
на половиш Служби i подався подивитися на свою школу. Гарна школа.
Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровеннi вiкниська,
перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку сади. Широколистi горiхи,
каштани, сливи, яблунi та грушi. Все гнеться пiд тягарем овочу. Через
вулицю вiд семiнарiї старий двоповерховий будинок "корпус". Двi колонки
пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у
Лебедщинi i проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось
панiв, що сидiли там, пили чай i весело розмовляли. Тепер балкончик
спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй i скидається на старе покинуте
кубло.
Далi вiд корпусу "Ян". Це старий пам'ятник, що стоїть мiж чотирма
велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер
тут висять плакат. Володько читає:
- Таварiщi крестьяне!
Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi:
- Да здравствует мiровая революцiя!
Ще далi дзвiниця монастиря з образом Святої Трiйцi. Через дзвiницю
брама на, подвiр'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Тi самi
шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо "холодної" церкви так
само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата. У церквi, чути, спiвають.
Великий будинок, де живуть ченцi, зi широкими сходами до помешкання
архимандрита.
Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий йому. Там у
Тилявцi все не так, все iнакше, i недаремно колись так довго сумувала
Володькова мати за цим мiсцем.
Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої
школи. Давня мрiя його здiйснюється, тiльки тепер уже не те, що перед
вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не всi однаково.
Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так.
Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй.
- Знаєш що,каже вiн.- Нiчого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще
додому, Володько витрiщив очi.
- Семинарiя,- продовжує Матвiй - тiльки що вернулася. Ще нiчого не
влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi.
Серце Володька опало.
- Але наука буде? - питає вiн голосом надiї i розпуки.
- Казали - буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до
погибелi. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стрiляти. Нi.
- Певне,згоджується Володько.
I через два днi батько та син вiд'їхали. Нарвали повний вiз яблук,
слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй має повне право на овоч. То ж
вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх своїми
чудовими плодами.
Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуляє, сонце кладе навкруги
ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько вiд самого
свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у її
поверхню. Сонце поволi обходить свiй денний шлях i спокiйно та гордо
вступає туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка.
Володько не шкодував своїх сил. Цiлий день вiддавав своїй рiллi все, що
мав. Ще пiвгодинки, i кiнець. Вiн з приємнiстю востаннє обiйде кiлька
разiв коло межi Iвана Кушки, заверне конi, пройде ще над шляхом i,
дiйшовши до свого подвiр'я, витрусить борони та заволоче їх на мiсце.
Але поки що зупиняється i сiдає перед кiньми на рiллi, щоби перевести
дихання. З приємнiстю вiдчуває прохолоду землi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294