Пiвсотнi молодих, здорових хлопцiв i чоловiкiв, жартуючи
й спiваючи, копали фундамент, двадцять пiдвiд возило з долини камiнь, пара
десяткiв дереворубiв валили в Жолобеччинi дубину, пара тузинiв теслярiв
витесувало з неї пiдвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярiв заповняли
рови фундаменту муром. I все це складалося, стягалося, зводилося, будова
росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу. Завжди рух,
завжди гармидер, завжди спiв, безконечнi жарти i гарячi залицянки ясними
мiсячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стiкалося цiле село,
прихильники i противники, нацiоналiсти й комунiсти, баптисти й
православнi. Бажання показати своє право i свою силу було бiльшим, нiж
особистi розрахунки.
Прийшли жнива, але праця бiля будови не вгавала. Здавалося, що всiм
хотiлося зробити це чудо за одну нiч, це стало вимогою, щоденною потребою,
обов'язком. Двi були гарячi, насиченi сонцем, потом, спрагою, випивалися
бочки води, напиналися м'язи, гартувалася вола. I за два таких
гарячо-барвистих мiсяцiв будинок був зовсiм готовий. Бiлий, гордовитий,
вкритий сiрою черепицею, сiм вiкон, двоє дверей, простора крамниця,
кiмната для засiдань, мешкання продавця i зала-читальня. I все це
красується на колишньому невжитку, тiшить око тилявчан, наповняє гордiстю
кожного, хто не гляне... Чутки про це рознеслися широко й далеко по всiх
селах, i святами та недiлями приходили чужi люди, щоб глянути на таку
несподiвану дивовижу.
До речi, за цей час i само село внормувалося. Зникли зайвi витiвки
парубкiв, вiдiйшло вiйсько, не стало озброєних варт. Село готувалося до
великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свiй будинок. Це
має бути велика урочистiсть, це приклад, це iсторiя. На Угорщинi, в
Жолобках в Людвищах, у Башкiвцях знають про це. Цiла околиця, небо i
земля, i навiть далекi яснi зорi готуються взяти в цьому участь.
А жнива йшли своєю чергою... Поля горiли то росою, то срiбно-золотими
стернями, то зернистими вiвсами... Перепiлки, як завжди, бурхливими
ранками пiдпiдьомкали, моргастi зайчики металися полями, зграї курiпок
полохливо перелiтали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою латою
на золотому саванi золотих нив.
Матвiйове поле, як i завжди, пересiчене вузькою дорожиною, справа й
злiва вкрите пшеницею, житом, ячменем, вiвсом з широкою i щедрою
благодаттю мудрого, загорiлого як обличчя женця, неба. Божа рука була
щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах
велике життя всiлякого гомiнкого цвiрковiння. О, яке безпосереднє диво!
Здiймiть шапку, станьте на межi i послухайте те... I хай вашу мокру вiд
поту голову погладить вiтер. Пiднiмiть вашi втомленi груди, звiльнiть
серце i берiть оберемками свiже, бадьоре, пересичене сонцем повiтря.
Саме такого часу отам, на дорожинi, раннiм ранком, коли сходить iз-за
Мозолянки сонце, а на шпоришi дорожини разом з курявою бринить роса, на
пiвденному боцi за пагорбком з'являються двi постатi. Ось вони
зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвiй та його син
Володько. На плечах у них грабки. Ступають по звогченiй за нiч землi
рiвним, широким кроком. Сонце ллє їм назустрiч просто в загорiлi обличчя
своє м'яке тепло, свою живучу радiсть, свою невсипущу бадьорiсть.
Хода Матвiя така ж, як i колись, як i завжди - розважна, певна, рiшуча.
На його ногах старi, великi, посiрiлi, з короткими халявами чоботи.
Кортовi його штани на колiнах i ззаду залатанi великими чорними латами.
Бiла його сорочка, як звичайно, пропечена i порудiла, а його кашкет
вигорiлий i просяклий мiшаниною поту й куряви.
Роки i все, що з ними було, залишили на Матвiєвi свiй тривкий слiд, що
його не вiдмиєш нiякими водами i не вiдмолиш нiякими молитвами. Зморшки ще
гострiше врiзалися в загорiле, як стара бронза, порепане лице, погляд
мудро злагiднився, вилицi бiльше вип'ялись, борода просякла згустками
сивини. Але все-таки вiн той самий дужий, могутнiй, з великими, твердими
руками король поля i працi - Матвiй.
Володько зростом дорiвнюється батьковi, тiльки у плечах вужчий та м'язи
тiла молодшi й прудкiшi. Мiцне українське сонце поклало тривку бронзовiсть
на його юному виду. На ньому тонка, доморобна, з конопляної тканини, з
позакачуваними рукавами сорочка, на головi доморобний, крислатий
солом'яний бриль, на босих ногах сiрi, зношенi вiдпорки.
Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покiс i з "Боже поможи"
розмахнулися. Батько клав покiс рiвно i методично, мов по ниточцi, син вже
дорiвнював до його розмаху вширiнь i вздовж, але його покiс був значно
гiрший, нiби поломаний i рахiтичний. Грубi стебла вiвса-зеленяка покiрно
клалися перед ними, їх очi уважно стежили за лiнiєю, м'язи їх рук
напиналися, груди широко здiймалися з ритмом помаху грабок.
Сонце пiдноситься... Його променi все бiльше i бiльше припiкають спину,
з чола виступає пiт, груди i чоло вiдчувають дотики повiтря,
На половинi покосу, бiля борозни, косарi зупиняються. У спокiйному
повiтрi знайомим дзвоном задзвенiли пiд мантачками i брусками коси,
хвилинка перерви, кiлька слiв про овес i погоду i знов покiс... Доходять
до межi Ет-тоє, закидають на плече грабки i повiльно, рiвним ходом,
вертаються назад.
- Дякувати Богу,- каже Матвiй,- погода видержала... Коли б так ще пара
таких днiв, i ми той овес змахнемо.
А по короткiй перервi додає: - Я все вагався, чи сьогоднi зачинати, але
добре, що почали... Хоч завтра недiля... Та що накосимо - висохне i баби в
понедiлок зв'яжуть, А там i докосимо... Сонце, здається, чисте...
Володьковi думки iншi. У нього село, будова, посвячення, але на слова
батька вiдповiдає:
- А! Погода видержить...
Доходили до середини поля i робили перерву. Василинка приносила обiд -
борщ в "близнюках" з пiвбуханцем чорного хлiба, куснем сала i огiрками.
Запивалось кислим молоком з гладишки або звичайною водою з баньки, що
стояла в тiнному мiсцi. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим
смаком, що його, здавалось, годi успокоїти, пiсля чого вимагалось лягти
просто на сирiй землi i дозволити, "щоб в'язалось сало".
Але чверть години пiзнiше вони йшли знов далi покосом - нестримним,
рiвним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося
до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвiй звичним, повiльним рухом
здiймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, пiдходить
до баньки з водою, пiдносить її i перехиляє над головою. Сонце скiсним
промiнням освiчує його кремезну, помiтно втомлену постать, чорна, вкрита
налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла, несмачна, i її
потьоки спливають по бородi i широких, вiдкритих, зарослих сивастим
волоссям грудях.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
й спiваючи, копали фундамент, двадцять пiдвiд возило з долини камiнь, пара
десяткiв дереворубiв валили в Жолобеччинi дубину, пара тузинiв теслярiв
витесувало з неї пiдвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярiв заповняли
рови фундаменту муром. I все це складалося, стягалося, зводилося, будова
росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу. Завжди рух,
завжди гармидер, завжди спiв, безконечнi жарти i гарячi залицянки ясними
мiсячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стiкалося цiле село,
прихильники i противники, нацiоналiсти й комунiсти, баптисти й
православнi. Бажання показати своє право i свою силу було бiльшим, нiж
особистi розрахунки.
Прийшли жнива, але праця бiля будови не вгавала. Здавалося, що всiм
хотiлося зробити це чудо за одну нiч, це стало вимогою, щоденною потребою,
обов'язком. Двi були гарячi, насиченi сонцем, потом, спрагою, випивалися
бочки води, напиналися м'язи, гартувалася вола. I за два таких
гарячо-барвистих мiсяцiв будинок був зовсiм готовий. Бiлий, гордовитий,
вкритий сiрою черепицею, сiм вiкон, двоє дверей, простора крамниця,
кiмната для засiдань, мешкання продавця i зала-читальня. I все це
красується на колишньому невжитку, тiшить око тилявчан, наповняє гордiстю
кожного, хто не гляне... Чутки про це рознеслися широко й далеко по всiх
селах, i святами та недiлями приходили чужi люди, щоб глянути на таку
несподiвану дивовижу.
До речi, за цей час i само село внормувалося. Зникли зайвi витiвки
парубкiв, вiдiйшло вiйсько, не стало озброєних варт. Село готувалося до
великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свiй будинок. Це
має бути велика урочистiсть, це приклад, це iсторiя. На Угорщинi, в
Жолобках в Людвищах, у Башкiвцях знають про це. Цiла околиця, небо i
земля, i навiть далекi яснi зорi готуються взяти в цьому участь.
А жнива йшли своєю чергою... Поля горiли то росою, то срiбно-золотими
стернями, то зернистими вiвсами... Перепiлки, як завжди, бурхливими
ранками пiдпiдьомкали, моргастi зайчики металися полями, зграї курiпок
полохливо перелiтали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою латою
на золотому саванi золотих нив.
Матвiйове поле, як i завжди, пересiчене вузькою дорожиною, справа й
злiва вкрите пшеницею, житом, ячменем, вiвсом з широкою i щедрою
благодаттю мудрого, загорiлого як обличчя женця, неба. Божа рука була
щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах
велике життя всiлякого гомiнкого цвiрковiння. О, яке безпосереднє диво!
Здiймiть шапку, станьте на межi i послухайте те... I хай вашу мокру вiд
поту голову погладить вiтер. Пiднiмiть вашi втомленi груди, звiльнiть
серце i берiть оберемками свiже, бадьоре, пересичене сонцем повiтря.
Саме такого часу отам, на дорожинi, раннiм ранком, коли сходить iз-за
Мозолянки сонце, а на шпоришi дорожини разом з курявою бринить роса, на
пiвденному боцi за пагорбком з'являються двi постатi. Ось вони
зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвiй та його син
Володько. На плечах у них грабки. Ступають по звогченiй за нiч землi
рiвним, широким кроком. Сонце ллє їм назустрiч просто в загорiлi обличчя
своє м'яке тепло, свою живучу радiсть, свою невсипущу бадьорiсть.
Хода Матвiя така ж, як i колись, як i завжди - розважна, певна, рiшуча.
На його ногах старi, великi, посiрiлi, з короткими халявами чоботи.
Кортовi його штани на колiнах i ззаду залатанi великими чорними латами.
Бiла його сорочка, як звичайно, пропечена i порудiла, а його кашкет
вигорiлий i просяклий мiшаниною поту й куряви.
Роки i все, що з ними було, залишили на Матвiєвi свiй тривкий слiд, що
його не вiдмиєш нiякими водами i не вiдмолиш нiякими молитвами. Зморшки ще
гострiше врiзалися в загорiле, як стара бронза, порепане лице, погляд
мудро злагiднився, вилицi бiльше вип'ялись, борода просякла згустками
сивини. Але все-таки вiн той самий дужий, могутнiй, з великими, твердими
руками король поля i працi - Матвiй.
Володько зростом дорiвнюється батьковi, тiльки у плечах вужчий та м'язи
тiла молодшi й прудкiшi. Мiцне українське сонце поклало тривку бронзовiсть
на його юному виду. На ньому тонка, доморобна, з конопляної тканини, з
позакачуваними рукавами сорочка, на головi доморобний, крислатий
солом'яний бриль, на босих ногах сiрi, зношенi вiдпорки.
Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покiс i з "Боже поможи"
розмахнулися. Батько клав покiс рiвно i методично, мов по ниточцi, син вже
дорiвнював до його розмаху вширiнь i вздовж, але його покiс був значно
гiрший, нiби поломаний i рахiтичний. Грубi стебла вiвса-зеленяка покiрно
клалися перед ними, їх очi уважно стежили за лiнiєю, м'язи їх рук
напиналися, груди широко здiймалися з ритмом помаху грабок.
Сонце пiдноситься... Його променi все бiльше i бiльше припiкають спину,
з чола виступає пiт, груди i чоло вiдчувають дотики повiтря,
На половинi покосу, бiля борозни, косарi зупиняються. У спокiйному
повiтрi знайомим дзвоном задзвенiли пiд мантачками i брусками коси,
хвилинка перерви, кiлька слiв про овес i погоду i знов покiс... Доходять
до межi Ет-тоє, закидають на плече грабки i повiльно, рiвним ходом,
вертаються назад.
- Дякувати Богу,- каже Матвiй,- погода видержала... Коли б так ще пара
таких днiв, i ми той овес змахнемо.
А по короткiй перервi додає: - Я все вагався, чи сьогоднi зачинати, але
добре, що почали... Хоч завтра недiля... Та що накосимо - висохне i баби в
понедiлок зв'яжуть, А там i докосимо... Сонце, здається, чисте...
Володьковi думки iншi. У нього село, будова, посвячення, але на слова
батька вiдповiдає:
- А! Погода видержить...
Доходили до середини поля i робили перерву. Василинка приносила обiд -
борщ в "близнюках" з пiвбуханцем чорного хлiба, куснем сала i огiрками.
Запивалось кислим молоком з гладишки або звичайною водою з баньки, що
стояла в тiнному мiсцi. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим
смаком, що його, здавалось, годi успокоїти, пiсля чого вимагалось лягти
просто на сирiй землi i дозволити, "щоб в'язалось сало".
Але чверть години пiзнiше вони йшли знов далi покосом - нестримним,
рiвним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося
до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвiй звичним, повiльним рухом
здiймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, пiдходить
до баньки з водою, пiдносить її i перехиляє над головою. Сонце скiсним
промiнням освiчує його кремезну, помiтно втомлену постать, чорна, вкрита
налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла, несмачна, i її
потьоки спливають по бородi i широких, вiдкритих, зарослих сивастим
волоссям грудях.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294