Ось тут
хiба Хаїм Цаль, поважний громадянин мiстечка Шумська, склав свої метушливi
костi. Як дивно... Як дiйсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсiм
iнакше, як було колись.
I мимохiть пригадав минулу нiч, блукання мiж возами й огнями, старого
"галiцiяна", що плював у вогонь. Згадав ще раз дiда Юхима. От цiкаво, чи
живе вiн ще... Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли
йому щемiли утомою слабi ноги. Пригадує виразно, як дiд казав про вiйну.
Невже вiн знав, що буде вiйна? А батьковi сни.
Але чому вiн, малий Володько, має все згадувати, помiчати кожну
дрiбницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати подiї, днi, настрiй
їх? Тут ось тисячi тис"ч народу. Чи задумується ще хтось, крiм нього, над
цим? Зi всiх йому знайомих, крiм батька й отого старого з люлькою, що
плював у вогонь, напевно, нiхто! Як його бути байдужим, боятися i бiгти,
упасти i плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вiвця до
череди. Нi ж... Через голову лiзе думка, що пiднiмає, мов вага, усе, що
ловлять зором очi, i важить, цiнить. Очi горять не даремно i не даремно
бачать дороге чарiвне свiтло i барви його усi, що розлитi скрiзь, куди не
ступить нога.
I чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки
незвичайне, щось дiйсно велике. .Вiн родився в такому-то роцi в глухому
закутi свiту i, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води
спокiйної рiчки. I нi. Сталося так, що вiн побачить дiю, яка твориться раз
на вiки, яка перетне старий свiт i вiдхилить завiсу в новий. I невже
Володько має увiйти туди першим - нi, одним з перших? Мабуть, так.
Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться i
виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв, нi отих
коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв... I будуть вони
заздрити тим, що колись метушилися, пружились i вмирали. "I все, що бачив
ти, запиши", - казав дiд Юхим,- "а тi будуть вечорами читати i
жахатимуться i думатимуть". Зле було, але сяйво вогнiв i перегуки гирл
гарматних i ворох обня, якої свiт не бачив - це ж не дiйснiсть. Це ж,
чоловiче, казка. А що є бiльш привабливого вiд казки?
А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цiлою
iстотою її змiсту i переболiв кожне її слово, писане вогнем i кров'ю. Не
раз, бувало, ходив на мiсце бойовища. (На Валах у Дерманi). Казали люди,
там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постатi, якi десь
далеко, далеко в мороцi минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив костi,
вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навiдмах
тяла... Хтось i по нiй галазднув шаблюкою, впала до землi й увiйшла в неї,
тiльки кiстка лишилась валятися. Знаходив i речi. На "придатку" в Тилявцi
виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загiн витяв упень ляхiв. Шабля
груба, гнута, тяжка.
I це було так давно. Тiльки книги однi згадують тi часи i барвно про
них розповiдають. А бiльш нiчого. А це ж ось перед очима. Це не
оповiдання, не сон. Це дiйснiсть. Бачив, як рускi лiзлм водхамм в Карпати,
щоб там зложитж бiлi костi. Бралм Австрiю, Львiв, Перемишль, пiд Кракiв
сягнули. Перемагали i зникали...
Здоровi, вибранi були люди. Спiвали весь час, танцювали. I там десь
лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах,
гинули в Августовських лiсах. Ех, i полки ж були. Сибiряки, "стрiлкових
полкiв", латишi, китайцi, черкеськi полки, кубанськi сотнi, донцi.
Можна все зрозумiти. Можна зрозумiти, чому китаєць носить косу, але
зрозумiти цей шматочок часу... О, це не тепер буде зрозумiлим.
Володько все це не зовсiм так розумiє, але приблизно так. В його головi
колотиться туманна дума, повна гострих протирiч. Чув, що губить
"отечество". Його iм'я вiдходить вiд нього, стає iнодi чужим, туманiє.
Переставав вiрити в непереможнiсть "рускаво оружiя". Свята Русь, що в
"красє царственной по лiцу землi пораскiнулась", тратить привабу i вiн все
менше i менше болiє її поразкою. До отих "галiцiянiв - австрiякiв" чує
бiльше притягливої сили, нiж до кацапiв, татарiв, гирян, калмикiв, якi все
ж таки були "рускiми".
Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловiче, i йди далi...
Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканнi знаходить якiсь
комердяки i пре їх до табору.
Табiр димить, готується обiдати. Коло свого огнища не застає всiх.
Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч було
чим поприв'язувати товар.
Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше улаштуватись на наступну
нiч. Усi чекають на свої родини, якi мають от-от над'їхати. Цiлу нiч кипiв
бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских.
Незабаром вернулася Катерина, пригнали з пашi товар. Горить вогонь,
доять корови. У позиченому вiдрi пiниться i парує над палаючим огнем
молошна каша. Зганяють миску, ложки.
Сiдають всi пiдковою на сирiй землi й сьорбають ложками з одної
величезної миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять, як
звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки.
Полудень минає, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може, не тiєю
дорогою поїхали. Може, туди на лiси, на Дермань до своїх подалися, а їх
усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi здогади
турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню безпорадностi
та зневiри.
Володько знов-таки не подiляє їх горя. Але на всякий випадок вислали за
мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i, якщо б їхали їх родини,
вказали, де є табiр з худобою.
Швидко минає повний метушнi день. Сонце заходить червоно. Вернулися
дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь. Дiвки принишкли. Коло них
знов в'ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в їх
мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непокоїть Володька.
Вiн цiлий день працював. Стягав i тесав кiлля, вбивав у землю,
прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли.
Понадувались, мов печерицi.
Цю нiч табiр їх має зовсiм пристойний вигляд. Корови поприв'язуванi,
свинi загнанi до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дiвчата лягли всi
гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли мiж них
москалi. Цi кружляють навколо, мов голоднi вовки. Один солдатик
Христом-Богом благає:
- Дурнi дiвки... Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя на вас
полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних круп принесу... Направду
принесу...
- Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а самi
стискаються, мов вiвцi, одна до другої. Володьковi тiсно, але натомлений i
невиспаний минулої ночi, вiн скоро вiддається на ласку i неласку тяжкого
сну.
Прокинувся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
хiба Хаїм Цаль, поважний громадянин мiстечка Шумська, склав свої метушливi
костi. Як дивно... Як дiйсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсiм
iнакше, як було колись.
I мимохiть пригадав минулу нiч, блукання мiж возами й огнями, старого
"галiцiяна", що плював у вогонь. Згадав ще раз дiда Юхима. От цiкаво, чи
живе вiн ще... Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли
йому щемiли утомою слабi ноги. Пригадує виразно, як дiд казав про вiйну.
Невже вiн знав, що буде вiйна? А батьковi сни.
Але чому вiн, малий Володько, має все згадувати, помiчати кожну
дрiбницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати подiї, днi, настрiй
їх? Тут ось тисячi тис"ч народу. Чи задумується ще хтось, крiм нього, над
цим? Зi всiх йому знайомих, крiм батька й отого старого з люлькою, що
плював у вогонь, напевно, нiхто! Як його бути байдужим, боятися i бiгти,
упасти i плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вiвця до
череди. Нi ж... Через голову лiзе думка, що пiднiмає, мов вага, усе, що
ловлять зором очi, i важить, цiнить. Очi горять не даремно i не даремно
бачать дороге чарiвне свiтло i барви його усi, що розлитi скрiзь, куди не
ступить нога.
I чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки
незвичайне, щось дiйсно велике. .Вiн родився в такому-то роцi в глухому
закутi свiту i, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води
спокiйної рiчки. I нi. Сталося так, що вiн побачить дiю, яка твориться раз
на вiки, яка перетне старий свiт i вiдхилить завiсу в новий. I невже
Володько має увiйти туди першим - нi, одним з перших? Мабуть, так.
Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться i
виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв, нi отих
коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв... I будуть вони
заздрити тим, що колись метушилися, пружились i вмирали. "I все, що бачив
ти, запиши", - казав дiд Юхим,- "а тi будуть вечорами читати i
жахатимуться i думатимуть". Зле було, але сяйво вогнiв i перегуки гирл
гарматних i ворох обня, якої свiт не бачив - це ж не дiйснiсть. Це ж,
чоловiче, казка. А що є бiльш привабливого вiд казки?
А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цiлою
iстотою її змiсту i переболiв кожне її слово, писане вогнем i кров'ю. Не
раз, бувало, ходив на мiсце бойовища. (На Валах у Дерманi). Казали люди,
там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постатi, якi десь
далеко, далеко в мороцi минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив костi,
вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навiдмах
тяла... Хтось i по нiй галазднув шаблюкою, впала до землi й увiйшла в неї,
тiльки кiстка лишилась валятися. Знаходив i речi. На "придатку" в Тилявцi
виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загiн витяв упень ляхiв. Шабля
груба, гнута, тяжка.
I це було так давно. Тiльки книги однi згадують тi часи i барвно про
них розповiдають. А бiльш нiчого. А це ж ось перед очима. Це не
оповiдання, не сон. Це дiйснiсть. Бачив, як рускi лiзлм водхамм в Карпати,
щоб там зложитж бiлi костi. Бралм Австрiю, Львiв, Перемишль, пiд Кракiв
сягнули. Перемагали i зникали...
Здоровi, вибранi були люди. Спiвали весь час, танцювали. I там десь
лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах,
гинули в Августовських лiсах. Ех, i полки ж були. Сибiряки, "стрiлкових
полкiв", латишi, китайцi, черкеськi полки, кубанськi сотнi, донцi.
Можна все зрозумiти. Можна зрозумiти, чому китаєць носить косу, але
зрозумiти цей шматочок часу... О, це не тепер буде зрозумiлим.
Володько все це не зовсiм так розумiє, але приблизно так. В його головi
колотиться туманна дума, повна гострих протирiч. Чув, що губить
"отечество". Його iм'я вiдходить вiд нього, стає iнодi чужим, туманiє.
Переставав вiрити в непереможнiсть "рускаво оружiя". Свята Русь, що в
"красє царственной по лiцу землi пораскiнулась", тратить привабу i вiн все
менше i менше болiє її поразкою. До отих "галiцiянiв - австрiякiв" чує
бiльше притягливої сили, нiж до кацапiв, татарiв, гирян, калмикiв, якi все
ж таки були "рускiми".
Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловiче, i йди далi...
Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканнi знаходить якiсь
комердяки i пре їх до табору.
Табiр димить, готується обiдати. Коло свого огнища не застає всiх.
Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч було
чим поприв'язувати товар.
Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше улаштуватись на наступну
нiч. Усi чекають на свої родини, якi мають от-от над'їхати. Цiлу нiч кипiв
бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских.
Незабаром вернулася Катерина, пригнали з пашi товар. Горить вогонь,
доять корови. У позиченому вiдрi пiниться i парує над палаючим огнем
молошна каша. Зганяють миску, ложки.
Сiдають всi пiдковою на сирiй землi й сьорбають ложками з одної
величезної миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять, як
звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки.
Полудень минає, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може, не тiєю
дорогою поїхали. Може, туди на лiси, на Дермань до своїх подалися, а їх
усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi здогади
турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню безпорадностi
та зневiри.
Володько знов-таки не подiляє їх горя. Але на всякий випадок вислали за
мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i, якщо б їхали їх родини,
вказали, де є табiр з худобою.
Швидко минає повний метушнi день. Сонце заходить червоно. Вернулися
дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь. Дiвки принишкли. Коло них
знов в'ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в їх
мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непокоїть Володька.
Вiн цiлий день працював. Стягав i тесав кiлля, вбивав у землю,
прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли.
Понадувались, мов печерицi.
Цю нiч табiр їх має зовсiм пристойний вигляд. Корови поприв'язуванi,
свинi загнанi до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дiвчата лягли всi
гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли мiж них
москалi. Цi кружляють навколо, мов голоднi вовки. Один солдатик
Христом-Богом благає:
- Дурнi дiвки... Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя на вас
полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних круп принесу... Направду
принесу...
- Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а самi
стискаються, мов вiвцi, одна до другої. Володьковi тiсно, але натомлений i
невиспаний минулої ночi, вiн скоро вiддається на ласку i неласку тяжкого
сну.
Прокинувся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294