Найвищий час. Батько, напевно, чекає.
Забрав дещо свого майна в торбину i махнув напiшака просто через поля i
лiси на Крем'янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога. Вiн
знає землю свою, як самого себе. Аж надвечiр вибрався з лiсiв на рiвний
шлях.
I тiльки вийшов на дорогу, одразу на двох вершникiв наткнувся.
- Стой! Куда йдьош?.. - пiд'їхав до нього один. Володько сказав, звiдки
й куди йде, та показав посвiдку школи. Большевик подивився на посвiдку,
вiддав назад i махнув нагайкою.
- Валяй своей дарогой! - сказав вiн, хльоснув коня i поїхав. За ним
поїхав i другий.
Аж пiзно вечором прибув додому. На дворi застав повно вiйська. У клунi
конi, пiд шопою конi. На подвiр'ї вози. На городi димить багаття.
У хатi зустрiвся з матiр'ю.
- Це ти? - питає, як звичайно. Вiтається, цiлує матiр у руку. Прийшла
Катерина, Хведот. Вони були в полi. Василина пасе вже корову.
- А де ж тато? - питає Володько.
- Вiн там,каже мама.- Пiд кущами на полi. Не хоче додому. У нас тут...
Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Вiдступали тамтi вночi... Щось там
зблудили, чи що... Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька i так босого та
невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав
дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили...Так, чуєш, нагаями збили, що
ледве додому дiйшов...
Слухає матiр Володько, й уста його все бiльше i бiльше у розтягаються i
кривляться. Брови насунулись на очi.
- А за що ж били? - виривається у нього само собою...
- За що... Хiба вони знають, за що... Бог їх поб'є... А прийшли цi...
Знову... Одразу забрали Шпака. Кобили також хотiли забрати, але обидвi
жеребнi. За Шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний
двiр. Викосили ниву, половину вiвса, а тепер конюшину докошують. На садку
цiле спустошення. Ото вродило на щепах кiлька яблук. Ще зовсiм зеленi. Де
там... Обтрощили, обнесли. Огiрки вирвали... Боже, Боже! I то по цiлому
селу так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: "А ти
сякий-такий кулак. У матiр, у Бога, у небесну канцелярiю..." Лаються... I
що воно за люди? I де вони такi видерлись?.. Ти, каже до батька, цiле
життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все
чисто. От корова ще лишилась... Їсти не маємо чого... Але цить... Iде
хтось...
Рипнули дверi, i до хати увiйшов большевик.
- Ей, мать! Дай нам какой-нiбудь гарщок.
Настя нiчого не сказала, знайшла баняк i дала йому. Той взяв i вийшов.
Володько чує втому i голод. Мати лiзе на постелю i з-пiд подушки виймає
пiвбохонця хлiба. Пiсля лiзе на горище i десь находить шматок сала.
Володько зi смаком з'їв i захотiв пiти до батька.
Застав його у винятково дивному станi. Зробив собi зi снопiв буду й у
нiй живе. Вдень жне або косить, їсти приносять йому. їсть мало. Зеленину,
хлiб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлiбову
печеру ряднами.
Тепер саме чудова погода. З небесної висоти свiтить повний мiсяць. Зi
села чути вояцькi спiви i гру гармонiї. Коли Володько прийшов, Матвiй
умостився якраз для вiдпочинку. За своєю звичкою лiг горiлиць, ноги i
груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старi великi чоботи, на головi
кашкет. Мiсяць ллє своє сяйво на поля, на стернi, на пiвкопи i на Матвiя.
- Де ви, тату? - запитав Володько. Матвiй почув голос сина i швидко
звiв голову.
- Тут - сказав вiн.- Це ти, Володьку?..
-Я.
- Прийшов?
- Так.
- Коли вийшов?..
- Сьогоднi раненько...
- Го-го! То ти мусiв добре смалити... Болять ноги?.. Володько нагнувся
над батьком, найшов його руку i поцiлував її.
- Трохи щемлять... Iшов навпростець. Через лiси...
- Так лiпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також
"товаришi"?..
- Ну, а хто ж. Повно. Батько зiтхнув.
- Повно,повторивши Володькове слово i не знає, чи казати що далi, чи
лiпше мовчати.
- Перед двома днями заходив до Юхима,- промовив Володько. Матвiй
зацiкавився...
- Ну, й?.. Як вiн?
- Казав здоровити вас... Обiбрали його дотла...
- Не диво. Кого ж вони не обiбрали. А як ще кого не обiбрали -
обберуть. А старий ще тримається?..
- Тримається, але обiцяв скоро зложити руки. Каже, що старий...
- Вiсiм десяткiв прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що
твориться... Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би
зiгнали народ на сходку, хай би обложили... Але ж отого, що вони
творять... Рвуть, толочать, грасують... все ж то праця людська... А для
них то плювак. Думав: пiдпалю все до чорта i хай вигорить. Рука не
пiднялася. Поки жиєш, за живе думаєш... А наших там нiде не чути?..
- Нашi ж з поляками...
- Додумались. Найшли собi пару...
- А про Василя нiчого?..
- Мовчи тепер. Не згадуй. Нiчого не чув. Пiшов отодi, i як у воду.
Батько й син по довгiй розлуцi не мають бiльше слiв для розмови. Все
вiдоме. Все сказане.
- А вам тут не холодно, тату? - питає по хвильцi мовчанки Володько.
- У житi? Нi. Навiть люблю тут. Пахне колос. Земля. А помовчавши,
додає:
- Ми люди хлiба i землi. Тому нас i ненавидять отi... Вiн менi каже:
кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли так - хай буде кулак! Хай я
кулак!.. Хай мiй син - кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був...
Треба менi було в народ iти i на кожному перехрестi проповiдь казати:
люди! Йдiть всi право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он цi...
пролетарi, як то вони себе йменують... Жид з ними, китаєць з ними, татарин
з ними, цiла Азiя з ними. Завели балаган. Он у селi паперiв навiшали,
театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людовi голову
одурманити, щоби знищити його. Там обiцяють, а тут беруть... I заберуть.
Все чисто заберуть... Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде i
згинуть!..
- I Юхим так каже,- зазначує Володько.
- Бо то правда. Скiльки б не були при властi злодюги i брехуни -
кiнецьїм надiйде. Ви, дiти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В
Українi досить розумних i чесних людей. Я пiвсотнi лiт день-денно лив свiй
пiт, трощив свої костi. Плуг, коса, сокира, лом... Тепер нема на мойому
тiлi мiсця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав,
виростете, хай маєте. I все дарма. Сьогоднi прийшов паршивий шарпатюга до
моєї хати, сiв i розпорядки дає... Ууу!.. Як шкода, що сили нема. А то
одною рукою в'язи скрутив би i вишпурнув би на гнiйницю. Пролiтарiя! Воша
смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор. Мiлiон на Голготу має
йти, бо, бач, босяк i злодiй задумали собi в панiв бавитись!..
I Матвiй урвав свою мову. Володько ще нiколи не чув такого гнiву в
батькових словах. Нi. Це не Матвiй гнiвається. Це гнiвається земля, хлiб.
Це гнiвається потоптана й опльована справедливiсть.
Перерва. Мовчанка. Мiдяне сяйво лудить поля. Володько хоче вiдпочити.
П'ятдесят кiлометрiв - кус дороги.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294