Iдуть
трусячком. Дорога м'яка пiскувата. Володько вдоволений. Не знає, куди їде
дядько" як далеко вiдвезе його. Все одно. Коли дядько звертатиме туди,
куди Володьковi не по дорозi, хлопець зiскочить з воза i все.
Переїхали долину. З обох бокiв дороги поруб. Ще перед вiйною почали тут
рубати лiс, наставили гелеток, стосiв, кiз i так залишили. Вже засiявся i
пiдрiс молоденький запуст. У запустi безлiч рясту, спiвають птахи. Дорога
зводиться пiд гору. Коники звiльняють бiг i йдуть ходою. Дядько щось
мiркує, киває головою i звертається пiвзворотом до Володька.
- А. того... Ти ж звiдки того... Йдеш? То ж Тилявка аж десь отуди...
пiд того, пiд Крем'янець.
- Я йду з Дерманя. Перерва. Мовчанка. По хвилi:
- Аааа! З Дерманя. То десь того... отуди, як до того... Отуди пiд
Здовбуново.
- Еге. Коло Мизоча.
- А того... А що ж ти там... робив?
- Я там учився. Там є школи. Там є семiнарiя,- не проминув похвалитися
Володько.
- Семiнарiя? Ого! То мусять бути того... великi училiща. То ти,
значиця, з отих, як його... Зо студентiв. Ой тi студенти... Я б їх коли б
узяв. А добре, що нiмцi прийшли. Їй-бо, добре. Там люди того...
скаржаться, а я кажу: добре i шлюс.
- А то ж чому?
- Порядок зробили. Чому? Вiн ще того... чому, питає. Я б, коли би був
яким мiнiстром, чи там урядником, то того... зiбрав би отих самих
скубентiв та всипав би кожному по двадцять п'ять нагаїв, i май.
- А то ж чому ви так на студентiв? - осмiлюється запитати Володько.
- Чому. Вiн ще того... питає. А революцiю хто робив? Хто, спрашується?
Студенти, каторжанє. А ще соцiлiсти. Тож нацiя. Скинули царя i порядку
нiкакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархiя повна. Вилiзе тобi на
бочку такий горлатор, розверне ротиська i репетує... А до роботи вiзьми,
то його, не бiйсь, i гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на
каторзi. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле,
орати, сiяти. Там сiв собi, закурив делiкатну папiроску i попльовує. А наш
брат, землю верни. Наш брат, пiт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук
подорожний. От яке то правлєнiя. А коли ти чого добився, так вiн тобi в
очi твоїм трудом цвiркає.
Дядько зовсiм розiйшовся. Кострубата, тяжка його мова розгладилась,
набрала мiцi, вогню. Володько просто захопився.
- I добре,продовжує дядько,- що прийшли нiмцi. Вони б'ють наших хахлiв.
То iстинна правда. Вчора, кажуть, у Шумську стоїть на греблi їхнiй
патруль. Їде мужик. "Гальт!" - кричить той. Це, нiби по-їхньому все одно
що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понiмає. Йде собi, та й годi.
Нiмець як пiдбiжить, вихопив з такої кабзульки якогось патика i давай
молотити дядька. Збив, збив i ще на гавпвахту потяг. Так-то. Але порядок
завели. Тепер тобi от не пiдеш, куди очi бачать. Тепер гальт, цурiк, то
роби, а то не роби. Їде клятущий конем, пiд'їхав до криницi, вийняв
градусника i воду мiряє. Каже, щоб коневi в зуби зашпори не зайшли, щоб не
дуже холодна була вода. Воно-то в нас у криницях води не грiють, але
дивись, сто чортiв його матерi, який тобi порядок. I нам того треба. От
чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був порядок. А тепер що
стало? Каторга пiшла порядок робити, а тож звiсно...
Володько й собi переймається розмовою. Спочатку легко, далi все певнiше
i певнiше починає перечити дядьковi. Вiн, мовляв, тiєї думки, що порядок
потрiбний... Це признає кожний. Але щоби вмiти порядок робити, треба
вчитися. Не всi вчаться тiльки на те, щоб закурити делiкатну папiроску й
попльовувати. Були й такi, але вони приносили бiльше шкоди, нiж добра.
Тепер учаться на те, щоб вмiти краще жити, краще господарити, краще уряди
вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який. За царя мали
право тiльки однi. Тi могли вчитися, тi могли уряди займати, а iншi
нiчого. Десь там якийсь мужик мiг достукатися чогось лiпшого. Але то
коштувало його багато працi та намаги, бо мусiв сам, своїми силами
пробивати собi дорогу. А за дворян, за багатих людей грошi робили. Дядько
слухає уважно. Пiсля зазначає:
- Воно то як розсудити сознатiльно, ти маєш правду. Але зачем робити
революцiю.
- Революцiю роблять для того, щоби дати право всiм без роздiлу. Всiм
класам народу.
- Еее! - махнув рукою дядько.- Када нема порядку, то й право нипочом.
Перш треба навчитися порядок робити, а тодi право давати. Так я думаю.
Їдуть все далi i далi. Володько вдоволений, що може стiльки пiд'їхати.
Ось уже Гiсерна. Ще один великий переїхати лiс, i там Москалiвка. А далi
поля, бита дорога. Дядько переходить з полiтики на господарськi справи.
Питає Володька, хто його батько. Дивується, що той такий самий господар,
як i вiн, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить. Вiн
намагається пояснити дядьковi, що вiн зовсiм не збирається вчитися на
пана, а тiльки, щоби бути розумнiшим, щоби вмiти лiпше господарювати.
- Ееет! Для того вчитися не треба. Дай менi тiльки досить поля, то я
тобi без науки докажу, який з мене господар.
Володько знов перечить. Вiн згадує отих самих нiмцiв, яких дядько так
вихвалював. У них, мовляв, усi люди вчаться, тому вони й порядок знають.
Дядько, видно, признає Володьковi рацiю, але перечити не перестає.
- Не кажи. А я тобi скажу. У них вже то в кровi. Так!
Володько знов переконує, що й нiмцi не завше в себе мали порядок. Були
й у них заколоти i революцiї. Але вони вчилися, всi вчилися, i тепер вони
у всьому толк мають.
Переїхали Москалiвку i виїхали на поля. Пiски лишилися в лiсках. Знов
чорнозем. Зi сходу дме прудкий вiтер. На полях вовтузяться люди. Орють,
сiють, скородять. Нiде не видно революцiї. Ген на пiвдень у соняшнiй
далечинi бiлiють якiсь хутори. Пiд'їжджають до Васьковець. У селi
неймовiрне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть воза.
Дядько лається. Нарештi вилазять iз брудних Васьковець i наближаються до
Шумська. Якось дивно. Володько найбiльше знає цi мiсця ще з тих часiв,
коли тут було скрiзь повно люду, обозiв. Тепер порожньо, тiльки здалеку
видно, на головному мостi греблi стоїть нiмецький патруль у шоломi.
Виїхали на шлях, що йде на Крем'янець, i дядько зупинився.
- Ну,- каже вiн,- тепер ми розминемось. Я їду отак через мiсто, а тобi,
здається, сюди на Крем'янець.
Володько дякує i злазить. Дядько зовсiм подобрiв i шкодує, що не може
далi пiдвезти. Але, може, хто буде їхати з мiста i Володько знов
попроситься.
Нiчого. Володько i так вдоволений. Вiн зовсiм вiдпочив i, коли
прийдеться йти пiшки, також не бiда. Ще раз подякував i йде.
Сонце ще досить високо. Хотiлося б йому до заходу сонця добитися до
дому. Йде через село Рохманiв. Дорога тут лiпша, виложена дерев'яними
кругляками. Побiч здебiльша жидiвськi, обiдранi хати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294