Бiльшiсть знали, про що йде. Не знав тiльки пан Рона.
- Посвятiть нас у вашi трагiчнi таємницi,- казав вiн напiвжартом.- Ми
сплетем двi драми в одну... Любов?
Нiхто не засмiявся, тiльки дехто пiдсмiювався. Мiж ними був Кiндрат.
Вiн вже давно знає "що в свiтi робиться". Але не моє, не лiзь. Вiн знає,
де Володько по вечорах зникає...
Але що робить Ганка? Вона забилась у самий кут, трошки почервонiла,
споважнiла й мовчить. Потiм вона непомiтно висмикнулась i зникла. Володько
навiть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чiм справа. Вже й
так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацiкавився.
- Володьку,сказав вiн вже серйозно,- Хочу з вами поговорити.
Володько вийшов i проговорив прилюдно:
- Андрiю Андрiйовичу! Нiчого нема. Скажу вам всiм:
Iлько боїться за свою сестру. Це дуже дивно. Вона вже не дитина, а
скоро має весiлля...
Вечiр пройшов напружено, цiкаво, схвильовано. Центром уваги був
Володько. Наталки не було зовсiм. Володько дуже хотiв її побачити й не
знав як. Пан Рона вже надворi, коли розходились, пiдiйшов до Володька й
почав говорити:
- Володьку. Краще признайтесь. Що сталося? Володьковi неприємно, що
втручаються в його справи.
- Нiчого! - рiзко й коротко вiдповiв вiн.- Просто Iлько збожеволiв.
Володько дiйсно не знав, що сталося. Покликав Сергiя, але й той не
знає. Тiльки догадується: Наталка, напевно, не хоче Iвана. Але що собi
думає Iлько? Вистава мусить вiдбутися! Ми будемо вимагати.
- Iльку! - гукнув Сергiй.- Ходи сюди. Iлько залишив товариство Антона й
Демида й пiдiйшов до Сергiя. Всi троє - Володько, Сергiй та Iлько пiшли
дорогою.
- Що тебе напало, Iльку? Здурiв? Вистава. Хочеш її розбити? Боїшся за
сестру?
- Нi. Не боюсь,- проговорив Iлько.- Але Володько сам винен. Вiн
закрутив їй голову. Батьки сердитi. Вона знов робить веремiї. Не хоче
Iвана... Ви ж знаєте, що вона мусить вийти замiж...
Володько мовчав. Iшли дорогою в напрямку до Сергiя. Зрiвнявшись з
дякiвською садибою, з-пiд Григоркової брами хтось неголосно покликав
Володька.
- Хто там? - сказав Сергiй.
- А тобi нащо знати? - почувся знов голос. Там було темно й не видно,
хто говорить. Голос дiвочий... Володько подумав, що це напевне Наталка.
- Я йду,сказав вiн. Попрощався й вiдiйшов. Але помилився. Кликала його
Вiрка Григоркова. Вона повела Володька в сад, i там побачив Ганку. Сидiла
на перелазi, загорнута в хустку, й мовчала. Вiрка одразу вiдiйшла.
Навмисне лишила їх самих. Це Володьковi неприємно. Та ж вiн зовсiм не
знає, що має казати цiй дiвчинi. Зовсiм не знає. А казати щось треба.
- Нiчого, Володьку,- проговорила дiвчина.- Я нiчого. Я тебе не буду
держати. Я... - але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем,
зiрвалась i хотiла кудись бiгти. Володько схопив її за руку. Вона
шарпалась i все казала:
- Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!
- Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сiла знов на
перелазi, тяжко хлипала, втирала очi хустиною, що тримала в лiвiй руцi.
Володько все повторяв:
- Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?
- Ти... зна...єш,- хлипала вона, мов мала дитина. Володьковi зробилось
її шкода. Пiдступив до неї ближче, обняв i пригорнув. Вона не боронилась.
- Ганнусю! - сказав вiн тихо й нiжно.- Не плач, люба! - гладив її рукою
по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину бiля очей. У
саду зовсiм темно, й Володько не може бачити її. Потiм вона встала.
- Ходiм,ледве чутно проговорила.- Проведи мене. Володько її провiв.
Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Вiн, зрештою, розумiв її
мову, але як мiг вiдповiсти. Нема вiдповiдi. I, аж прощаючись, запитав її:
- Будеш ходити на проби? Вона довго не вiдповiдала.
- Не буду. Не можу з нею... Не хочу її бачити... - сказала по часi.
- Але ж вона нiчого не винна. Винен я.
- Вона знала, що ти ходиш зо мною...
Володько почував себе дiйсно погано. У ньому боролось двi сили: добра й
зла. Вiн хотiв би вiддати себе цiй дiвчинi, а з другого боку, не мiг.
Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути?
Пiдлесливiсть, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справдi велике й
справдi святе почуття мусить вноситись цей бруд. Вiн не шукав Наталки. Вiн
не хотiв зраджувати Ганку. Це прийшло само вiд себе. Це було гарне й вiн
не мiг вiдгорнути вiд себе його. Нiчого, що перечило б його сумлiнню, не
знаходив у своєму поступованнi.
По часi Володько вiдкидає пiдлесливiсть.
- Ганко,сказав вiн звичайним, спокiйним голосом.- Май розум. Сталося. Я
не хотiв так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи вiшатися?
Розпочали виставу. Мусимо її кiнчити. Ти ж сама знаєш... Подумай i скажи:
пiдеш чи нi? Ти була завжди розумна дiвчина. Вiрю, що зiсталась такою й
тепер...
На цьому скiнчилося. Вона сказала, що подумає. Розпрощались, i Володько
пiшов у темноту.
Йшов швидко пiд гору. На горi зупинився й подивився на протилежний бiк.
Нiчого не видно, але думка Володька була там "пiд черешнями". Можливо, й
вона тепер там. Дуже можливо, чи не пiти? Нi. Вже пiзно. Це було б
божевiлля...
Зайшов натомiсть до Сергiя. Той вже спав у клунi. Збудив його.
- Хто? - спросоння крикнув Сергiй.
- Не лякайся. Я! - сказав Володько.- Вже спиш? Чуєш
мене?
- Ну? Що хоч'? Де ти був? У мене була Наталка...
- Була? - Володько схопився. Мало не викрикнув.- Я хотiв сказати, щоб
ти завтра пiшов i вмовив Iлька...
- Не треба,сказав Сергiй.- Наталка казала, що все одно буде ходити.
Була зовсiм спокiйна й поважна. Думала, що ти прийдеш.
Голос Сергiїв хрипкий i заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стiною
шелестить листя горiха.
Володько пiшов додому.

IX
Цiєї ночi, мабуть, Володько все обдумав i вирiшив. Довго не спав, довго
ходив по саду, довго думав. Нiч спокiйна. Молодi дерева навкруги. Лiг над
ранок i заснув мiцно.
Рано його не будили, бо недiля. Спав, скiльки хотiв. Встав, був
пiдсилений. Його костисте, змарнiле обличчя вiдсвiжилося. Добре помився
холодною водою й поголився.
Матвiя не було дома. Був у церквi. Хведот i Василина в полi, бiля
худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увiйшов до хати,
вона довго мовчала. "Мабуть, гнiвається,- думає Володько.- Всi встали,
тiльки вiн спить...." Потiм Настя заговорила:
- По цiлому селi ходять про тебе чутки... - казала непевно.
- Хай собi ходять,- сказав байдуже Володько. Мати бачила, що вiн не
хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, якi чутки, i вони його не
цiкавили. Йому все одно. Ось тiльки треба виставу докiнчити.
Потiм Володько пiшов з дому. Зайшов, як звичайно в недiлю, до
Левинських. Вiдвiдав пана Глiба й Ольгу. Олег ще в школi.
Пан Глiб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла.
Стан її не погiршився й не полiпшився.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294