I бачить
Володько там матiр свою зi зложеними працьовитими руками, як хитається
вона поволi, нiби її гойдають хвилi приємного спiву. Очi її майже закритi,
а уста шепочуть...
"Свiте тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного..." - ллється
з-пiд зводiв склепiння чернечий спiв. I Володько чув, що в душi його
загорявся дiйсний огник могутньої вiри у великiсть Бога. Вiн же це чув так
виразно, нiби сам той Бог десь стояв над ним i дихав на нього своїм
життєтворним диханням. Невже це був обман?
Але червонi прапори лопотять. Лiтери їх горять i слiплять очi гiрше як
сонце. Спiв несеться з нутра Росiї, шириться мов пожежа, захоплює село за
селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить у нiй вiру, святiсть,
захоплює i батюжить бажанням невiдомого, пре у безвiсть...
I Володька зхопило. Закрадався сумнiв: монастир, чернечi спiви, матiр -
чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повiяв з далекого сходу, що
пече, п'янить. Чи правда не в ньому? Залiзна, рiзьблена страшним рiзьбарем
правда, чи хто вiдважиться протиставитись їй?..
Але Матвiй... Нi. Цей послухав, що пишуть, i прорiк:
- Хай то буде сто раз правда, а по-моєму - це брехня.
- Таату!...
- О, ти ще побачиш... Мовчи лiпше...
Вiн це сказав, мов невблаганний суддя чи пророк. Навiть правиця його з
розгорненою долонею простягнулася i придушила Володькiв спротив. Володько
хитнув головою, а слова з уривками слiв лишилися в устах. Кутики уст
опустилися, а на юному чолi збiгли пiнно-нiжнi хлоп'ячi зморщки.
У селi колись не було нi книжки, нi газети. Звiдки пливуть вони тепер?
Хто пише їх i хто друкує стiльки, щоб нагодувати ненаситний голод
мiльйонiв? Хто, яка сила пригадала отой "народ", що подiбний на лютого
звiра, але разом на ягня? Його голодна душа i тiло, мов губка воду, пили
все, все, що попадалося, бо треба було, бо вiн жив i горiв. I той, хто
перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непiдкупну нiчим
мужицьку душу. Темнота, що тяжiла над ним вiками, була тяжча для нього за
всi бiди на свiтi, i вiн, хоч нерозумно, та рiшуче пробивав мури тьми до
ясних i соняшних просторiв.
I дивно... Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говiркий, але
не було для нього Бога. Так. Не було. I в церквi порожньо. От старенька
бабуся церкiвця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою...
Пiст, поклони. Володько ж так любив цi днi, якi нiколи не видавалися йому
сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з
надзвичайних Великдень, вдарять дзвони... Спiв "душе моя, душе моя -
возстанi" кликав прокинутись i зустрiти якийсь особливий кiнець. Може,
отой "страшний суд" з трубами архангелiв, з громами i блискавками, коли то
сам Бог засяде на престолi i роздiлить усiх "яко пастир добрий роздiляєт
козлiща от овець".
Хiба ж не найбiльше щастя було б пережити таке видовище, коли то цiла
земля поставиться на суд вiчностi. Володько смiло, з розбудженою душею
може стати на такий суд. За тата i маму йому також нiчого боятися. Бог
напевно скаже їм: "Я алкав, i ви наситили мене. Я хворiв, i ви прийшли до
мене, був у темницi, i ви вiдвiдали мене. Iдiть до царства вiчного,
приготовленого для вас мною".
I от... Все те зникає. Вiн, як i завжди, стоїть у своїй церковцi на
крилосi i спiває. Тут також спiває i батько. Страстi. Батюшка читає
дванадцять євангелiй. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим,
свiчки. Голос священика, як i колись, повiдає про муки Розп'ятого
Галилеянина, про Петра, що вiдрiкся, поки "алєктор не возопiв троєкрати",
пiсля чого вiдречений "iсшед вон i плааакася гооорько",закiнчує священик.
Хор спiває. Спiває i Володько. Спiває вiн свою улюблену "Єгда славнiї
ученiци на умовєнiї вечерi просвiщахуся". I бачить вiн ще раз перед очима
чорний облик "Iуди злочестивого", що "сребролюбiєм вопомрачахуся i
беззаконним судiєм Тебе Праведного Судiю предадє"...
Ах, революцiя, революцiя! Дух мiй є з тобою. Але я кричу, як пес, як
божевiльний! Я люблю свого Бога i не руйнуй менi Його святостi!..- так
кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його блiднуватому
обличчi бiгали: тiнi, сяйво, радiсть i мука. Очi горять, як нiколи перед
тим. Чоло вже в напруженнi думки, що хоробливо працює, кипить, топить в
собi бiжучi подiї, мов огонь залiзо, i ллє з них закони, яким прийти на
землю пiзнiше...
Одна мати незрушна. Так, як i "бувало", так i тепер Вербниця, Страстi,
Плащаниця. Так, як i бувало, десь розшукує своє знаряддя до писання
писанок, цю найулюбленiшу Володькову процедуру, до якої з запертим
диханням придивлявся. З'являється мацюпенький обвощений горщик, пензлик,
зроблений з тоненької бляшки з образiв та патичка, вирiзаного з березового
вiника. Так, як i бувало, вечором, як топить у плитi чи в печi, бере вона
на череп'яну покришку дещо жару, ставить на нього горщечок з воском i,
коли вiск розтає, мачає у нього пензлика i виводить по злегка пiдогрiтому
яйцю свої невибагливi, але чудовi вiзерунки. Виводить "зiрки", виводить
"ключки", виводить "кривий поясок". I ще, i ще виводить всiлякi назви
писанок, все вiдмiннi, все одна краща вiд другої. I при тому виглядає вона
натхненно. Очi її, звичайно заклопотанi, повнi смутку, починають тепер
горiти тихим, рiвним i дiйсно теплим огнем. Уста її щiльно затиснутi, а
чоло майже непорушне.
Революцiя? О, нi. Маму революцiя не торкається. Мама йде рiвно вперед
по простому, знайомому шляху. Мама священно-дiйствує, мама працює, мама
страждає... Це мiняється, як мiняються часи року, як мiняється мiсяць. I
яка тут революцiя...
I прийшла свята нiч, москалiв у хатi нема. Гармат не чути. На столi
бiлий настiльник, кiш iз паскою, крашанками, ковбасою, сиром i маслом. Пiд
образами, тими самими, що були й у Дерманi, i в Лебедщинi, такими
знайомими, що за сто рокiв людина виразно пам'ятала б їх облики, горить та
сама червона лампадка й у хатi вiд неї той самий спокiй, розведений теплою
радiстю.
Але коло церкви другого дня мiтинг постав. По розговiнню зiбрався народ
- старе й мале. Прилiз один-другий iнвалiд, що в первих боях стратив щось
вiд себе, прийшли пiдлiтки, прибули "дiди-обозники", що стояли в селi.
З дзвiницi винесли стару бочiвку, на неї вилазить салдат i говорить:
- Таварищi салдати й крестьяне!
Так починалось. Обличчя салдата вiспувате, кругле i добре. На ньому
сiра, з поганого сукна шинеля, пiдперезана витертим ременем, на головi
сiра папаха, заломана набакир.
I говорить той "салдатiшко" так певно, ясно i переконливо, що нiхто в
свiтi не змiг би встояти проти правди, що живою, опромiненою сонцем,
виривалася з його уст. Володько не слухає його, а впиває кожне те слово,
що проймає його глибини душi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294