А ви?.. Вiн:
- Це ви були? Ах, Ганусю! - вирвалось у нього зненацька.- Я вас пiзнав,
але ви дуже швидко тiкали. Перед людьми не вiдважився вас доганяти. Ви
були в голубому. Нi? I з вiнком на головi...
Вона:
- Ее, хто! Хтось...
"Така сама, як i тодi", - подумав Володько.
- А пригадуєте, Ганко, там у школi? - запитав по короткiй перервi.
Вона:
- Ще б нi. Ой-йой, як пригадую... I не раз. Як то на Ронiвському...
Знаєте? Тi пролiски для учительки Машi. Як то ви менi оповiдали... Це було
давно.
Мовчанка. Музики грають. Вони спокiйно, плавно обертаються пiд їх
звуки. Вiн чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не
вiдважується. Навколо стiльки людей. Одягнена вона у бiлу, тоненьку
блузочку. На грудях червона в'язанка. Спiдниця гладенька, чорна, майже до
колiн, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Вiд неї вiє свiжiстю,
здоров'ям i ще чимсь, що хвилює його.
Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько
нагнувся до вуха Ганки й шепнув:
- Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленiла, мов жарина, й
мовчала.
- Ну, чого ж мовчите? - спитав її знову.
- Хiба я знаю...
- А хто ж може знати?
Вона нахиляється до нього й шепче:
- Прийдiть... Прийдiть, Володьку! - i затремтiла, мов пташина. Володько
виразно вiдчув те радiсне, лячне, жадiбне тремтiння. А по часi несмiло,
уникаючи його погляду, ще тихше сказала:
- А знаєте що? Прийдiть до Євдошки. Ми маємо там вечорницi. Сергiєвi
скажiть. Вiн вас заведе. До нас заходять хлопцi з Башковець, з Людвищ.
Заходять i свої - Антiн, Iлько, що прийшов оце "з полякiв". Багато
заходять. Зайдiть i ви... Але де там... Ви не зайдете. Дурите... Он на вас
дивиться ота... Боже, яке гарне у неї вбрання. Вкраїнське, нi? Гарне, i
корсет оксамитовий... А скiльки стрiчок... Як ви танцювали з нею, менi
здавалось, що то... Не скажу, а вже хотiла сказати... - i замовкла.
- Що ви хотiли сказати?
- Не скажу. Смiялися б.
- Шкода. Хiба я такий насмiшник.
Вона не вiдповiла. Натомiсть промовила своє:
- Думаєте, коли б я надягнула таке... Дарка сказала менi... ха-ха-ха!
Не скажу. Знову не скажу! Їй-Богу, не скажу!
- Що там таке? Чому не скажете? Вона таємничо пiдтягнулася,
притиснулася до нього й майже на вухо шептала:
- Казала менi: ти дурна. Купи собi таке вбрання, такий корсет, такi
стрiчки, i вiн тебе полюбить. Будеш, каже, бачити. Вона менi весь час,
цiлi роки вами у вiчi цвiркає. Каже: це твiй. I завжди так каже.
Замовкла. Треба було крутитися. Володько запитав її, окручуючи:
- А ви?
- Смiюся тiльки. Бо куди ж... Я, знаєте, зовсiм не сподiвалася ще з
вами говорити. I тодi на Великдень... Взяла на себе голубеньке, вiночка...
Воно менi так подобається. Дарка каже: "А ходiм, Ганко, на цвинтар. Там
дiвчата кривого танця виводять". Менi якось не хотiлося, бо думала йти на
мiщани до тiтки. (У мене на мiщанах тiтка, Ольга, є)... Але вона все:
ходiм. Ну, я й пiшла. Iлько саме тодi був на вiдпустцi - пристав до нас з
Наталкою. Ви знаєте Наталку? Вона не ходила до школи... Iлькова сестра.
О!.. Перестають грати...
Музики урвали гру. Танцюристи почали поволi розходитись. Володько взяв
Ганку за руку й сказав:
- Ходiмо на хвильку надвiр...
Вона згодилася.
Дверi тепер вiдчиненi навстежiнь. Свiтло з клунi б'є в темноту ночi.
Багато хлопцiв i дiвчат виходять парами й зникають по рiзних кутах.
Протискаючись помiж людьми. Ганку хтось майнув хустинкою по носi, i якийсь
дiвочий голос гукнув: "Ганко!" - i бiльш не сказав нiчого. В тому голосi
чулась усмiшка, заздрiсть i щастя. На обличчi Ганки помiтне те саме. Вона
оглянулась i кинула:
-Ти!
Надворi холоднувато, але молодь на це не зважає. Налiво веде дорiжка в
садок. Там повно людей. Чути смiх, дзенькiт скла. Коло плоту ряд слив.
Пiд одною сливою Володько й Ганка зупинились. Вона стала коло плоту й
оперлася. Вiн взяв її обидвi руки, i так стояли. Руки її теплi, твердi.
Деякий час стояли мовчки, нiби набирались сили. Зненацька вона засмiялася.
- Чого ви смiєтесь? З мене?
- З вас? Ай! Якби я з вас могла смiятись?
- А чого ж?..
- Ах, так... Не знаю... - знизала плечима та спустила вниз очi. Вона
хвилювалася, не знала, якi вибрати кращi слова.
- Як то? - питав її Володько, хоч добре розумiв її.
- Я кажу: ми, сiльськi дiвчата, всi дурнi.
- А то ж чому?
- А так. Не знаю, як вам сказати... Ми дуже вiримо. Володько перебив її
i нагадав нескiнчену розмову.
- Ее,сказала вона.- Не можу вам усього розказати. Це було б на цiлу
нiч. А тодi, на Великдень, пiдходимо до цвинтаря. Смiємося, жартуємо...
Знаєте, як то нашi сiльськi дурнi дiвчата... Невченi, простi... Всi отак,
знаєте... Пiдходимо. Дарка ще на дорозi кричить: "Ганко, Ганко! Глянь!" -
"Куди?" - кажу. "Он туди..." Я глянула, дивлюся: а ви стоїте коло
попiвського паркану з Олегом... Менi щось так зробилося... Не можу й слова
сказати. I радiсно, i соромно... Та, нiби мене хтось накрутив i раптом
поставив на землю. Дивлюся, знаєте, чую, що вся горю з сорому, але кажу:
та що? Чи ти, кажу, здурiла? Ай, кажу: геть-те! Вирвала вiд Iлька свою
руку, вiн мене за руку вiв. Ви всi, кажу, дурнi. А вони в смiх. I так
увiйшли ми на цвинтар. Ви якраз хотiли вiдходити, а я не знала, що робити,
вирвала з вiнка одну квiтку i кинула на вас. Ви оглянулись, засмiялись,
але пiшли далi й не вернулись. Я тодi пiзнала, що ви вже мене забули. Менi
було так сумно, так сумно. Не знала, де подiтися. А Iлько ще договорює:
"Ааа! Втрiскалася! Вiн на тебе й не дивиться!" Йди, кажу, ти, нещаснику
рогатий! (вiн тодi саме рогату шапку носив). Не хотiлося спiвати, була
зла, здається, когось роздерла б. Куди там, думаю, йому до мене. Там, за
парканом, на дорожках та лавицях Галя, Оля, ще якiсь панни. За нас, своїх,
вiн вже забув. Ще й тепер на вас зла. Так, так! Зла, й кiнець!
- Невже! Чому? Ганусю! - проговорив лагiдно Володько, особливо останнє
слово.
- Тому! Бо зла! Серджусь на вас! Мала б казати вам ти, як колись. Хiба
ми що? Iншi? Те саме грiшне тiло, i тi самi руки... Тiльки тепер з
мозолями. Вашi, мабуть, нi? А я думала про вас: думаю, чому вiн нiколи до
нас не загляне? Запанiв, забув. А я все думаю, все думаю. Колись очей з
мене не спускав, а тепер... Все чисто забув... I село, i нас... От чому на
вас зла!
- Я хотiв прийти,- сказав Володько.
- А не прийшли. Чому?
- Боявся.
- Дурите... Чого боялись? Мене? Хлопцiв?
- I вас, i хлопцiв, та й дiвчат.
- Дiвчат? Ха-ха-ха! Ну, чого? - Ганка дивувалася щиро. Не розумiла
його.- У нас, знаєте, просто: прийшов, обняв, вщипнув. Захотiв,
поцiлував... Що хотiв, сказав. Ми ж не панянки... Пужалуста, пужалуста...
Ми вам не пужалуста. Простi дiвчата. Що на думцi, те й на язицi, i так
добре. Менше брехнi...
У клунi знову почали грати, але нi Володько, нi Ганка не квапились туди
йти. За плечима лоскотав холод.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294