Це їх обох лютить, але нема ради.
Вони проїхали разом лишень "до Черешеськи" i тут розлучились. Василь
позичив Володьковi на потяг грошей, бо може прийдеться вертатися тому
залiзницею через Крем'янець, а сам поїхав далi на Мости. Володько пiшов
пiшки через Осовець в напрямку Мiзоча.
Ранок барвистий, свiжий, радiсний... Лишень думи тяжкi i гнiтючi. Знав
цi стежки i цi дороги з раннього дитинства i не мiг згодитися, що якась
чужа сила має вносити сюди це пониження i цю зневагу.
До всього не застав коменданта в урядi, довго на нього чекав, настрiй
мав препоганий. Нарештi з'явився i той комендант. Володька покликали до
головної канцелярiї. Комендант сидiв за великим столом, перед ним лежав
потрiпаний Володькiв документ. Вiн мав сердитий, ворожий вигляд, ставив
знов тi самi питання: а хто, а звiдки, а чого сюди прибув. Володько
намагався все це вияснити, i нарештi комендант заявив, що той документ
тепер вже не важний, що вiн вiдсилає його до староства в Крем'янцi, куди
Володько має звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не має що
тут робити, а тому хай негайно вертається назад до свого села. Чи вiн
зрозумiв? Негайно! Iнакше може бути погано.
О, так... Вiн це зрозумiв, I йому це дуже i дуже не iмпонує. Розумiє,
що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсiм iншому, i що вона
ускладнюється та набирає загрозливого вигляду.
Володько, вже без нiякого документу, залишає полiцiйний уряд i одразу
бере напрям, спочатку пiшки вiсiм кiлометрiв до станцiї Озерани, а вже
звiдтiль потягом до Крем'янця. Була година пiв на дванадцяту, а о першiй
вiдходить його потяг. Чи вiн встигне його пiймати? А тому вiн вирушив i
майже побiг старим залiзничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до
вiйни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революцiя i ще не
вiдбудувала нова влада. Революцiя була тут вельми злюча, слiди її ще й
тепер на кожному кроцi - розметенi рейки, зiрванi мости, пострiлянi
написи, розшарпанi буди.
Щастя Володькове i на цей раз йому не сприяло. Засапаний i впотiлий,
вiн прибiг майже пiд станцiю майже саме тодi, коли невеликий потяг
Рiвне-Львiв, зi старим чорним паротягом, який розкидав по полях шмати
чорного диму, вiдiрвався вiд станцiї i прочмихав сливе перед самим його
носом, щоб десь там далi за горбами розчинитися в просторi.
Дуже невелика це втiха. Наступний такий саме потяг, що має сполучення
до його фатального Крем'янця, вiдiйде звiдсiль аж по дванадцятiй годинi
ночi, а прибуде до Крем'янця десь бiля шостої рано. Володько, розумiється,
лютий до краю, вiн вже без поспiху дiйшов до станцiї, знайшов її
почекальню, сiв на найближчiй, вичовганiй лавицi, розгорнув пакуночок з
їжею - хлiб iз салом, що йому загорнула у шматину дядина, їв повiльно i
оглядав порожню, невелику залу з її спорожнiлим в кутi буфетом, за яким
молода панночка, з великою чорною родимкою на щоцi, збирала посуд. На
переднiй стiнi зали висiв портрет Пiлсудського у сiрому вiйськовому одязi
i мацєювцi з орликом, а трохи далi вiд нього, над буфетом, такий самий
портрет президента Войцеховського з вусиками у цивiльному одязi. На бiчнiй
стiнi злiва вивiшено кiлька оголошень, а мiж ними також плакат корабельної
лiнiї "Кюнард", який закликав їхати до якоїсь незнаної i далекої Канади;
Великi, червонi на синьому тлi кораблi, а над ними зграя бiлих
альбатросiв. Ними можна вiдплисти за океан i взагалi кудись далеко поза
межi цiєї невеселої дiйсностi.
Години чекання, як звичайно i як завжди, дуже лiнивi i проходять вони
дуже повiльно. Володько сидiв, нудився, думав свої турботнi думки, виходив
надвiр, йшов куряною дорогою геть туди далi аж до поля, оглядав довкiлля,
прилiг було пiд кущем бузини з намiром заснути... Але сон не квапився на
очi. Його розганяли i проганяли далi тi самi настирливi думки... Так
багато є про що думати, вiн такий ще молодий, його умови тут такi
безвигляднi, його майбутнє таке невиразне. Гнiтить i болить тупим болем
поневолення чужого, ворожого займання. Нiяких надiй, нiколи нiякого
вдоволення, вiчна туга за повнотою самого себе...
Довго i барвисте заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Бiля
десятої години вечора до станцiї почали стягатись люди. Переважно
селянськi жiнки, босi, з великими за плечима клунками. Це ж пiслязавтра
"Вшестя", i вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як i
колись, як i давно, як i завжди, I моляться. Переважно старi, спрацьованi,
добрячi бабусi. Голова кожної пов'язана старосвiтською, ритуальною
пов'язкою з великої тернової хустки.
З часом їх прибувало все бiльше i бiльше... Засiли всi лави почекальнi,
а не хватило мiсця на лавах - щось розстеляли i сiдали де лиш було мiсце
на бруднiй бетоновiй долiвцi, їх босi худi ноги виднiлися скрiзь по залi.
Сидiли мовчазно або потиху мiж собою гомонiли.
Ще далеко перед дванадцятою годиною всi бабусi заворушилися, вставали i
юрбою виходили на перон. Стояли там збитi гуртами довго i терпеливо, а
коли по дванадцятiй годинi з гуркотом прибув потяг, бабусi з клунками на
плечах пiшли в наступ на вагони, чiплялися за поруччя схiдцiв i силою
втискалися у вузькi дверi передiлiв, їх сила не дуже велика, їм нелегко
здолати труднощi такої операцiї, одначе всi вони настирливо, крок за
кроком, здобували собi мiсце i заповнили сливе всi вагони.
Потяг рушає i поволi їде далi. У Дубнi Володько висiдає i довго чекає
на пересадку до Крем'янця... Бабусi їхали далi до Почаївської Руднi. О
шостiй рано Володько все-таки висiдав на останнiй зупинцi
Крем'янець-Дубенська Рогачка.
Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо i яскраве,
слiпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Пiдводи збивають її
хмарами, що повiльно осiдають по полях. Жита саме квiтнуть. Кожне їх
стебло стоїть тихо, нiби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З
полiв раз по раз випурхують такi i iншi птахи. П'янi, крикливi жайворонки
висять у небi, таємнича i скромна перепiлка зненацька вкрадливо визирне на
межi, зирне туди й сюди i знову пiрне у гущавину збiжжя. Жита, пшеницi,
знов жита. Отам далi темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий
хуторець - бiла хата, сiра клуня, кудлатий, як вiвця, вишняк. Лiнива,
поплямлена маковим цвiтом, долина, таємничий, закритий величезною
черешнею, ярок. А помiж цим - на схiд i захiд дорога. Знана, як старий на
покутi образ.
Тiєю дорогою вертався зi своєї подорожi Володько. Обвiтрений,
обпалений, втомлений. Курява пiдфарбувала його шапку, одяг i взуття на
сiре. У правицi мав кострубатий кий... I коли сонце застигло над
Башковецьким лiсом - вiн пiдходив до свого села.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Вони проїхали разом лишень "до Черешеськи" i тут розлучились. Василь
позичив Володьковi на потяг грошей, бо може прийдеться вертатися тому
залiзницею через Крем'янець, а сам поїхав далi на Мости. Володько пiшов
пiшки через Осовець в напрямку Мiзоча.
Ранок барвистий, свiжий, радiсний... Лишень думи тяжкi i гнiтючi. Знав
цi стежки i цi дороги з раннього дитинства i не мiг згодитися, що якась
чужа сила має вносити сюди це пониження i цю зневагу.
До всього не застав коменданта в урядi, довго на нього чекав, настрiй
мав препоганий. Нарештi з'явився i той комендант. Володька покликали до
головної канцелярiї. Комендант сидiв за великим столом, перед ним лежав
потрiпаний Володькiв документ. Вiн мав сердитий, ворожий вигляд, ставив
знов тi самi питання: а хто, а звiдки, а чого сюди прибув. Володько
намагався все це вияснити, i нарештi комендант заявив, що той документ
тепер вже не важний, що вiн вiдсилає його до староства в Крем'янцi, куди
Володько має звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не має що
тут робити, а тому хай негайно вертається назад до свого села. Чи вiн
зрозумiв? Негайно! Iнакше може бути погано.
О, так... Вiн це зрозумiв, I йому це дуже i дуже не iмпонує. Розумiє,
що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсiм iншому, i що вона
ускладнюється та набирає загрозливого вигляду.
Володько, вже без нiякого документу, залишає полiцiйний уряд i одразу
бере напрям, спочатку пiшки вiсiм кiлометрiв до станцiї Озерани, а вже
звiдтiль потягом до Крем'янця. Була година пiв на дванадцяту, а о першiй
вiдходить його потяг. Чи вiн встигне його пiймати? А тому вiн вирушив i
майже побiг старим залiзничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до
вiйни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революцiя i ще не
вiдбудувала нова влада. Революцiя була тут вельми злюча, слiди її ще й
тепер на кожному кроцi - розметенi рейки, зiрванi мости, пострiлянi
написи, розшарпанi буди.
Щастя Володькове i на цей раз йому не сприяло. Засапаний i впотiлий,
вiн прибiг майже пiд станцiю майже саме тодi, коли невеликий потяг
Рiвне-Львiв, зi старим чорним паротягом, який розкидав по полях шмати
чорного диму, вiдiрвався вiд станцiї i прочмихав сливе перед самим його
носом, щоб десь там далi за горбами розчинитися в просторi.
Дуже невелика це втiха. Наступний такий саме потяг, що має сполучення
до його фатального Крем'янця, вiдiйде звiдсiль аж по дванадцятiй годинi
ночi, а прибуде до Крем'янця десь бiля шостої рано. Володько, розумiється,
лютий до краю, вiн вже без поспiху дiйшов до станцiї, знайшов її
почекальню, сiв на найближчiй, вичовганiй лавицi, розгорнув пакуночок з
їжею - хлiб iз салом, що йому загорнула у шматину дядина, їв повiльно i
оглядав порожню, невелику залу з її спорожнiлим в кутi буфетом, за яким
молода панночка, з великою чорною родимкою на щоцi, збирала посуд. На
переднiй стiнi зали висiв портрет Пiлсудського у сiрому вiйськовому одязi
i мацєювцi з орликом, а трохи далi вiд нього, над буфетом, такий самий
портрет президента Войцеховського з вусиками у цивiльному одязi. На бiчнiй
стiнi злiва вивiшено кiлька оголошень, а мiж ними також плакат корабельної
лiнiї "Кюнард", який закликав їхати до якоїсь незнаної i далекої Канади;
Великi, червонi на синьому тлi кораблi, а над ними зграя бiлих
альбатросiв. Ними можна вiдплисти за океан i взагалi кудись далеко поза
межi цiєї невеселої дiйсностi.
Години чекання, як звичайно i як завжди, дуже лiнивi i проходять вони
дуже повiльно. Володько сидiв, нудився, думав свої турботнi думки, виходив
надвiр, йшов куряною дорогою геть туди далi аж до поля, оглядав довкiлля,
прилiг було пiд кущем бузини з намiром заснути... Але сон не квапився на
очi. Його розганяли i проганяли далi тi самi настирливi думки... Так
багато є про що думати, вiн такий ще молодий, його умови тут такi
безвигляднi, його майбутнє таке невиразне. Гнiтить i болить тупим болем
поневолення чужого, ворожого займання. Нiяких надiй, нiколи нiякого
вдоволення, вiчна туга за повнотою самого себе...
Довго i барвисте заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Бiля
десятої години вечора до станцiї почали стягатись люди. Переважно
селянськi жiнки, босi, з великими за плечима клунками. Це ж пiслязавтра
"Вшестя", i вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як i
колись, як i давно, як i завжди, I моляться. Переважно старi, спрацьованi,
добрячi бабусi. Голова кожної пов'язана старосвiтською, ритуальною
пов'язкою з великої тернової хустки.
З часом їх прибувало все бiльше i бiльше... Засiли всi лави почекальнi,
а не хватило мiсця на лавах - щось розстеляли i сiдали де лиш було мiсце
на бруднiй бетоновiй долiвцi, їх босi худi ноги виднiлися скрiзь по залi.
Сидiли мовчазно або потиху мiж собою гомонiли.
Ще далеко перед дванадцятою годиною всi бабусi заворушилися, вставали i
юрбою виходили на перон. Стояли там збитi гуртами довго i терпеливо, а
коли по дванадцятiй годинi з гуркотом прибув потяг, бабусi з клунками на
плечах пiшли в наступ на вагони, чiплялися за поруччя схiдцiв i силою
втискалися у вузькi дверi передiлiв, їх сила не дуже велика, їм нелегко
здолати труднощi такої операцiї, одначе всi вони настирливо, крок за
кроком, здобували собi мiсце i заповнили сливе всi вагони.
Потяг рушає i поволi їде далi. У Дубнi Володько висiдає i довго чекає
на пересадку до Крем'янця... Бабусi їхали далi до Почаївської Руднi. О
шостiй рано Володько все-таки висiдав на останнiй зупинцi
Крем'янець-Дубенська Рогачка.
Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо i яскраве,
слiпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Пiдводи збивають її
хмарами, що повiльно осiдають по полях. Жита саме квiтнуть. Кожне їх
стебло стоїть тихо, нiби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З
полiв раз по раз випурхують такi i iншi птахи. П'янi, крикливi жайворонки
висять у небi, таємнича i скромна перепiлка зненацька вкрадливо визирне на
межi, зирне туди й сюди i знову пiрне у гущавину збiжжя. Жита, пшеницi,
знов жита. Отам далi темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий
хуторець - бiла хата, сiра клуня, кудлатий, як вiвця, вишняк. Лiнива,
поплямлена маковим цвiтом, долина, таємничий, закритий величезною
черешнею, ярок. А помiж цим - на схiд i захiд дорога. Знана, як старий на
покутi образ.
Тiєю дорогою вертався зi своєї подорожi Володько. Обвiтрений,
обпалений, втомлений. Курява пiдфарбувала його шапку, одяг i взуття на
сiре. У правицi мав кострубатий кий... I коли сонце застигло над
Башковецьким лiсом - вiн пiдходив до свого села.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294